Частина 24. Дарку. Частина 1

Знову пригадався Смарагдовий ліс. Минуло трохи більше року відтоді, як вони з Ментором уперше ступили в ці місця. Ліс стояв, як і тоді, величний і зловісний водночас. Уже стемніло, і блідо-блакитний морок, немов густа мряка, лягав поміж гомінливими деревами.

Фенікси щойно перетнули кордон Смарагдового лісу й зупинилися на ночівлю неподалік. Досить близько, щоб відчувати його подих і вловлювати ледь чутні, мов шепіт, розмови. Але й достатньо далеко, аби жодна з його гілок не дотягнулася до них. Ночівля просто неба. Серед інших, уже звичайних дерев.

Фел схилився до вогнища, викрешуючи іскри, що розсипалися дрібними зірками й тонули в темряві. Ментор розкладав вечерю: квадратні хлібці, висушені молочні кульки місцевої дикорослої мальни та кілька смужок в’яленого м’яса дакори — м’ясистої, хижої, низькорослої рослини. У повітрі змішувалися запах диму, смаженого хліба і далекої вогкості лісу, який, здавалося, прислухався до кожного їхнього руху.

Ментор не їв — лише спостерігав за дитиною. Від часу їхньої зустрічі з еттіном, коли хлопець сам відбився від чудовиська, між ними пролягла холодна тріщина. У в такі моменти Фел не міг збагнути, що думав наставник. Докоряв? Вкотре розчаровувався? Сумував? Тихо зневажав учня без єства? Чи, може, думав про когось іншого — досконалого, але втраченого? 

Хлопчик більше не тягнувся руками до рук старого фенікса. Він просто виконував завдання й настанови, збирав цілющі трави, уникаючи будь-якої зайвої близькості, хоч іноді ловив себе на бажанні знову відчути старечі кістляві пальці на своєму волоссі, як нагороду.

Десь у темряві тихо тріснула гілка. Фел завмер, підвів голову, вдивляючись у кущі. Рука мимоволі потягнулася до меча-палиці. Звуки стихли, але ліс і далі шепотів. Здавалося, в гущавині ворухнулася тінь. Старий фенікс гидливо втягнув ніздрями повітря, фиркнув і, кинувши косий погляд у темряву, криво посміхнувся. Хлопцеві він нічого не сказав, коли той схопився за "зброю".

— Відчуваю запах твоєї шкіри, Дарку, — насмішкувато кинув фенікс. — Тебе ні з ким не сплутаєш.

— Менторе, твою старечу, надчутливу й дратівливу натуру не обдуриш, — пролунав із гущавини приємний чоловічий голос.

— Виходь!

— У тебе новий підопічний. Ще дитина. Не хочу лякати його своїм виглядом, якщо він такий же гидливий, як і ти.

— Я не такий! — обурився Фел. Хоч серце й забилося швидше, проте він наважився вдивитися в темряву. — Виходьте!

— Приєднуйся, Дарку. Не до вечері — вона не смакуватиме тобі. Залишайся на ночівлю.

Ментор знову криво посміхнувся. Фел зрозумів: якщо наставник не боїться цієї істоти, то і йому боятися не слід. Хоч у глибині душі він тримав у пам’яті, що у разі чого його гострі пальці зможуть встромитися в очі цієї істоти. А ще за цей рік він навчився самообороні з палицею й рукопашному бою — і наївно на це покладався.

Щось затріщало, заломилися гілки кущів. З темряви виступив високий, худий силует. Він рухався неспішно, майже безшумно, ніби даючи Фелові час звикнути до своєї присутності.

Першими в тіні спалахнули білі очі — холодні, як місячне світло. Потім з’явилося довге попелясте волосся, заплетене в безліч чудернацьких, але гарних кіс із дрібними прикрасами на кінчиках. Худе, майже кістляве обличчя з різкими вилицями і тонкими губами. Попри худорлявість, тіло виглядало підтягнутим — сухі м’язи облягали темний шкіряний одяг: жилет і дивні штани, наче зшиті зі шматків цупкої тканини. Руки чоловіка були перебинтовані несвіжими пов'язками. А шия була обгорнута в синю тканину.

Світло вогню впало на його темну, блискучу шкіру, поверх якої в’язко переливалася густа, як смола, рідина. Фел мимоволі заплющив очі, щоб не вдивлятися надто пильно. Запах — дивний, але не огидний: свіжа деревна смола, земля і якась незнайома вогкість. Він кинув погляд на Ментора — той стежив не за гостем, а за ним самим. Дарку також уважно стежив за ним.

Чоловік повільно обійшов вогнище. Тільки тоді Фел помітив: довге волосся не змогло прикрити правої скроні. На ній був наче опік, який знівечив і вухо. Зі спини Дарку стирчали два гострих горби. Можливо, у своїй істинній подобі він мав крила, а може й щось інше. Хлопчик не знав, до якої раси належить цей нічний гість. Дарку сів навпроти, нахилився вперед — і Фел розгледів темні знаки на його правій щоці: чи то візерунки, чи загадковий напис. Очі вже не були зовсім білими, а сірими, ніби затягнутими туманом. Такі очі могли бачити в непроглядній темряві.

— Соромишся свого єства? Відколи це? — Ментор глузливо посміхнувся.

— Соромлюсь? Я думав, ти лише феніксів виховуєш. Хто ж він?

— Не бажаєте? — у Фела пересохло в горлі, і питання вийшло тонким, як писк миші. Він простягнув Дарку шматочок хліба. Серце болісно стиснулося, кров відступила від обличчя, а в жилах, здавалося, застигла. Ця істота, певно, не здогадалася, що він фенікс, бо в ньому немає єства.

— Знаєш, чим я харчуюся? — ледь помітно посміхнувся той.

— Менше простягуй руки незнайомцям, — дорікнув Ментор. — Можливо, його їжа — саме твоє м’ясо.

Фел ковтнув, опустив погляд. Хотів спитати, до якої раси належить Дарку, але посоромився.

— Навіть Ментор не знає, чим я харчуюся. Найважливіші таємниці зберігають лише серед своїх. Навіть дракони не можуть витягнути з нас правду, — Дарку посміхнувся, блиснувши білими, трохи загостреними зубами.

У голові Фела майнула думка: Стародавні боги не дарма створили йому такі зуби.

— Але, на відміну від твого наставника, я тебе гризти не буду, — чоловік ширше посміхнувся і відкрив долоню, запрошуючи покласти туди хліб.

Вони дивилися одне одному в очі: дитячі — спантеличені, недовірливі; Дарку — спокійні, спостережливі, як у мисливця в засідці.

— Моєї шкіри краще не торкатися. Долонь — можна.

Ментор не зводив з Фела погляду. Хлопчик відчував це і, ніби доводячи щось наставнику чи собі, підвівся. Ноги ледь не підкосилися, проте він зробив крок і тремтячою рукою поклав шматочок хліба у його долоню.