Частина 27

Фелікс уважно дотримувався маршруту, про який розповів йому Байцзе. Десь попереду, за смугою туману чи відблисками сонця, мав постати острів Ао — величезна черепаха, що несла на собі міфічний острів.

Казали, що там майже ніхто не живе постійно. Лише зрідка затримуються мандрівники. Та справжні відвідувачі Ао були іншими: сутності, які існували радше як відлуння чи спогади, й лише час від часу вдягали людську оболонку, щоб приховати своє істинне єство від чужих очей.

Від Байцзе Фел дізнався ще одне: на Ао доживали свої роки рідкісні створіння — останні представники зниклих рас. Хлопцеві пригадався Дарку… разом із теплом, глибоким сумом і вдячністю.

Більше за все Фела мучило те, що йому не вдалося відвідати Сін. Та він розумів: якщо повірити розповіді пана Ґолдері, полетіти до неї додому, де щойно після ув’язнення з’явився її батько, пан Майн, означало б підставити їх під зайві підозри з боку нової влади під керівництвом клану Ґроуї. 

Фела розривало від гніву. Думки невпинно поверталися до ранкової розмови з паном Ґолдері після того, як Ґіл розповів йому про експерименти над істотами. Серце стискалося, а всередині палахкотівв темний вогонь обурення, що пробивався крізь спроби контролювати себе. Він не стримався і зірвався на крик — гучний, гіркий, сповнений сумніву і відчаю одночасно. Смоляний клюв клацнув, крила розсікли повітря. Як сміли Ґроуї відбирати єства живих істот і присвоювати собі право богів?

Темне єство всередині нього відгукнулося на гнів тихим, холодним шепотом, спокушаючи віддатися люті. Крила Фела, розправлені у повітрі, здавалися живим маревом. Вони несли на собі не лише фіолетові пір’їни, а й майже непроглядну темряву, що кружляла і тремтіла разом із його думками. Кожен помах відлунював внутрішньою боротьбою феніска: розум втримував контроль над вогняним та місячним єствами, тоді як темна сила тихо ковзала вздовж жилок крил: сумом від почутого, жагою справедливості, і спокусою стати домінантним, щоб змусити інших до цієї справедливості.

"Хто володіє розумом інших істот, той править ними"

Марево немов оживало, відбиваючи кожен порух єства господаря, немов саме повітря вбирало його емоції й відбивало їх у фіолетово-матових відблисках пір’я.

Всього день тому пан Ґолдері в тій же альтанці, стривожено озираючись, лише просив тиші — чи то від страху, чи від манії переслідування. Та навіть у власному домі старий дракон не почувався вільним.

Відчуття тиску, загрози та внутрішньої боротьби підсилювало кожен подих, кожен крик Фела, робило його гнів ще гострішим, майже живим.

Ґіл теж не міг змиритися. Для нього ця альтанка, цей дім були місцем, де мали б панувати довіра й відчуття захищенності. А виходило, що й тут їм доводилося обирати слова з обережністю. 

Згодом пан Ґолдері заговорив про зведеного брата Ґілберта — Ґардера. Про того, хто давно розірвав усі зв’язки з родиною й підтримував молодого Ґроуї.  Протистояння братів було давнім і невблаганним: старший син засуджував батькову толерантність і як той вважав слабкість брата. А Фела він мав за  нікчему — недоістоту, позбавленою єства.

Тривожні здогадки Фела підтвердилися. Ґолдері визнав: Ґардер справді належав до братства драконів, що стояло за родиною Ґроуї. Навіть після вбивства старшого, владу в свої лапи перебрав молодший. Та в противагу братства драконів існував таємний орден "Вогняне відродження", зі своєю емблемою: чорним лотосом, гербом безсмертної крові Фраєнтів — символом переваги, безсметрної душі і міці. Послідовники "Вогняного відродження" вірили у повернення Короля істот — того, хто покладе край владі Ґроуї й змінить долю Атеї.

Зі слів Арденте вимальовувалася стара історія. Двадцять років тому віра у нащадків Короля — Фраєнтів — та сподівання за їхньою допомогою віднайти Трон Короля істот розкололи Палату й Міністерство. Нажаль слабкість Аммета Фраєнта згубна пристрасть його дружини Аріанни до Ґроуї дали останньому шанс полонити носіїв королівської крові і перешкодити планам "Вогняного відродження" відновленню правління феніксів. І саме двоталанні фенікси — істоти, здатні змінити хід історії — могли стати ключем: ключем до Трону...

Ґолдері зазначив, що, коли Ґіл повідомив про триєство Фела, він запідозрив: хлопець міг належати до Фраєнтів. Та сам Фел знав, що носієм королівської крові він не був — принаймні поки що. Минуле тиснуло тінню на кожен його крок. Триєство Фелікса вже стало відомим Ґроуї, і будь-який рух чи слово могли стати пасткою.

Фел відчував темряву недомовленого. Ді Моарте теж приховував щось, спостерігаючи за кожним його рухом. Поява тут, у цьому домі, не була випадковою.

Змах крил. Змах гніву і сум’яття. Мов переступивши невидиму межу, гнів поступово вщух, і на його місце прийшло інше відчуття. Всередині щось тихо зашепотіло, підказуючи напрямок, немов сам повітряний потік вказував шлях. Довірившись внутрішньому компасу, Фел різко зпікірував униз, відчуваючи, як потужний енергетичний потік огортає його, стискаючи й підштовхуючи одночасно.

Під завісою блакитного туману ховався Ао. Туман розсипався, немов тонке скло: острів потопав у густій зелені, повітря тремтіло від запахів трав, смоли та чогось невловимого, що змушувало серце битися швидше. Сонце, м’яке і тепле, пторкалося крон дерев, саме світло оживляло все довкола.

Як тільки лапи Фела торкнулися землі, його тіло відгукнулося: енергія острова струменіла крізь нього. Він обернувся, приймаючи людську оболонку — і перед ним, мов виросла з землі, постала істота, що палала неприродним вогнем, який пульсував то білим, то жовтим полум’ям. Риси її обличчя  розгледіти не вдалося, занадто сліпили очі, а білосніжна вогняна туніка ніби теж дихала, живучи власним життям. Крила-руки істоти розкрилися, створюючи простір між нею і Фелом. Повітря навколо наче живилося її присутністю — кожен гучний, повільний подих містив тепло і магію, змушуючи серце фенікса битися в унісон із пульсом власного триєства, з’єднуючи їх в одне єдине єство.