Частина 23

Сон не йшов. До ранку залишалося ще кілька годин. Хотілося зірватися з ліжка, обернутися феніксом і полетіти до Байдзе. Він перевернувся на інший бік. Потім — знову. Нарешті підвівся, стягнув сорочку — здавалося, вона заважала дихати.  Шкіра пекла, вогняне пір’я шалено бажало прорости. Відчинивши скляні двері, Фел вийшов балкон.

Страшенно кортіло обернутися на вогняного фенікса. Досить стримувати те, що стільки років спало. Усмішка ковзнула обличчям. Полум'я спалахнуло під шкірою і благало господаря прикликати єство.

Фел вважав, що якщо вогняне єство проявилося першим, значить воно буде домінуючим — бо хлопець й сам був імпульсивним, хоча придушував це в собі. Його емоції, як полум’я, спалахували швидко, яскраво. 

Він приклав долоню до грудей. Пульсація — надто швидка, гаряча. Але це не лихоманка. Це був заклик. Фел розкинув руки й заплющив очі. 

"Хай прийде вогонь. Хай наповнить мене. Хай я стану ним."

Вогонь огорнув його. Хлопець рвонув уперед і здійнявся в небо. Ні з чим не зрівняти це неперевершене відчуття — свободи, піднесення, вознесіння. Покружлявши над лісом, що належав Ґолдері, він розвернувся до маєтку. Аж раптом угледів унизу майданчик для тренувань — порожній. І різко знизився, прямуючи туди. У польоті майнула спокуса:

"А якщо… спробувати обернутися Темним феніксом просто зараз? Просто тут, у небі?"

Та зупинив себе. Натомість у голові виникло інше, глибше питання:

"Чому саме це єство проявилось у мені і чорму так вабить? Хіба я підточений під те, щоб проникати в чужу свідомість? Щоб змінювати думки, почуття інших істот?"

Адже він ніколи не хотів цього. Ніколи, як йому здавалося, не прагнув маніпулювати — не пробивався у чиюсь голову, аби змінити ставлення до себе.

Хіба? 

"Поки я був "недостотою". які бажання і почуття я подавляв у собі?"

Фел струснув головою. Вогняні язики по інерції вирвалися з його пір'я і розірвали повітря. Він різко пірнув униз. Потім знову злетів — вище, швидше. Розігнався. Полум’я несло його, та разом із ним — летіло запитання:

"А Місячний фенікс? Чому він?

Усвідомлення вдарило миттєво. Бо це — зброя. Хай зірки-голки він може використовувати лише в нічну пору, проте гострим пір'ям він може використовувати по бажанню.

Він опустився нижче, щоб не було так боляче падати, якщо перетворення не вдасться з першого разу. Зосередившись, відчув, як полум’я починає витісняти щось інше — тягуче, проте легке. Те, що піднялося з серця до голови, охопило обличчя, розлилося хвилями по тілу, застигло на кінчиках пальців, перетворивши їх на срібні леза. Мимоволі змахнув руками  і тіло огорнулося в’язким, срібно-блакитним пилом. Він закрутився навколо нього, формуючи крила, хвіст. У грудях спалахнуло знайоме задоволення — коли він міг показати лише силу та вправність рук, що тримали зброю:  кинджали, ножі, мечі. Навіть не маючи єства, він усе одно був найкращим! З холодною сталлю в руках. 

Він рвонув на тренувальний майданчик. Кам’яні плити встигли втратити денне тепло. Повітря вже ввібрало в себе свіжість і прохолоду ночі. Поодинокі ліхтарі навколо майданчику кидали м’яке, жовтувате світло, що розсипалося тінями.

Фел легко опустився лапами на камінь. У хід одразу пішли леза крил — рухи, завчені до автоматизму, відгукнулися в тілі без зусиль. Один крок, ще один. Випад, удар, розворот, ще.

Повітря засвистіло. Метал вгризався в порожнечу з точністю хижака, срібні іскри створювали вихор і ледь встигали осідати на кам'яну підлогу. Ритм наростав.

Наступна серія ударів — швидша, жорсткіша. Рухи ставали схожими на танець: плавні переходи, потім  раптові спалахи сили, мов вибухи. Серце заходилось від задоволення, майже захоплення. Він відчував кожен рух, як подих, кожну зміну ваги — як частину єства.

Удар. Розворот. Лезо — в манекен. Кам’яна конструкція розлетілася на уламки.

Фел заважко дихав, але не зупинявся. Він посміхався лише очима — спокійно, холодно. Руки-клинки працювали самі, ніби передбачали команду ще до того, як думка встигала з’явитись. Усе тіло відгукувалось, ніби каже: "Ось воно. Нарешті."

Задоволення посилилось. Востаннє — удар, знову точне влучання. Камінь тріснув.

Фел здійняв сріблясті, оповиті димкою, крила догори — і в різкому русі опустив їх донизу. Одним жестом він прийняв людську подобу. Залишки срібного пилу ще осідали на плечі, майданчик.

На обличчі з’явилась задоволена, тріумфальна посмішка.

"Ось воно! По-справжньому домінуюче єство."

Хлопець почув оплески за спиною. Обернувся. Позаду стояв пан Алеґро — Голова варти Ґолдері.

Алеґро… звучить мелодійно, правда? І трохи іронічно, якщо знати його расу. Бо він був алконостом — не руххом, птах з головою, що не змінює людської оболонки. І саме це два роки тому викликало справжній ажіотаж.

У підрозділи вартових поважних родин, як-от Ґолдері, зазвичай набирали руххів,  драконів без роду, або ж мантикор. Сильні, витривалі, з твердими тілами й прямими ударами. А тут — алконост. Наймиролюбніша істота з тих, кого тільки можна було уявити. Їх стихія: співати, писати вірші, вести бали... А не рубати ворогів на шматки.

Тоді, на відборі, ніхто не стримував зневажливих усмішок. Найвпертіші з руххів відверто сміялися. Для них суперником міг бути тільки інший рухх. А Алеґро виглядав, як чорна пляма на білій сорочці — не до місця.

Високий, стрункий, він спустився з неба в людській подобі, одягнений у чорний камзол із золотою вишивкою. Чорне волосся було заплетене в тугу косу, обличчя — точене, майже жіноче, з довгими віями й теплими карими очима. Усе в ньому було надто вишукане, надто легке, надто делікатне для того, хто б мав захищати.

Хтось із натовпу тоді кинув їдке зауваження. Алеґро не відреагував. Лише спокійно привітався, оглянув усіх присутніх гострим, майже холодним поглядом. І вийшов на майданчик.