Частина 19

Він втягував у себе повітря, наче щось рідне, щось давнє. Сон-спогад ставав все чіткішим, реальнішим. Попереду зеленів Смарагдовий ліс: високий, густий, із деревами, що голосно перешіптувалися між собою, наче живі істоти. Їхні крони рухались. Величезне гілля тремтіло, як пальці, простягнуті до неба — чи до них, хлопчика з рудим волоссям і його наставника. Листя шелестіло нерівно, ніби повторювало думки або обмінювалося новинами. Кора подекуди пульсувала, наче дихала. Серце хлопчика забилося швидше — він давно чув про цей ліс і його мешканців.

Ментор, суворий і мовчазний, зупинився на самій межі, глибоко вклонився. Фелікс поспішив наслідувати його — відчував, що цей жест це вияв  пошани і прохання дозволу ввійти.

— Хоч до листя зрілих дерев ти не дотягнешся, та не смій навіть випадково торкнутися молодняку! — суворо кинув Ментор, не озираючись. — Знаю, як ти любиш простягати руки.

— Я просто люблю торкатися гладкої поверхні листочків! — почав виправдовуватися хлопчик, що зростом ледве діставав до його пояса. — Я не зриваю їх, не мну. А те, що збираю… то я хочу бути як ти, Менторе!

— Справжнім феніксом? — чоловік звів сиву брову. — У п’ять років ти не перетворився. У сім — і поготів. Залишився тільки один шанс — до п’ятнадцяти.

Фелікс відчув, як щось стислося всередині. Але наставник вже відвернувся, закусивши кулак, мов стримуючи щось. Хлопчик не наважився зазирнути в його обличчя, та чомусь був певен — той засумував. І все ж, опанувавшись, Ментор ступив на вузьку піщану стежку, й хлопчик рушив слідом.

— А ці квіти можна збирати? — Фелікс нахилився, прислухаючись до шелесту. — Чи є серед них корисні? О! — підскочив до маленької квітки адамової голови і всміхнувся. — Це ж моя трава! Найкорисніша для моїх збитих колін і ліктів. Її ж можна зірвати, правда?

Він задер голову догори, сподіваючись уловити в голосі дерев хоч натяк на згоду. Шепіт був багатоголосим — немов сотні старих істот говорили водночас, але ні схвалення, ні докору хлопчик не почув. Мовчав і наставник. Тож Фелікс полишив квітку і наздогнав його.

Чим ближче насувався вечір, тим виразнішими ставали голоси лісу. Шепіт дерев, спершу безладний, почав перетворюватися на ритмічну мову, повну інтонацій і пауз. Але жодного слова Фелікс так і не розібрав.

— Це аколі, — сказав Ментор, навіть не обертаючись. — Мова дерев. Я й сам її не знаю. Але… інтуїтивно розумію, про що вони говорять. Дивляться на тебе, мала руда цятко, — і тільки тоді він озирнувся, з ледь помітною усмішкою на вузьких вустах.

Фелікса окрилила ця усмішка, мов це була довгоочікувана винагорода. Навіть цвіркуни, що щосили намагалися перекричати смарагдові дерева, звучали як частина цієї симфонії. Фіолетовий вечір майже не відчувався — тут темрява наставала раптово, наче ліс сам вирішував, коли закінчити день.

Окрім дерев і цвіркунів, у кущах усе виразніше чувся хтось інший. Невидимий, обережний, той, що слідкував і вичікував. Фелікс інстинктивно потягнувся до руки Ментора, вже майже доторкнувся до тонких пальців — але зупинився. Він знав, що старому це не сподобається. Але Ментор здається здогадався про наміри учня. 

— Тобі треба вчитися відстоювати себе самому. Я віддам тебе на заняття з рукопашного бою, потім — володіння зброєю, яка вже прийде до душі. Якщо не єством, то хоча б сталлю ти маєш себе захистити!

— Так, Менторе… — прошепотів покірно Фел.

— Я був наставником істот, у яких єство не спало! — голос старого раптом затремтів, загострився. — Вони палали зсередини, і я лише допомагав керувати і направляти! Пояснював переваги саме їх виду фенікса. Мій останній учень… — Ментор зупинився, вдихнув повітря так, наче воно різало легені. — …він був кращим із кращих. Упертий, гордий, запальний. З вадами — о так, із вадами, але з честю в серці! З гідністю, яку не зламаєш! Фенікс, який згорів за...За...

Ментор осікся, кулак судомно стиснувся. Тиша зависла, тривожна й важка. Очі Ментора кудись вдивлялися, він перевів болючий погляд на Фела і вже сканував його, мов намагався побачити в ньому того, про кого щойно говорив.

— Я постараюся стати таким, як він, — несміливо мовив Фел, вдивляючись в фіолетові очі.

— Ти вже інший! — раптово вибухнув Ментор, ніби ця обіцянка лише поглибила рану. — Ти не він.  Скі з самого пуп’яшку володів єством. Йому не треба було штовхати себе до перетворення — воно вже було в ньому. Природне. Як дихання. Ти не він. Тому я не знаю яким наставником для тебе бути! Тільки розводити балачки про різновиди феніксів. Про інших істот. Про все і ні про що. 

Ментор стис свою вицвілу, колись жовту накидку. Смикнув її різко, наче намагався втриматися, відігнати болючі спогади і рушив уперед, не обертаючись. Фел покірно ступав слідом, і дякував Стародавнім лише за одне: що Ментор не обертається… не бачить, як той давиться сльозами — образи, відчаю, власного  докору.  За що Стародавні його покарали? Чому він не обернувся на істоту?

***

Фелікс прокинувся серед ночі. Потер обличчя долонями, глянув на них і підвівся. Його нічого не боліло, голова не паморочилася. На обличчі з’явилася безглузда посмішка — щойно бачив сон, у якому… бачив себе. Він справді спав? Та тепер дитячий біль випарувався. На Ментора він більше не ображався і найголовніше - замість одного єства в нього три. 

Посмішка зникла, щойно перед очима постав блакитний уламок меча безсмертних — Аланга — і його лист. Це попередженя і застереження. Це відповіді, уламки — фрагменти пазла, що згодом мали скластися в ціле. Думки роїлися в голові, змушуючи скроні пульсувати. 

— Ти мало спав і досить швидко відновився, — озвався лев, що дрімав поруч. — Минуло лише кілька годин ночі.

Фелікс зрадів, що не проспав добу чи більше. Не знаючи, що сказати, лише знизав плечима. Лев, піднявши голову з лап, додав:

— Обговоримо побачене згодом, коли сам усе проаналізуєш. Даю тобі два дні — відвідай того, кого бажаєш. А потім повертайся на Ао. Ми маємо продовжити подорож. Часу майже не залишилося... Та все ж я знову пропоную тобі свою допомогу. Там на Ао дай собі час на пізнання власних єств. Яке тебе приваблює — місячне, вогняне чи темне?