Частина 18

Його втягнуло всередину. Щось стискало і здавлювало — портал між минулим і теперішнім був тісним і нещадним. Фелікс не міг зітхнути. Не міг поворухнутись. Тіло паралізувало, а в душі зростала тривога. Голова була відключеною. Частина його ще намагалася чинити опір, але швидко розчинилася в гнітючих обіймах воронки.

І тоді пролунав голос. Чоловічий, командний:

— У бій! Не сміти відступати!

Мить — і хитке мариво перед очима зникло. Разом із ним зник і страх.

Фелікс бачив поле бою. І те, що відбувалося на ньому, не викликало жаху — навпаки, він був там, де мав бути. Він — фенікс-полководець. Його крила самі несли його вперед — у гущу бою. У небі та на землі стикалися істоти різних рас.

Він змахнув вогняними крилами — тільки полум’я було не червоне, а синє, пір'я - мов гострі кинджали що чергувалися з гострими, довгими спицями. За крилами залишались срібні іскри, що швидко згасали. Внизу вороги — вищі й нижчі раси. Він пролітав над ними і випускав червоне полум’я з дзьоба.  Різко опустився, схопив лапами єхидну — вона верещала, дриґалась, намагаючись вирватись, її сірі очі  повні жаху, але фенікс все злітав догори,  різко підкинув її — і, не дивлячись, спалив у повітрі. Обвуглене тіло впало на землю.

Військо фенікса перемагало.

— Аланго! — гримнув поруч голос сріблястого дракона. — На західному фронті потрібна допомога. Тут упораються і без нас. Небо — за нами! Тепер візьмемося за землю!

Фенікс відчував неприязнь до свого друга. Останнім часом його повчання і моралізаторство дратували. Кидаючи останній погляд на поле бою, він з насолодою вдивлявся в хаос перемоги.

— Аланго, — дракон розвернувся до нього, завис у повітрі й спокійно промовив: — Тут ми впорались. Лоррі дасть раду сам.

— Летимо на західний фронт! — скомандував фенікс.

Його військо не знало поразки. Не могло знати. Не військо безсмертного фенікса, правиці законного  претендента на королівський престол.

Фенікс відчув, як ззаду хтось стрімко наближався. Ворог атакував майстерно, правильно — пікірував з висоти, з боку сонця, невидимий в його променях. Але саме його тінь й вловив фенікс. Він до останього робив вигляд що не помічає небезпеки, годував ворога примарною надією. За мить до того, як зуби сфінкса встромилися в його потилицю фенікс підігнув крило, закручуючись навколо власної осі. Швидкість різко впала й ворог проскочив повз, марно клацнувши щелепами. Стрімкий маневр і ось вже мисливець став жертвою, опинившись просто перед клювом фенікса.  Подих полум'я. Сморід горілої шерсті та пір'я у ніздрі... Не гаючи ані миті, схопив відчайдушно волаючу істоту за шию і звернув її єдиним рухом. Не глянувши на мертве тіло, що крутилось в повітрі на шляху до землі, фенікс рвонув слідом за драконом. За ними летіли ще кілька воїнів.

На західному фронті королівські війська зазнавали поразки. Фенікс не міг допустити перемоги бастарда, що посмів повстати проти законного спадкоємця. Він має померти, як і ті, що посміли його підтримати.

Вони пролетіли кілька кілометрів, і з відстані фенікс вже бачив криваве місиво — запеклий бій на землі й у небі, серед важких хмар. Шматки плоті, луски, шкіри — усе це летіло вниз. Лівий і правий фланг його війська відступали.

На боці бастарда билися не лише безкрилі слабкі істоти, а й дракони та мантикори, які лютували в атаці. Дзьоб фенікса стиснувся. Він спалахнув і вигукнув бойовий клич. Серед нерзбірливого місива, на цей клич мали вігукнутися союзники, щоб він знав, де знаходяться його воїни. І відгукнувшись він пірнув вниз. Його поява вдихнула силу в ряди союзників.

— Утримуємо позиції! — скомандував він.

— Аланго! — звернувся до нього стурбований друг-дракон. — Об'єднуємось!

Дракон розправив крила, запрошуючи до злиття енергій — тандему вогню.

— Атака фенікса і дракона! — вигукнув Аланга, оглядаючи своїх крилатих товаришів.

Ті, хто не втратив свого напарника об'єднувались у тандеми. Він відчув: ворогам також дали такий само  наказ. Та перевага була на боці війська істинного короля. Найвищі істоти підтримали його.

Фенікс посміхнувся, миттєво з Вогняного, обернувся на Темного фенікса. Зависнув над драконом і посилив його силу своєю — темне марево огорнуло  союзника. Зосередившись, він використав силу Темного фенікса: навіювання. Вороги тимчасово втрачали орієнтацію. Дракон випускав полум’я, а фенікс зливав із ним своє — подвійна атака палала в небі. Істоти внизу корчились у муках, найслабші згорали живцем.

Фенікс відірвався від дракону і пірнув у саме пекло бою. Кількість ворогів переважала. Підлетів до еттина, схопив дві голови лапами й стиснув. Черепи тріснули, мозок бризнув йому на пір’я. Він струсив лапи й приземлився.

Приймаючи людську подобу, тіло поступово трансформувалося. З правої руки, мов змія, виліз меч — блакитне сяюче лезо, золоте руків’я. Це не була просто зброя — це була частина його самого. Ментальний зв’язок об'єднував їх. Із цим мечем йому не потрібен ніхто — ні друг, ні союзник, ні напарник.

З насолодою зносив голови ворогів. Кров омивала обличчя, страх виходив з неї разом з жаром. Він ішов уперед, зносив голови ворогів, розтинаючи все, що траплялося. Кров обпікала обличчя. Він ловив кожен спалах страху — у поглядах, у повітрі, в тремтінні тіл. Меч передбачав його наміри. Він і клинок — єдине ціле. Навіть у людській подобі він відчував себе силою й досконалістю. Йому рівня лише Стародавні боги. Після цієї битви він сам стане божеством, окропленим кров’ю.

Сутінки згущувались. Втоми не було. Лише пристрасть, сила й безумство. І впевненість: його меч торкнеться шиї кожного ворога. Воїни фенікса гнали залишки військ байстрюка  до самих мурів фортеці, де переховувалися їхні жінки й діти. Вони з мурів бачили як гинуть їхні чоловіки, брати, батьки. Фенікс чув тонкі зойки й ридання і це було для нього музикою. Гарнізону озвучили вимогу здатися й Аланга навіть був дещо розчарований, коли над брамою підняли білий прапор. Опустився міст через рів, загреміла решітка. Безладна й жалюгідна колона полонених посунула по дорозі. "Ні, вони не відбудуться так легко..." його голову увірвався схвильований голос: