Частина 10

Спати більше не хотілося, тому Фел пішов до гардеробної, вдягнув зручний одяг і відправився на кручу. Нічний, прохолодний вітер тріпав мідне волосся, місяць висвітлював скелю, ліс унизу та місто попереду. Хлопець ще не розумів, як правильно обернутися на істоту, адже цьому передували не найкращі почуття: гнів, лють, злість, страх і відчай. Не емоції мають управляти його сутністю. Та й стрибати вниз з кручі, фенікс поки не наважився, раптом це не допоможе.

Він глибоко вдихнув, заплющив очі, спробував розслабитися, згадав своє запитання, звернене до друга: «Як це, бути істотою? Що ти відчуваєш, коли перетворюєшся?» І чітко почув у голові голос Ґіла: «Це наче піднесення чи вознесіння до Стародавніх богів. Коли сила, що накопичувалася в тобі наповлює кожну клітину твого єства. Фел, те, що ти відчуваєш при перетворенні неможливо описати!» — захоплено закінчив друг.

Фенікс мимоволі посміхнувся, глибоко вдихнув і видихнув, стиснув і одразу ж розтиснув кулаки, зосередився на внутрішніх відчуттях — зміни відбулися: кістки стали міцнішими, хлопець відчував, як текла кров у венах, удар серця і вогонь… Вогонь у сонячному сплетінні — ось воно! Тліючий вогник всередені перетворився на спалах, що наповнював силою кожну клітину тіла. Фел відчув на кінчиках пальців гаряче поколювання, що приємно пекло і виривалося з кісточок, він струснув руками, і вони залишили після себе язики полум’я. Дихання переривалося, наповнюючи тіло полу'яною міцю, неймовірною упевненістю, піднесенням і єднанням зі своїм вогняним єством. На руках проросло мідне пір’я, що палахкотіло бурштиновими язиками полум’я, хлопець в блаженстві підняв голову, тіло вкрилося вогняним пір’ям, а мідний довгий хвіст сам по собі піднявся і ліг на землю. Зір покращився, дерева лісу здавалися такими близькими, він навіть розгледів тварин і дріад, що гралися в ньому. Фелікс відкрив рот і теж відчув зміни — дзьоб клацнув: «Так!». А ось голос колишній. Фенікс нарешті зрозумів слова Ґіла про піднесення. А ще…

«Я відчуваю перевагу. Хто може зрівнятися зі мною? Ґіл мав рацію: фенікс і дракон — непереможний тандем. Але я й сам… непереможний. Я — неперевершений!»

Фел раптом завмер. Це відчуття... не лише сила — щось іще. Немов шепіт зсередини. Гучніший за розум, солодший за істину.

Відлуння божевілля.

Фел змахнув крилами, почав відриватися від землі, придавлюючи потужними повітряними поривами траву навколо, підлетівши до краю кручі і притиснувши крила до тулуба, пірнув униз. Тіло розсікало повітря, вітер приємно лоскотав пір’я на голові, абсолютно довірившись своїй сутності, Фел розправив крила.

***

Вранці, сповнений сил і піднесення, Фелікс відправив коротку записку Ісілінго, щоб домовитись про зустріч і одразу попередити, що його цікавать лише місце перебування Монетки.

На практичному занятті із застосування і спрямування власних сил у бою дракони цього дня практикували виверження вогню: регулювали температуру, спрямовували й керували струменем полум’я розширюючи його виверження помахами крил або робили короткі точні викиди вогню по мішенях, використовуючи лише пащу, зуби та язик.

Мантикори тренували убивчу силу скорпіонового хвоста й гострих зубів, застережливі рики та вміння контролювати агресію й запальність.

Але захоплювали Фела завжди руххи. Хоч за століття свого існування ці велитенські птахи стали меншими, ніж кілька століть тому і тепер розмах їхніх крил досягав десяти метрів, замість п’ятнадцяти, і за розміром вони були схожими на міцного здорового дракона, та все ж не поступилися місцем раси захисників-воїнів. Своїми лапами птахи піднімали валуни, перекидали їх один одному, вчилися колоти їх і пробивати дзьобами, тому нерідко їхні носи кровоточили. Руххи вміло володіли крилами: згинати, розгортати і піднімати під будь-яким кутом, що було дуже корисно в бою. У рідкісних випадках руххи користувалися пір’ям як списами або стрілами, випускаючи його в супротивника. Воно було загостреним, наче ножі, і один точний удар міг відсікти голову.

Наставник Фелікса розповідав, що пір’я руххів використовували для дуже гострих і дорогих кинджалів «Перо долі», які мали зручне руків’я. Перо обробляли спеціальним розчином, який залишав форму і дозволяв користуватися ним не один раз. Такі кинджали могли собі дозволити тільки заможні раси, адже не кожен рухх погоджувався віддати своє перо на виготовлення зброї задля розваги чи колекції, бо нове пір’я відростало довго і болісно.

Але цього разу Фелікс знав, що хоч він і не працюватиме так, як інші істоти, проте теж обернется і покаже всім своє вогняне єство. Вогняні фенікси мали не тільки свої власні сили управління вогнем і всім, що з ним пов’язано, ще, могли скласти тандем з драконом у виверженні вогню, непробивності шкіри та неймовірній силі.

Хлопець з посмішкою дивився на істот, які почали тренування та точно знав, що сьогодні і йому вдасться здивувати присутніх. Фел помітив Яррі, що йшов на зустріч і привітно махав рукою. Хлопці привіталися.

— Е! Фел! Бачив, як я той камінь розколов! — він затиснув ніс, що кровоточив.

Фел кивнув головою. Рухх Яррі товаришував з Феліксом і Ґілбертом. Як представник руххів він мав звичну для чоловіків своєї раси міцну статуру, широкі плечі та сильні руки. На тренуваннях Яррі виявляв неабияку гнучкість, вправність і точність, він зразково виконував всі завдання та накази. А от у повсякденному житті хлопець проявляв емоційність, щирість, але головною вадою вважав свою  незграбність. За столом, де сидів рухх завжди бився посуд. Фел цінував та поважав Яррі, проте ніколи не вважав його простаком, яким той намагався виглядати.

Яррі задер голову, в носі вже стирчала маленька закривавлена цілюща квітка адамової голови. Один з руххів, що проходив повз, зачепив лікоть Яррі, той смикнувся, цокнув язиком від нового приступу болю в носі і рефлекторно дав копняка товаришу.

— Е! Дивись куди преш! Клята камінюка залишить мене без носа!  — рухх голосно втягнув носом кров і кривлячись сплюнув її на землю.