Частина 16

Чорні, матові крила з фіолетовим відтінком розтинали нічне небо. Вони виникли з мороку, з мряки, з самого повітря, ніби виткалися з нього. Фенікс не знав, чи проривається крізь хмари, чи сам став хмарою — живою, темною, але палаючою зсередини. Єство темного фенікса не мало ані вогню, ані світла — проте воно давало про себе знати. Але наскільки — повністю чи лиш частково — Фел ще не розумів. І не поспішав розбиратися. Та знав напевно це єство — найсильніше. І найжаданіше. Навіть дужче за стихію вогню, яку він завжди любив.

Темний фенікс, як і Примарний, відчував емоції інших. Але міг більше: здатність проникати в думки. Мов розгортав чужу свідомість крильми — обережно, але безпомилково, — зазираючи глибше, ніж варто.

Ця сила вабила. Її глибина наче дзеркало: у ньому можна  побачити всіх і, торкнувшись відображення...змінити. Темна звивиста димка з крила Фела вже тяглася до Ґілберта, що летів поруч. Непомітно морок торкався друга — намацував межі, сканував. Фел відчув: ще трохи — і він знатиме, що Ґіл думає. Але чи має право? Ґіл здавався спокійним. У ньому відчувалась звична підтримка. Та глибоко всередині він був збентежений. Не наляканий — лише вражений. І Фел мов "бачив" це. Темна сутність відкривала йому грані кожного відчуття. І ще трохи — вона торкнеться думок.

І разом із цим виникла спокуса. Торкнутись. Тихо, обережно — ледь-ледь змінити кут. Щоб Ґіл зрозумів, прийняв, довірився нав'язаній чужій думці. Можна було це зробити. Фел відчував як.

Ось у чому справжня сила темного фенікса — здатність проникати в душу й змінювати почуття й думки.

Фел склав крила й різко пірнув униз. Ні. Він не має на це права. Це — Ґіл. Його друг. І він ніколи не зрадить цю довіру.

Дракон повернув голову — побачив, як темна тінь зникає внизу. Змахнув крилами. Не гнався — лише спостерігав. Попереду вже виднілася круча, а на ній стояла постать. Без сумніву — Сініті. Ґіл був певен: дівчина з етнотеки повернулась не з порожніми руками. Він знову перевів погляд на Фела — той тримався осторонь. Не наближався. Ґілберт усміхнувся сам до себе. Перетворення друга справді вражало. Створіння з темряви… чи темрява, що стала створінням? Ґіл знав про драконів, які черпають силу з ночі, зникають у пітьмі, створюють завісу, крізь яку не пройти. Вони отруюють, ховаються, тікають. Але яку владу отримав його друг, ставши Темним феніксом? Це було ще невідомо.

***

Сініті мов приросла до м’якої, короткої трави. Вона знала, що Фел і Ґілберт ще не повернулися від Монетки. Тож чекала тут — на кручі. До світанку лишались години, але небо ще не дозволяло чітко розгледіти істот, які час від часу з’являлися вгорі. Та серед них не було головного — вогняного фенікса. Того, хто змушував її серце битися швидше й розквітати від кохання. Раптом вона побачила знайомі крила —  широкі, мерехтливі з візерунками. Це був Ґілберт. Очі Сініті округлилися. Що за морок летів поруч із ним? Вона оторопіла, коли зрозуміла — у Фелові прокинулося ще одне єство. Її щоки зблідли, а по тілу розповзлося крижане поколювання.

Фенікс приземлився — зачепився довгими кігтями лап за виступ кручі, змахнув темними ефемерними крилами. Його очі блищали чорнотою обсидіану, а смоляний крючковатий дзьоб здавався витесаним із темного скла.

Коли Ґіл обернувся на людину — Сініті майже не звернула на це уваги. Її погляд був прикутим до Фела. Той також перетворився на людину, але навколо ще клубився сизий дим. Волосся наче втратило мідний віддінок і залишалося темним, а очі… що в них за колір?

Фел ішов назустріч — спокійно, рішуче, наповнений новою силою. Він усміхнувся Сін і розкрив обійми. Лише тоді вона, здавалося, прийшла до тями. Бо нарешті побачила: його очі — все ті ж сині, як сапфір у сережці.

— Ти виглядав вражаюче! — вигукнув Ґілберт, поправляючи одяг. — І… трохи чужим.

Фел віддячив посмішкою, але всередині щось тьохнуло — і впало вниз, як бурулька після слова «чужим». Ще трохи — і морок справді проник би в голову дракона.

Сініті м’яко повернула його увагу до себе — обіймами. Фел ніжно торкнувся губами її скроні, а потім  губ. Не треба мати силу Темного фенікса, щоб знати, що вона відчуває.

«Хіба?» — озвався внутрішній голос. Пальці, здавалося, знову вкрилися темним пір’ям.

— Давно чекаєш? — тихо спитав він, хитнувши головою і ще міцніше притиснув Сін до себе.
Світле, чисте почуття до неї заглушило те, що щойно прошепотіло «хіба?».

— Ні… ні, — відповіла вона, трохи збентежено.

— Щось сталося? Ти виглядаєш стурбованою.

Сініті кліпнула, зосередилась на його синіх очах:

— У тобі… прокинулося третє єство.

Фел кивнув. У його голосі бриніла втомлена, але рівна впевненість. Він кинув погляд на Ґіла, що стояв трохи осторонь, мов не знав, лишитися чи піти — і говорити їм утрьох, чи дати простір двом.

— Так. Але в Монетки… — він зітхнув і роздратовано хитнув головою. — Я не бачив Скі! То було інше перевтілення! І завтра… точніше, вже сьогодні я лечу за новим видінням із минулого. 

Сініті подивилася на них обох. І цього погляду вистачило, аби хлопці зрозуміли — зараз вона скаже щось тривожне.

— У мене теж не найкращі новини, — тихо мовила вона. — І це стосується того, як швидко прокидаються в тобі єства.

***

Цього разу Фел відвідав лише тренування, пропустивши навчальні заняття. Після кількох годин сну він зібрав огірки, рибу, фрукти, узяв із собою сітку — про всяк випадок — і, поклавши її до сумки, вирушив у дорогу.

До Забутого лісу він летів кілька годин. Перетворившись на вогняного фенікса, Фел знову злетів у небо, та думки вперто поверталися до розповіді Сін про прочитане. Монетка теж казала, що настав час змін. І хоч він цього не прагнув — тягар уже ліг на його молоде серце. Схоже, саме він став рушієм змін. А можливо, першу цеглину заклав ще Скі — його попереднє втілення.

Його тривожило інше: єства почали проявлятися самі собою. І щоразу він не міг вгадати, на який вид  феніксу обернеться наступного разу. Тож вирішив — досить піддаватися. Настав час навчитися самому керувати цією силою. І перетворюватися на того, кого забажає. А бажав він перетворення в Темного фенікса.