Частина 13

Фелікс стрепенувся. Такий знайомий голос… Він знав його. Знав жінку, якій належав цей голос. Свідомість прояснилася: довкола — світлі кам’яні стіни, прикрашені гобеленами. Фел рвучко підвівся і впевнено рушив на поклик. Голос тягнув його, як магніт. Він розчинив двері — й побачив її.

Жінка в розкішній бузково-золотій сукні стояла біля вікна, крізь яке проникало м’яке світло згасаючого вечора. Вродлива, з довгим темним волоссям, що спадало прямими пасмами на плечі. Волосся прикрашали дрібні золоті шпильки, і в цьому сяйві вона здавалася істотою з іншого виміру. Її фіалкові очі дивилися просто на нього — без подиву, лише з теплом і тихою надією, яку породжує довге очікування. На худій шиї виблискував аметист — мов серце, що зберігало вірність і кохання.

У її поставі було щось знайоме, майже рідне. Вона ніби чекала на нього. І водночас — знала, ким він є.

Вона — з вищої раси. Шляхетна. Фел відчув це одразу. Він хотів визначити її походження, але в грудях болісно кольнуло. Його власна сутність пручалася, ніби не хотіла знати відповіді.

Кімната з важкими різьбленими меблями і мерехтливими свічками здавалася освітленою не полум’ям — а її присутністю. Полум’я тремтіло, але не могло зрівнятися з промінням її усмішки.

Жінка простягнула руки й кинулася до нього:

— Іґніс! — вигукнула з радістю.

Фел інстинктивно відступив. Та в ту ж мить крізь нього пройшла хвиля — мов струм. Груди стиснуло, перехопило подих. Усе навколо розчинилося в білій пелені. Ноги підкосилися. І тоді він побачив: крізь нього пройшла постать чоловіка.

Їхні єства доторкнулися одне до одного — і, ніби знехотя, розійшлися. Від того дотику Фел відчув силу. Могутність. Гордість, що тягнулася з глибин Іґнісового єства.

Фелікс випростався. Щось у ньому озвалося — наче він повернув собі забуту частину себе. Чоловік мигцем повернувся до нього, але обличчя залишалося розмитим. Іґніс поспіхом зняв шкіряні перчатки — й обійняв жінку.

— Наґа, — промовив ніжно й поцілував її.

Образи ставали чіткішими. Почуття, які щойно вирували в ньому, згасли, лишивши по собі хіба що пульсуюче відлуння дежавю. Ні, це було більше, ніж спогад.

Це він мав бути на тому місці. Це він кохав цю жінку. Їй він віддав серце. Від неї — мав сина.

Фелікс завмер. Дивився на чоловіка, що стояв до нього спиною. Іґніс — це був він. Усе в ньому — кожна емоція, кожен порух душі — було до болю знайомим. Він обійшов подружжя, щоб краще роздивитися... себе самого.

Іґніс був старшим. Його очі — ті самі сині, але вже не юні. Стримані, з тінню спогадів і глибокою мудрістю. Його обличчя — точене, різке, мов вирізьблене з мармуру.Світле волосся спадало до плечей і здавалося живим у світлі свічок — неприборкані білі язики полум’я. Шрам стрілою простягся від перенісся до підборіддя, але не спотворював — лише додавав суворого шарму. Срібна луска на обладунку ворушилася, ніби жива. Він випромінював спокійну силу. Його плащ майорів, мов крило, а на спині — дракон, символ влади і вогню.

— Я чекала на тебе, мій пане,  мій коханий, — прошепотіла вона, торкаючись його плечей і тулячись обличчям до шиї. — Мій чоловік.

Фенікс узяв її обличчя в долоні й поцілував — не поспішно, як той, хто нарешті вдома.

— Я сумував, моя пані, — усміхнувся він. — Як ти? Де наш син?

— Усе гаразд, — її усмішка осяяла кімнату, як сонце. — Син на подвір’ї, вправляється з мечем. Не захотів спати. Хоче бути схожим на тебе. — Вона гордо всміхнулася. — Я покличу його.

Вона швидко поцілувала чоловіка в щоку, вийшла й гукнула прислугу:

— Ачі! Підійди!

Фенікс підійшов до вікна. Фел не зводив із нього погляду. Та раптом Іґніс різко обернувся — й подивився прямо на нього. Серце Фела шалено калатало. Невже... він його бачить?

Але чоловік лише злегка струснув головою, ніби відганяючи примару, і провів рукою по обличчю. Повільно зняв плащ, кинув на спинку стільця. Зітхнув. І знову — погляд у бік Фела. Тепер — насторожений. Руків’я меча в руці, пальці напружені.

Фел мимоволі всміхнувся. Іґніс — теж. Напруга зникла.

У цей момент двері розчинилися — й у кімнату влетів темноволосий хлопчик, років п’яти.

— Батьку! — вигукнув він і з розгону кинувся Іґнісові на шию.

Фел відчув, як тіло заливає хвиля тепла. Турбота. Безмежна любов. Його плоть і кров… Він здригнувся. Емоції минулого були надто яскравими, як жевріюча жарина під шкірою.

Але батько лише гладив сина по волоссю й дивився на нього з гордістю.

«Наші гени не передаються», — спробував відсторонитися Фел. Та хвиля почуттів була сильніша. І він дозволив собі — хоч на мить — відчути те, що й Іґніс. Можливо, він мав рацію? Навіть якщо в них немає спільної раси — хіба це означає, що батько не має любити свою дитину?

Фелікс прикрив очі й запустив пальці у волосся. Навіщо я тут? Мені потрібен Скі, а не Іґніс…

— Ай, батьку! — вигукнув хлопчик, вириваючи його з думок. — Ти мені вухо порвеш!

Бранн ображено схопився за вухо. Іґніс нахилився — і помітив сережку.

Наша сережка.

Серце Фела тьохнуло, як птах у пастці. Якщо він віддав її синові — чому вона знову тут?

Несвідомо він торкнувся власного вуха — і в ту ж мить крізь свідомість, мов лезо, прорізався здогад.

Ця прикраса не зникане. Ніколи не загубиться, не стане подарунком комусь іншому, але якщо таке станеться, то вона обов’язково повернеться до господаря.

Наґа тим часом увійшла, прикривши за собою двері. Дивилася на чоловіка й сина з ніжністю.

— Вибач, сину. Не хотів, — лагідно промовив Іґніс і погладив Бранна по темним кучерям.

— Учитель наказав зняти, — зітхнув хлопчик. — Каже, ворог може скористатися нею, щоб відволікти.

— Ти такий, як твій дід, коли хмуришся, — усміхнувся фенікс. — Але пам’ятай: учитель має навчити тебе не лише захищатися, а й нападати. Будь спритним і хитрим. А сережка… — він серйозно глянув синові в очі, — вона — наша спадщина. Ти пам’ятаєш, чому носиш її в правому вусі?