Частина 21

— Ваші покровителі знають відповідь краще за мене. Чи не так? — він поглянув в очі господарю маєтку.

Пан Арденте Ґолдері не одразу відповів. Його очі потьмяніли, ніби потонули в спогадах, але обличчя залишалося стриманим. Він повільно відклав виделку, витер губи серветкою й спокійно глянув на гостя.

— Ми, дракони Ґолдері, не володіємо всіма відповідями, пане ді Моарте. Та й не всі питання варто ставити вголос. Особливо — за вечерею. І поготів — при тих, хто до цього не причетний, — він кинув погляд на юнаків.

Голос звучав тихо, проте в ньому відчулася відчуженість і холод. Арденте намагався залишатися доброзичливим, не піддаватися на провокацію. Ді Моарте навіть не здригнувся — лише трохи нахилив голову.

— Пробачте, — м’яко мовив він. — Мабуть, зіпсував настрій. Моя цікавість до забутих аристократами поважних сімей, — ледь помітна усмішка, — іноді бере гору над дипломатією. А поява пана Аланги, фенікса з кількома єствами, змусила мене відчути… — він порухав блідими пальцями, — піднесення. Спалах надії. Усі фенікси пов’язані між собою. Тож не певен, що маю щось недоговорювати  стримуватися при пану Аланзі. Не хочу, щоб він почувався ошуканим.

Фел підвів очі на нього. Той усміхнувся. Таки влучив. Таки зробив хід у грі й піймав хлопця на гачок.

"Ні, пане Аланго, це не гачок. Я люб’язно подаю вам руку. Поки що подаю, феніксе. Поки що…"

Ді Моарте знав, що Ґолдері не опустяться до сварок. Таміла всміхнулася лагідно, надто доброзичливо,  і кожен член родини зрозумів: ця усмішка вимушена, лише щоб не загострювати те, що вже тисло, мов лезо. Двоталанний фенікс це оцінив.

— Шановна пані Ґолдері, я вдячний за запрошення. І за знайомство з паном Алангою. Саме тому й пригадав Фраєнтів. Бо не лише я за цим столом маю до них відношення. Але й ви, пане Аланго, — він глянув прямо в сині очі Фела.

Ді Моарте пожалкував, що не мав дару Темного чи Ефемерного фенікса — він би безсоромно заліз хлопцеві в голову.

— Мені шкода, що, вирушивши в подорож лише на три роки, я повернувся й уже не застав Фраєнтів. Жодного з них. І всім, здається, було байдуже, що з ними сталося.

Пані Ґолдері не змінила виразу обличчя, хоча всередині щось зойкнуло. Вона не дозволить встромити пазурі в жодного зі своєї родини.

Фел тим часом задався питанням: чому ді Моарте так чіпляється за Фраєнтів? І за Ґолдері? Темний фенікс усередині вже заспокоївся — він відчував, що ді Моарте говорить не з розрахунку, а через неможливість мовчати.

— Скуштуйте десерт, шановні, — тихо мовила Таміла.

Тістечка залишалися цілими. Лише вона сама безтурботно поїдала бізе, запрошуючи інших, але в її голосі не було тепла. Напруження балансувало, як тонка нитка, що ось-ось урветься. Цікавість Фела розросталася швидше, ніж полум’я. Ді Моарте й Ґолдері знали більше, ніж говорили. І Фраєнти — це була ставка у цій грі. Скі, його минуле єство, теж був із ними пов’язаний. Чи знав ді Моарте Скі? Чи відчував щось знайоме у його погляді, жестах, у сережці у вусі? Якщо ще не здогадався — скоро зрозуміє. Бо Фелікс Аланга мав до Фраєнтів прямий стосунок.

— То ви вважаєте, що Фраєнти досі в Ґроуї? — втрутився Фел.

— Кожен за цим столом це знає. І це не плітки, — рівно відповів ді Моарте. — Навіть ви. Чи не так?

— Так. Знаю.

— І не задавали собі питання, чому їх не шукали?

Пан Ґолдері стис ложечку так, що метал ледь не скрипнув. Таміла твердо мовила, додавши у голос грайливої безтурботності:

— Аріанна Фраєнт мала вибір. І зробила його із задоволенням. Не треба робити з неї мученицю. Вона не була слабкою. Вона знала, чого і кого хотіла. І вибрала це навіть ціною крові. Я бачила, як вона дивилася на нього. То була не пристрасть — то була свідома одержимість. Втрата здорового глузду. Зневага до дітей, до себе. Вона була готова зректися всього, аби бути з ним. З Ґроуї. Ми всі це бачили й знали.

Старий дракон мовчав. Його пальці все ще стискали ложку.

— Усі знали, — тихо продовжив ді Моарте. — Не лише про роман. Про інше. Про те, що Ґроуї робив з феніксами. З тими, хто зник. З тими, хто вже не прокидався після переродження. Усі знали. Або принаймні підозрювали. І мовчали. Бо страх — сильніший за обурення. Бо прикидалися, що нічого не бачать. Доти, доки це не торкнулося їх особисто.

Його погляд повільно обвів гостей за столом і зупинився на Фелові. Той відчув, як усередині щось хруснуло. Вогонь затих — і одразу спалахнув із новою силою. Минуле, забуте й заховане, почало виринати з глибин свідомості. Двоталанний фенікс продовжив:

— Бо це був Ґроуї. Бо він дарував стабільність вищим щаблям ієрархії. Бо за ним ішли. Бо він обіцяв мир істотам. Силу й владу своїй расі.

Таміла більше не посміхалася.

— Зручна правда, — сказала вона. — І дуже пізня.

Фел відчув, як усередині поволі підіймається інший жар — не вогняний, а гіркий, темний. Йому стало ясно: те, що сталося з Ілліаною та близнюками, — не випадковість. Її прикрили мовчанням, як саваном.

— А діти? Ґроуї забрав і дітей!

Тепер напружився навіть Фелікс. Ілліана… Монетка казала, що Скі опікувався дочкою Фраєнтів, мов рідною. Що сталося з нею? Чому він не вберіг її? Чи не через це загинув передчасно?

Фел поклав руки на стіл. Монетка вертілася в пальцях. Тепер Фраєнти були не випадковою згадкою. Завдяки ді Моарте він міг дізнатися набагато більше. Прямо за цим столом.

— Це її і лише її діти. Аріанни! Вона за них відповідала! Це вже не наша справа — втручатися в особисте життя інших, — спокійно промовила Таміла.

— Я дуже люблю цю фразу, мила пані Ґолдері, — усміхнувся ді Моарте.

— Якщо ви так турбувалися про них, чому не втрутилися? Чому не захистили Фраєнтів, пане ді Моарте? — спитав Арденте.

— Ви знаєте, що я робив це. У мене був конфлікт із родиною Ґроуї, але… — він коротко, з гіркотою, загиготав. — Я не буду перед вами виправдовуватися.

— Так само, як і ми перед вами, пане ді Моарте, — рівно відповів Арденте.