Частина 15

Фіолетовий вечір переплітався із синьою ніччю. Здавалося, саме з приходом сутінок місто по-справжньому оживало — дихало на повні груди, відчувало власне серцебиття. Відпочилі після денного сну  будинки спалахнули жовтими ліхтарями, а з відкритих терас кав'ярень й гостин потягнуло особливо смачними ароматами — такими, які вдень поглинає спека. Нічні вуличні торговці —жваві і метушливі— змінили денних. Ніч — це на просто час доби, це таїнство, коли в істотах бере гору єство. Саме вночі воно проявляє свою справжню сутність. Істоти відчувають: ніч — їхня справжня покровителька, а день — мовчазний споглядач.

Зосередившись на дорозі, спритно оминаючи істот, що заполонили міські вулиці, Сініті довірилася ногам — вони самі несли її до етнотеки. Навіть серед будинків, що, здавалося, заплуталися між стовбурами дерев, сяючий шпиль Історичної етнотеки виднівся здалеку. Наближаючись до широких, осяяних зсередини вітражних вікон, Сініті всміхнулась. Як і кожен сфінкс, вона обожнювала храми, в яких зберігалися знання, таємниці й заскарбоване в сторінках минуле. В голові знову промайнула думка: саме тут вона знайде відповідь на питання, що не давало їй спокою.

Вона впевнено ступила на широкі мармурові сходи. Її пальці торкнулися прохолодного каменю поруччя, що мовчки зберігав спогади тисяч поколінь. Перед нею постали різьблені двері з візерунками: гарпії в поклоні схилялися перед всевидячим оком — символом того, хто бачить усе і не забуває нікого. Ключем до неосяжного. До істини — незгасимого вогню.

Усередині — три поверхи лабіринтів, заставлених книгами. У цій безмежній різнокольоровій, пропахлій корицею та деревиною тиші можна знайти майже все: від простих пояснень до найзаплутаніших істин. На другому поверсі — окремі закриті секції з етноісторичними сувоями, криптограмами та документами, доступ до яких дозволено лише обраним істотам. Ще далі — відділ магічних текстів і манускриптів — для істот наділених магією. 

Та мудру тишу розбавляли не лише книги, а й картини та статуї істот, які залишили помітний слід у літописі історії та різнобарв’ї рас. Вони ніби стежили за відвідувачами — мовчазно, але з гідністю, нагадуючи про історичні епохи.

У грудях Сініті водночас перепліталися сум і радість — від теплих спогадів про часи, проведені тут із батьком, і тихе хвилювання, що вона знову стоїть біля знайомого відділу, де зберігаються знання про істот, що відроджуються з попелу. Цей куточок бібліотеки завжди викликав у неї особливе відчуття — ніби дотик до таємниці переродження, сили, що не вмирає, а змінюється, знову і знову воскресаючи.

 Але навіть із її знаннями та спостережливістю, серед цього безмежного різноманіття томів знайти саме те, що вона шукала, здавалося неможливим. Ще гірше було інше — тривожна думка, що відповіді на її запитання тут може й не бути взагалі.

З власного досвіду Сініті знала: деякі таємниці про раси ніколи не потрапляють до загального обігу. Віки війн, боротьби за місце в ієрархії, за право бути "вищими" навчили істот оберігати свої найголовніші відмінності — не завжди з честі, частіше з розрахунку. Навіть сфінкси — носії пам’яті й мудрості — звели окрему етнотеку, доступну лише своїм. Після її відвідування на кожного відвідувача накладалося закляття — щоб пізнане не вирвалося за межі раси.

Та все ж Сініті підійшла до молодого наглядача по допомогу. Той, трохи здивований, але приязний, відвів її до потрібного відділу й подав том у темній оправі.

— Феніксіи. Народження і переродження.—Прочитала вона.— Може тут йдеться і про двоталанних феніксів? Зокрема таких як пан Аделє Дар ді Моарте.

Чоловік схвально кивнув і навіть, здається, зацікавився.

— Пан ді Моарте — унікальний випадок серед феніксів. Мати два єства, або простіше кажучи — два таланти! Це благословення Стародавніх! — Він пригладив довге волосся кольору тьмяного попелу й доброзичливо подивився на уважну дівчину.

Далі нічого нового про походження двоталанних він не сказав — Сін це вже знала. Те саме, майже дослівно, вона нещодавно чула й від Ґілберта. Але сподівалась отримати і нову інформацію, тому мовила:

— У двоталанних феніксів обидва єства можуть проявитися водночас, або ж одне — згодом, протягом життя, — уточнила вона.

Світло-зелені очі наглядача просяяли. Схоже, йому давно не траплялись співрозмовники.

— Можуть, але це… непросто. Навіть якщо єства споріднені — кожне потребує опанування. Частіше це стається поступово. Спочатку фенікс вчиться володіти одним єством — тоді з другим уже легше, якщо вони тотожні. Звісно, якщо мова не про вогонь, морок чи темряву… Але й їх можна приборкати. Вогняні фенікси не рідкість. 

— Приборкати? — Сін здивовано звела брову.

— Деяким істотам — і не лише феніксам — важко стримати свій норов. А що вже казати про тих, хто має подвійне єство. Не всі здатні його спрямувати. Але пан ді Моарте з цим якось справляється! Можливо, десь іще є двоталанні фенікси, просто ми про них не знаємо, бо ж ді Моарте з аристократії. Рід, що здавна споріднюється винятково з феніксами, — він довірливо понизив голос. — Але якщо так піде й далі, і вони захочуть надалі плодити феніксів… їм доведеться одружуватись не тільки в межах аристократії.

— Але ж якщо Стародавні дарують істоті два єства — хіба це не має вищого сенсу? 

— Якщо вірити легендам і переказам, — зітхнув він, вказуючи на книгу в її руках, — два єства — це не тільки дар, а й тягар. І часто — тривожний знак. Особливо коли друге єство пробуджується слідом за першим.

Обличчя Сініті згасло. З-під напівопущених повік зник блиск упевненості.

— Щось не так, пані?

— Я більше довіряю науковим поясненням, ніж легендам.

— Але ж у легендах приховано правду, пані, — промовив він тихо, вже зовсім інакшим тоном. — Усе найважливіше вміє лякати, викликати паніку, відчуття неперевершеності чи заздрощів. Саме тому його й маскують.

Їхні погляди перетнулись і завмерли. Сініті не зважилась відповісти — лише зосередилась на почутому, тримаючи книгу, наче ключ до істини.