Частина 22

Ґолдері мовчали. 

Навіть після того, як ді Моарте пішов, тиша між ними не порушилась. Вона лише поглибилась, вбираючи в себе шелест нічного саду. Зрештою пан Ґолдері важко опустився на різьблений стілець в альтанці. Його руки тремтіли, коли він спробував розстебнути комірець — тканина ніби душила його.

— Батьку! — вигукнув Ґілберт, стривожено кинувшись уперед.

— Любий... — прошепотіла дружина, вже опинившись поруч.

Фел теж ступив до нього, але пан Ґолдері ледь підняв руку — жест був слабкий, проте виразний. Він зупинив хлопців. Дозволив лише дружині наблизитися. Здавалось, шкіра чоловіка посіріла, наче крізь неї проступала кам’яна порода з якої був витесаний - єство кам'яного дракона. Волога - дрібна, мов роса перед світанком, виблискувала на чолі й скронях. Повіки здригнулись, напружено затремтіли. Його погляд був затуманений, згаслий — наче дивився з глибини іншої реальності. Але лише на мить. Очі раптово спалахнули розпеченим золотом. Смуга зіниці витяглася в хижу вертикаль, і в цю мить у ньому ожило щось древнє, могутнє, те, що робило Артенте Ґолдері драконом. А потім — м’яке згасання. Погляд знову став ясним, спокійним. І лише тепер  Фел зрозумів: увесь цей час пан Ґолдері бездоганно тримався, і лише зараз незворушна стіна витривалості дала тріщину.

Глибоко вдихнувши, обличчя у Арденте трохи прояснилось. Дракон зібрав залишки сил, щоб усміхнутися.

— Все добре, — хрипко мовив він, і в тому "добре" було більше змирення, ніж упевненості. — Я хочу відпочити. Ніяких запитань і пояснень. Не сьогодні, Феліксе. Не зараз. — Він подивився на хлопця. — Всім надобраніч.

Підвівся. Пані Ґолдері також попрощалася з хлопцями. Поцілувала в щоку сина. Затримала погляд на Фелові. В очах залишалась все теж тепло, тільки розбавлене сумом. Коли подружжя пішло, Ґіл подав знак дворецькому. Той підніс два кришталевих келихи та пляшку з бурштиновою рідиною. Коли слуга зник, Ґіл заговорив. Його голос звучав тихо, але з вагомістю.

— Я уявляю, що ти думаєш про нашу родину... Але обговорювати батька не буду. Ді Моарте не має права зусуджувати батька. У самого дзьоб у пуху! Три роки... Шпигуни на кожному кроці, але при цьому нічого не зробив, щоб вберегти Фраєнтів.

— Я не наполягатиму і не звинувачуватиму ні тебе, ні пана Ґолдері, друже. І погоджусь з тобою в дечому. 

"Має ж бути в мене хтось, хто не зрадить, не дивлячись на слова Ментора, що фенікси самі по собі. Я не вірю, що Ґіл здатен на зраду," — подумав Фел, вдивляючись у чорні очі друга.

Ґілберт розлив напій по келихах. Вони сіли за столик, один навпроти одного. Тиша в альтанці застигла та обидва юнаки не відчували задухи чи дискомфорту, не в компанії одне одного.  

— Я розповім тобі про те, що сам дізнався про Фраєнтів.

— Добре. Але, забігаючи наперед… — Фел покрутив келих у руці. — Я все ж погоджусь із пані Ґолдері: Аріанна Фраєнт відповідала за своїх дітей. Те саме стосується і Аммета. Якщо він підозрював Ґроуї — чому не шукав союзників? Чому мовчав? Якщо він хотів їх захистити, то мав просити захисту. У когось, кому довіряв. Чому... — він опустив голос, — чому жоден із батьків не зробив хоч щось, щоб врятувати своїх дітей?

І чому Ілліана шукала захисту у мене? Чому я не зміг її вберегти?

Його шкірою наче ковзнуло лезо: що, як дівчинка померла разом зі Скі?

— Отож бо!

Ґіл підняв келих і відсалютував, Фел зробив так само. Вони відпили.

— Фраєнти останні сорок років до зникнення вели закритий спосіб життя. Дуже обмежене коло спілкування, — почав  дракон, відводячи погляд. — Здавалося, велич сім’ї, в жилах якої текла королівська кров, згасла... Аммет не прагнув до влади чи займати вагоме місце у Палаті, Міністерстві чи суспільстві взагалі.

Він глибоко вдихнув, ніби намагаючись зібратися з думками.

— За зачиненими дверима відбувалося те, про що ніхто не хотів знати. Те, що казав ді Моарте про Аріанну — правда. Вона божеволіла від Ґроуї-старшого. І не приховувала цього навіть перед Вищими. Всі знали: вона — коханка дракона. За чутками, була коханкою ще до шлюбу…

Ґілберт нахилився ближче до Фела, голос опустився до шепоту.

— Аріанна була двоталанним феніксом. Але королівська кров текла не в ній, а в Амметі. І — в її дітях. 

Він замовк, і в його очах промайнула тінь, яку Фелікс не міг розгадати.

— Аріанна не змогла б народити Ґроуї спадкоємця. Домінантність крові на феніксів не діє. Тільки з представниками своєї раси можна зачати фенікса. — Нагадав Фел. — До того ж, як ти й сказав, в ній немає й краплі королівської крові. Я не розумію. Навіщо Ґроуї діти Фраєнтів? — Він зустрівся поглядом з другом. — Ти думаєш, вона змовилася з Ґроуї з самого початку? Їм були потрібні... спадкоємці Короля? Для...

Фел замовк. У горлі раптом пересохло. Шкірою пройшов різкий холод, ніби враз ударив вітер зсередини. Мурашки пішли по хребту, як пір’я, що саме настовбурчилося від загрози.

— Експериментів, — тихо вимовив Ґіл. 

Слова повисли у повітрі, небезпечніші за будь-яку зброю.

— До дітей ніхто не мав доступу, Феле, — тихо промовив Ґіл.— Тому повірю, що таке могло бути.

Фел стис зуби. У нього аж скроні запульсували від напруження. Якби ж він міг збрехати — легше стало б. Але ні. Йому хотілося зізнатися. Сказати: я мав доступ. Я… знав її. Ілліану. Не просто знав — був поряд. Покровителем. Братом. Наставником? Це слово різануло. Він не був певен. Минуле ще ховалося за димом забуття, шепочучи чужими вустами. Не скаже. Не зараз. Не раніше, ніж побачить усе на власні очі Скі.

Але одну річ він не міг утримати в собі. Розмову з ді Моарте.

***

Арденте тихенько привідчинив двері до кімнати сина, обережно заглядаючи всередину, ніби боявся порушити тишу. Його погляд ковзнув по шоколадно-молочних відтінках інтер’єру, зупинився на розстеленому ліжку. Але хлопець не спав — він стояв біля вікна й одразу озирнувся.

Ґілберт вже  одягненув  легку нічну сорочку з тонкого білого льону з витонченою вишивкою по коміру та манжетах. Поверх — темно-синій халат із шовковою підкладкою, недбало пов’язаний на поясі. У його поставі, як і в одязі, зберігалися стримана шляхетність і тиха зібраність навіть у пізній нічній годині.