Частина 5

Фел відсахнувся від відчуття дежавю, що огорнуло його свідомість, хтось з минулого життя зухвало зашепотів: "ці дракони мали померти". Від голосу, що голкою штрикнув у самісіньке вухо мимовільно оніміла щока, напряглася щелепа. Щоб позбавитися мороку, фенікс розтер рукою ліву щоку, далі шию, спустився долонею в кишеню і, як заспокійливе, дістав двома пальцями невелику старовинну монету, яку затис між вказівним і середнім пальцями та почав крутити, вдавлюючись пучкою в гладеньке ребро золотої прикраси. 

Ґілберт нервово хитав головою, розтирав підборіддя, переварюючи почуте. Сініті, дивлячись на його руку, затремтіла. Її сині очі, що мали колір аметисту, потемніли, ставши майже вугільними, немов поглинали весь світ. Вона, як сфінкс, намагалася аналізувати його реакцію, але вираз її обличчя був лише розгубленістю. Її зір, здавалося, був прикутий до монети. Вона глибоко вдихнула і повільно видихнула. Фел узяв її за пальці, а потім пригорнув до себе.

Пан Майнд… колись був помічником Слерджері. Ще кілька місяців тому він організував протест мешканців підводного острова, яким керував Слерджері. Але мирна демонстрація перетворилася на криваву бійку й арешти — серед затриманих був і сам пан Майнд.

Тільки дріада металася, переминаючись із ноги на ногу, не знаючи, куди подіти руки. Вона очікувала подібної реакції, але не знала, що тепер казати чи робити.

— Хто?! Хто?! — зірвався Ґілберт, але, скрипнувши зубами, замовк. Йому треба було заспокоїтись, щоб не зірватись.

— Той, хто не боїться драконів, пане Ґолдері, — пролунав рівний голос професора Матта.

Усі повернулися до нього. Мантикора стояв у півоберті, ніби вже збирався йти, але зупинився тільки, щоб відповісти на запитання. Сірі очі, розведені в сторони руки, спокій на обличчі — жодного занепокоєння. Наче хотів додати: «Це було неминуче. Нічого дивного.»

Сініті мимоволі відступила від Фела, соромлячись прямого, пронизливого погляду Матта, але все ж залишилася поруч, майже за плечем.

— За вбивство істоти вищої раси — смертна кара. Тим паче — дракона, ще й високопосадовця. То заради чого чи кого йти назустріч неминучій смерті добровільно? — запитав Фел, стискаючи монету. — Ця істота — божевільна? Чи… безсмертна?

Матт дивно усміхнувся — занадто широко. Його погляд зустрівся з поглядом Фела, і той не зважав на Ґілове обурення. В очах мантикори — виклик, зухвалість, ніби питав: «Ну що, Феліксе, сам розумієш, про кого мова?» Але хлопець мовчав, не зводячи очей.

— Принаймні, пані Майнд, ваш батько поза підозрою, — промовив Матт, переводячи погляд на Сініті. — Його ж досі не випустили з в’язниці?

Сфінкс ледь помітно кивнула, гордо випрямившись. По її погляду було зрозуміло — вона не засуджує батька. Ґіл прищурився, спостерігаючи за обома. Його щось непокоїло — професор поводився надто незвично. А дріада вже чітко розуміла, що її присутність тут зайва, особливо поряд із деканом.

Матт пригладив неіснуючу бороду, смикнув губами — щось між посмішкою й сарказмом — і сказав перед тим, як піти:

— Діти, йдіть вчитись або відпочивати. І досить поширювати плітки, пані Ро, — кивнув курчавій дівчині.

Та жваво закивала, удаючи згоду, і хутко пішла геть.

— Його син — секретар Верховного, — буркнув Ґіл. — Він, мабуть, зливає Матту новини з Палати чи Міністерства.

— Так, він щось знає, — погодився Фел. — І я впевнений, що знаю, хто вбиває драконів.

— Я піду до Матта. Він до мене добре ставиться, не відмовить у розмові.

— Він якийсь… інший. Ця дивна посмішка. Він ніколи не був таким нетактовним!

— Згодна, — сказала Сін. — Він не схожий сам на себе. Мені навіть здалося… смерть двох драконів його порадувала. Наче… Дублікат узяв його обличчя. А справжній Матт — десь зв’язаний.

— Оце я й хочу з’ясувати. Можливо, ти маєш рацію. Можливо, ми вже не з ним… — Фел жартома всміхнувся й обійняв дівчину, торкнувшись губами її маківки.

— Фел! — насупилася Сін і легенько штовхнула його в бік.

— Я буду поруч, якщо що, — Ґіл глянув їй в очі. — Фелікс такий... я знаю його дев'ять років. Він ніби слухає, погоджується, але потім усе одно зробить по-своєму. 

— Я мушу переконатися, що не помиляюсь, — сказав Фел. — Це передчуття. Не можу пояснити, але мушу йти до Матта.

Він швидко, палко поцілував Сін, а тоді рвучко відступив — випереджаючи будь-які спроби зупинити його.

Змахнувши рукою на прощання, Фел вирушив за професором Маттом. Сін тривожно зітхнула, схрестила руки на грудях і глянула на Ґіла.

— Я піду за ним, — тихо сказав дракон.

Ґілберт швидко збирав свої папери. Він не міг дозволити Феліксу зіткнутися з Маттом наодинці, особливо після таких новин. Фел був імпульсивний і міг наговорити зайвого, а мантикора поводився надто дивно. Як друг, Ґіл відчував обов'язок захистити його, навіть від його власної необережності.

— Він не має робити це сам. Я буду його свідком.