Частина 11. Монетка

— Ти двоталанний фенікс? — перепитав Ґіл, присівши у своє улюблене м’яке крісло, що стояло напроти дивану, де сиділи Фелікс з Сініті. Хоча дракон посміхався і виглядав зібраним та зосередженим, все ж бліде обличчя і темні кола під очами видавали нещодавню боротьбу тіла з отрутою мантикори.

— Саме так! — всміхнувся Фел. — В мені єство вогняного і місячного фенікса! Та довподоби мені більше вогняна стихія, тим паче, що місячний фенікс може використовувати свої срібні зірки-голки лише вночі! І тільки, якщо ніч ясна!

— Якщо захищатися чи атакувати, то так! — Погодився хлопець і посміхнувся.

Дракон розумів друга, бо сам володів переважно вогняною стихією.

Дивлячись на Ґілберта, Фелікс відчував полегшення, пройшла лише доба, а той вже знаходився поряд, зосереджено вислухав пересказ розмови з Маттом, а тепер обговорював перетворення Фелікса. Хоча фенікс і товариський хлопець, поважав, цінував всі раси і мав знайомих серед них, та все ж він вважав Ґілберта своїм єдиним справжнім другом. Хоча при першому знайомстві, Фел думав, що його другом стане Яррі — такий же жвавий та завзятий, як і він сам. Хлопець пам’ятав, що в перші дні знайомства з Ґілбертом майже не спілкувався з ним.  На ввічливі питання дракона відповідав «так» або «ні» й навіть дратувався, якщо питань було більше, ніж два. По закінченню першого навчального тижня в Університеті Ерн Ерлон оголосив всім про те, що Фелікс Аланга не перетворюється на істоту і саме тоді вигадав принизливе прізвисько "недоістота". І ці слова, на противагу розумінню і визнанню своєї неповноцінності, породжувало в феніксі зухвалість та гонор. У відповідь Фел пригрозив, що поб'є Ерна, якщо той посміє знову насміхатися з нього. У віці п'ятнадцяти років Фелікс вже володів навичками рукопашного бою, але розумів, що якщо Ерн дійсно перетвориться на істоту, то не вистоїть проти нього. Проте фенікс був переконаний, що краще загинути від пазурів дракона і знову переродитися, ніж дозволити принижувати себе. Бійка сталася. Ерн спровокував Фела і той кинувся з кулаками на нього.  Ерлон не збирався пробачати "недоістоті" такої зухвалості, тому відразу перетворився на дракона, але фенікс вчипився однією рукою в повіко істоти, а іншою наносив нещівні удари кулаком по оку. Фенікс, звісно, програв і ледь залишився живим. Майже тиждень він лікувався у Арста. І лише Ґіл передавав Феліксу цілющі настоянки та смаколики. Але навіть це не пом’якшило ставлення Фела до сусіда-дракона. А ось щира розмова, яка відбулась потім, змінила ставленя хлопців одне до одного.

— Треба розвивати обидва таланти, ти ж розумієш! — вирвав його зі спогадів дракон.

Сін глянула в очі Ґолдері, вона хоч і була рада його поверненню, проте майже не говорила, лише мовчала, стурбовано зітхала стримуючи своє занепокоєння. Вона мигцем оглянула охайну гістьову кімнату хлопців. Безпомилково здогадалася, що до вишуканого, але стриманого інтер'єру кімнати руку доклав саме Ґілберт. Крім світло-сірих крісла і дивана, в кімнаті знаходився невеликий квадратний стіл і такого ж кольору дві шафи: одна залишалась закритою за щільними дверцятам, як подумала дівчина, та належала Феліксу; інша, зі скляними дверцятами, акуратно заставлена одноманітними кольоровими коробочками з молочним печивом з кондитерської «Солодощі Піпі», духмяними чаями, кавою, та з окремою полицею для чотирьох чашечок й білосніжного, різьбленого чудернацькими візерунками чайника, в якому вранці Ґіл заварював каву, використавуючи свою здібність нагрівати предмети в долонях. Та зараз ніхто ні чаю, ні кави пити не хотів.

— Двоталанні фенікси — це надзвичайна рідкість. Я Фелу вже казав, що знаю одного з них особисто. — Поділився Ґіл з Сін. — Аделє Дар ді Моарте. Має єство сонячного та золотого феніксів. Ді Моарте прекрасно вихований, освічений, як і кожен аристократ, ввічливий, гостинний, але при цьому є в ньому якась хижість. І неможливо уловити чи то вона у погляді чи то у посмішці.

— Може він вважає себе вищим за інших, маючи два єства. — Зауважив Фел.

Сін все ще мовчала, супила брови, смикала кулон.

— Що тебе турбує, Сін? — М’яко перепитав Фелікс, взявши її руку.

— Це дуже дивно, щоб так швидко відкрилися обидва твої єства. Не прийшло і доби. — Вона стурбовано піджала губи.

— Ти вважаєш, що я збожеволію, бо кожне єство накладає відбиток на характер і поведінку, чи не так? — він піймав її погляд. Очі дівчини набули янтарного відтінку виказуючи занепокоєння. Це засмучувало Фела, але він розумів, що Сін турбується про нього.

Сфінкс похитала головою, розтерла вільною рукою чоло і сильніше стисла руку Фела. Обидва хлопці зрозуміли, що дівчина про щось здогадувалась, але не озвучувала думку, що її турбувала.

— Як до нього ставляться інші істоти в вашому аристократичному товаристві? До ді Моарте? І чи можливо що він має більше, ніж два єства? Бо серед сфінксів ходять різні чутки про нього. І це не про його божевілля чи домінування одного з його єства.

— Всі аристократи, які близько не товаришують і не мають між собою родинних зв’язків, на офіційних заходах та подіях тримають себе стримано та ввічливо. Таке собі «виховане лицемірство». — Насмішливо смикнув щокою дракон. — Поверхневі питання та бесіди. Повторюю, у нього хижий погляд. Він чогось жадає від тих, поряд з ким знаходиться.

Ґіл задивився кудись у простір, мов бачив перед собою Аделє Дара ді Моарте.

— Так само як і дракони. У всьому шукають вигоду. — Висловив думку Фел.

— Пам’ятаєте Корда Кі, головного героя книги «Помирають останні»?

— Те як він сварив між собою знать? Плів інтриги, поки не розв’язалась війна? — Спитала Сінінті.

Ґілберт підтвердив. Всі помовчали. Дракон знову звернувся до Фела:

— Матт і його поплічники, якщо вони дійсно існують, повернуться за тобою.

Фел кивнув головою, він не сумнівався в цьому.

— Що робити? — занадто голосно спитала Сін, зітхнула.

Фел відчув як почали німіти пальці руки, яку стиснула Сін. Він притянув її руку до себе, поцілував кісточки, пальці, щоб заспокоїти.