Частина 32. Скі. Частина 5

Ілліана трималася за руку Скі, притулившись обличчям до його передпліччя. 

— Ти мав послухати Тея, братику, — схлипнула вона, ковтаючи сльози. — Я дуже боюся. Не хочу знову до Ґроуї. Там живуть лихі істоти. Лихі, ниці й безжальні.

Тей мовчав. Він підійшов до вікна, за яким уже темніло, і вдивлявся у захід сонця, закусивши губу. Його погляд, розгублений і блукаючий, вишукував щось перед собою. Зіниці розширилися — наче він побачив щось, чого інші не могли.

— Аріанна зробила це навмисно, — прошепотів Скі, не зводячи очей із тріщіни, що утворилася на підлозі. — Тому не перетворилась. Вони знають… Вони з Ґроуї все знають…

Він прикрив очі, струснув волоссям, важко вдихнув. Кожен подих віддавався різзю у грудях. Це — пастка. Аріанна все прорахувала. 

Тей обернувся. У його очах не було докору, лише настороженість, мов він боявся відповіді, яку й сам знав, бачив за допопомою сновидного єства.

Скі повільно опустився навпочіпки перед Іллі, торкнувся її щоки, погладив маківку, підбадьорюючи. Дівчина поглянула в темні очі, кинулася до нього в обійми. Скі пригорнув її, серце обпекло тугою і докором на самого себе. До них підійшов Тей, але побачив засмучену сестру й промовчав.

— Тею, — голос Скі звучав спокійно, майже рівно, — прослідкуй, щоб Іллі зараз потренувала обидва свої єства. На служницях або… на батькові.

"Він вже не жилець", — подумав Скі.

— Якщо дозволиш — на тобі.

Тей зімкнув губи в тонку лінію. Тінь лягла на його дитяче обличчя. Він повільно кивнув, приймаючи наказ, хоч у рухах читалося нервування.

— Зрозумів, — коротко відповів він і взяв сестру за руку. — Ти йдеш?

Іллі погодилась, хоча збентежено кусала губи. Вона дивилася то на Тея, то на Скі, намагаючись знайти у їхніх поглядах упевненість, що все налагодиться, але бачила лише приховану тривогу.

— Я все зроблю! А ти з нами? — пискнула вона, звертаючись до Скі. 

— Ні. Треба вирішити кілька важливих питань і дати розпорядження охороні маєтку. — М’яко промовив чолоівк, всміхнувся. — Виконаю свою роботу. Вже час. Іди, Іллі, з братом. І тренуйся. Ти смілива й мужня! Я вірю в тебе!

Дівчина кивнула. Вона ще мить стояла на місці, ніби сподівалася, що братик скаже щось іще, щось, що зніме тягар із серця. Та не сказала ні вона, ні він, ні Тей.

Коли двері за дітьми зачинилися, Скі якийсь час мовчав, він повільно обернувся до Аммета, який залишався осторонь, поглядом втупившись у куток кімнати.

— Чим Ґроуї і ваша дружина замінили ваші єства, пане Фраєнте? — нарешті пролунало.

Той не відповів. Його груди ледь помітно здригалися, немов він дихав уривчасто, і кожен вдих давався надто важко. Скі зробив крок уперед, ще один. Він присів навпочіпки, щоб бути на одному рівні з ним, і нахилився трохи вперед, шукаючи очей Фраєнта.

— Аммете, — твердо повторив він, — ти мені скажеш?

Його голос не підвищувався, але в ньому звучала сила, що не терпить омани.

— Не може дракон жити стільки, скільки живе Ґроуї. Що сталося з твоїми єствами? Чому в двоталанному феніксі я відчуваю лише одне? — він хотів почути підтвердження своїм здогадам.

Рудоволосий чоловік здригнувся, мов від удару, кліпнув кілька разів й намагався зосередитись хоч на чомусь, потім повільно підняв змучені очі на Скі. Він уривчато задтихав чи то ковтаючи повітря чи то виштовхуючи з себе слова. Раптом біль прорвався з очей Аммета і нижня губа затремтіла, не витримавши напруги. Фіолетові зіниці наповнилися важкими сльозами, що зривалися одна за одною. 

Аммет захлинався схлипуванням, немов щось застрягло в горлі, і замість відповіді просто стогнав, беззвучно, мов поранений. Він раптом рвучко вчепився в комір Скі, наче шукав опори. Його пальці судомно стиснули тканину, а сльози обпікали шкіру фенікса.

Скі не відштовхнув. Не сказав ні слова. Лише зітхнув і поклав руку на спину янтарного фенікса.
Той тремтів, але вже не від страху — від відчаю.

Аммет плакав, не в змозі стриматися, і в кожному його риданні звучала вся глибина того, що він приховував і втратив назавжди. І Скі зрозумів. Дозволив йому впасти на своє плече, дозволив цим сльозам текти.

Скі пригадав слова Тея: "Він втратив свої єства.", "Ти знаєш, що вона збирається з нами зробити!" Його слова вдарили в голову, мов лезо.

Рідна мати…

Вона збиралася згодувати єства власних дітей Ґроуї.

Скі закрив очі. Він здогадувався. Його пальці мимоволі стиснулися в кулак, а кров здавалася гарячою, майже киплячою.

Аммет щось шепотів, але Скі не чув, слова губилися.

Невже Історія Буття про Трон Короля Істот — те саме місце, де народжується безсмертя, — зовсім не вигадка? Невже Ґроуї справді віднайшов його, скориставшись силою феніксів, їхнім переродженням і пам’яттю перевтілень? Невже там він поглинав їхні єства аби подовжити власне життя?

Скі ковтнув повітря, що стало раптом важким, мов розпечений попіл. 

— Аммете… — прошепотів він, ледь упізнаючи власний голос, дивлячись в очі Фраєнта, що, здавалось, нарешті отямився. — Ти бачив Трон Короля Істот? Це… там тебе позбавили єства? Де він знаходиться? — спитав Скі, голос тремтів від напруги. — Ти розкажеш… чи покажеш?

Аммет повільно підняв погляд. Його фіолетові очі блищали від спогадів і болю.

— Не кожний фенікс підходить, — промовив він тихо, трохи божевільно. — Лише особливі… як ми.

Він знову подивився на Скі, а потім відвів погляд убік і повільно повів рукою, наче вказуючи невидимий шлях, бурмочачи:

— Ти… ти — початок і кінець. Ти — улюблене дитя деміургів, які дозволили тобі творити. Ти — істота, наділена даром переродження. Істота, що постає з попелу. Істота, що зі своєї плоті створила досконалу істоту — продовження себе.

— Про що ти говориш? — різко спитав Скі. — Де Трон?

Аммет спокійно підняв руку й вказав пальцем за вікно, на темну широчінь неба й далекі обриси землі.