Частина 37.

Фелікс не відчував свого тіла, але чув наполегливий голос — голос Байцзе, який хлопець одразу впізнав. Білий лев наказував розправити крила, розплющити очі, але тіло вперто не слухалося. Жодного поруху. Здавалося, минуле й досі тримало його, не даючи зосередитися на поверненні.

"Я повернувся".

Фел у цьому не сумнівався: він чув голос Байцзе, який був поруч із ним на священному острові Ао. Він розплющив очі — і миттєво осліп від білосніжного сяйва. Фенікс спробував відвернутися, принаймні йому так здавалося, але куди б не повернув голову, світло невпинно обпікало очі. Гарячі сльози зривалися й скочувалися вниз, ковзаючи по гладкому пір’ю. І нарешті лапи відчули попіл, в якому, мов у гнізді, сидів фенікс. Він змахнув крилами, й легка хмара сірих частинок здійнялася вгору; жаданий вдих втягнув її, і вона осіла в легенях і на язиці.

— Тобі треба підготуватися. Уроборос… Уроборос… — ніжний, але наполегливий голос Білої Тіні безцеремонно вривався у свідомість.

Щось здавалося неправильним, незавершеним. Фел знову заплющив очі. Фраєнти. Перші думки про них. Серце стиснулося від туги. Можливо, носії королівської крові все ще чекали на нього, а він тільки зараз про них згадав. А, можливо, це був сором, що він так довго йде до Іллі, виконуючи свою обіцянку? Фенікс спробував виправдати себе: він такий молодий, і зовсім нещодавно пробудилися його єства. 

— Не треба, юний пане. Не треба. 

Фенікс розплющив очі крізь незрозумілі сльози. Закліпав. Перед ним знову стояв білосніжний лев, і саме його сяйво сліпило. А навколо — все той же ліс, чарівливі дерева й трава шепотіли та спостерігали за дійством і за таємницею, яку доведеться зберігати. Фел на мить подумав, що мав би відчути полегшення, але натомість у ньому спалахнуло відчайдушне бажання повернутися в минуле — бодай на мить, бодай для того, щоб точно дізнатися, де Тей та Іллі. Тепер, коли він розумів, як багато часу втрачено, кожна незроблена дія різала гостріше ножа ката.

— Щось змінилося в мені… — не сказав він уголос. Лише ледь ворухнулися губи, вимовляючи це. — Я мов вкрав частину себе самого з минулого і тепер вона засіла в мені.

— Не треба, Феліксе. Ти це ти! — спокійно промовив Байцзе.

Триталанний фенікс був певен, що Іллі все ще чекала на нього. І знав, що обидва Фраєнти живі.  Він мав за ними повернутися — за істотами, що доросліші за нього самого.

У відповідь на спокійні слова лева, Фел рвучко випростався, різко здіймаючи мерехтливі крила, немов відкидаючи запевнення триокої істоти. Його тіло почало стрімко змінюватися. Крила швидко втягувалися, згортаючись у сріблясту тінь, яка вбирала обриси статури, що набувала досконалих людських рис. Пір'я зникало під шкірою, не залишаючи сліду.

Фел відчув, як пульс його  пришвидшився, а подих став глибшим і переривчастим, немов повстало триєство, залишаючи лише власні думки й відчуття. Він глянув у золоті очі лева, ледь помітно зітхнув. Навіть мудрий Байцзе не розумів природу фенікса. Минуле — це не те, що залишилось позаду, це — продовження тебе самого у теперішньому, але з вибором, ким бути. Побачене здалося забутим спогадом, який нарешті воскрес і тепер відгукувався болем у серці. Серце пік образ Іллі, обіцянка, дана  їй і Тею.

— Тобі треба підготуватися. Аттеєс Фраєнт дуже могутній і вміє проникати в думки. Але й Ґроуї стали ще могутнішими! Ти ж бачив! І ми також це побачили!  — не вгамовувалась Біла Тінь, яка нарешті постала м'яким сяйвом з ледь помітними обрисами чи то крил чи то рук. Вона наче оживилася й тепер сама була не спостерігачем, а учасником подій. 

— Досить! — оголосив білий лев. — Дай йому повернутись. Він ще тримається за минуле. Феліксе, — звернувся він до хлопця, — ми бачили те, що бачив й ти. Але ти більше не Скі.

— Уроборос, — повторювала Тінь думками до Фела й Байцзе.

— Досить! У ньому ще не вдосконалилися два інші єства, — беззаперечно повторив лев.

— Скі вдалося полонити мене, — промовив уголос Фелікс, щоб заглушити голос Білої Тіні у своїй голові. — І Тей має таку ж... — Він обірвав себе на півслові. Чи знали ці істоти, що Тей розмовляв так само думками, як і Біла Тінь?

Байцзе замовк. Три ока тривожно втупилися в фенікса. Схоже, цього він не знав і не збагнув, коли підглядав за минулим Фела. Біла Тінь наче вгамувалася, перестала метушитися й застигла. Її обличчя, як і раніше, не вдавалося розгледіти за сяйвом. Здавалося, Фел нарешті вимовив те, про що вона прагнула говорити, те, на чому хлопець мав зосередитись.

— Ти знаєш, хто йому допоміг це зробити? - спитав лев.

— Так. Знаю. Ти сам називав його ім'я, коли я прийшов до тебе на цей острів. Його назвав і Скі. — Тепер для Фела це не було загадкою. І Біла Тінь постійно повторювала його ім'я, щойно він прокинувся.

Байцзе ледь помітно закивав головою. Біла Тінь хитнулася.

— Я був правий.

— Він же... міф. Як і Стародавні... — Фел замовк, схилив голову, бо не мав права так казати на священному острові. Особливо тепер, коли мав три єства, коли особисто мав справу з Уроборосом. — Він теж один із Деміургів.

— Одна його частина — у наших єствах. Частина Стародавніх богів також у єствах, а ще й у нашій людській подобі, що є даром генерувати в цій оболонці енергію для єства. І кожен із Деміургів могутній, хоч і залежні одне від одного.

Фел замислився. На заняттях у школах, на лекціях в університеті возвеличували лише Стародавніх богів, що були рівними між собою. Чи Уробороса просто не відокремлювали від інших, поки він не втручався у справи своїх створінь? Чи істоти з плином віків почали забувати про Стародавніх, втратили віру в них, тому всіх зрівняли, як когось далекого, невідомого, того, кого не бачили, — лише залишилася вдячність за створення нас, істот.

— Хто створив наших Деміургів?

— Їхні Творці. Але про них знають тільки їхні створіння. Можливо, Уроборос поділився з кимось розповідями про них. — І, повернувшись до продовження обговорення, Байцзе промовив: — Тільки Уроборос ще цікавиться нами, своїми створіннями. А ось вони, — він поглянув угору, — поки що дають нам свободу. Якщо повернуться, то зітруть усіх на попіл, а з нього створять нових улюблених створінь, більш досконалих і цікавих для них.