Частина 4

Пройшовши корпус проживання студентів, вони наздогнали їхнього друга рухха Яррі і, говорячи про всяку нісенітницю, хлопці відволіклися від роздумів про "мисливця", попрямували в аудиторію на лекцію з расового класифікатора до старий викладача, мантикори за походженням, Дроу Матта — згорбленого, з сивим волоссям і лисою маківкою, з сірими, майже прозорими очима. Мантикора  з’явився на порозі раптово — у чудернацькому сіро-синьому вільному, схожому на халат, балахоні. Спокійний, з невловимою іронією на обличчі. Поки студенти розміщувались, він пройшов до кафедри, розмашисто, майже коряво написав:

— Класифікація рас, — сказав тихо, майже зневажливо. — Повторюю вкорте —  все складніше, ніж ви думаєте. 

Лекція затягнулась, але була гіпнотичною. Матт говорив спокійно, майже не посміхався, проте його приклади залишали осад. Він порівнював раси не лише за фізіологією, а за здатністю до трансформації, взаємодії з магією і своїм єством, опором моралі.

— Людська оболонка — це привілегія для рас з вищих щаблів ієрархії, а для деяких нижчих — благословення Стародавніх богів! Адже людський вигляд — це первозданна подоба наших деміургів!

Коли однин з алконостів спитав про фахена, Матт замовк. Потім повільно витяг бездоганно намалюваний портрет — істота з застиглим звірячим поглядом в єдиному оці.

— Це він. Фахен є лише з половиною тіла. Він має гриву чорного пір'я на голові і дуже широкий рот, настільки лячний, що викликає серцеві напади у вразливих рас, таких як наяди та рибалки-алконости.  У нього лише одна рука, одна нога та одне око. Фахен, завдяки своїй неймовірній силі, може знищити цілий фруктовий сад за ніч, розмахуючи ланцюгом, прив’язаним до його єдиної висохлої, але потужної руки. Через це в деяких регіонах його ім’я стало синонімом природної катастрофи. — Матт незадоволено подивився на двох дівчат-наяд, які сиділи за столом і про щось перешіптувалися, вважаючи, що викладач цього не помічає. 

Студенти знали про важку вдачу професора, тому на його уроках відкривали рот тільки тоді, коли викладач задавав питання і вимагав відповіді. Сам Фел пам'ятав, як на додаткових заняттях для студентів, він особисто бачив Матта у гніві. Кілька років тому, старшокурсник рухх, виявив неповагу до декана і смів вставляти недоречні коментарі і нестримні смішки. Не витримавши неповаги, адже професор витрачав свій вільний час лише на обдарованих та зацікавлених у його предметі студентів,  він показав свою нестримну сутність. Професор обернувся на істоту — його обличчя майже не змінилося, тільки обросло густою темною щетиною. Здавалось, лютий погляд зовсім білих, що перетиналися лише тонкою чорною вертикальною смужкою зіниць очей, знищить невихованого рухха. Голова вкрилася бордовою сплутаною гривою, тіло витяглося, обросло караковою шерстю, кігті лап почали дряпати підлогу кабінету, залишаючи нові тонкі смужки. Матт зігнув передні лапи, ніби готуючись до стрибка, його довгий скорпіоній хвіст розсік повітря, клацнув, старий видав рик і розтрощив ним стіл старшокурсника. Рухх завмер з переляку, втім, як і половина студентів, які добре знали, що мантикор краще не дратувати, адже вони терпіти не могли нахаб. Дивно, що рухх знехтували цим фактом. Струснувши шерстю, певно втримавшись, щоб не нашкодити студенту, декан Матт знову прийняв свою людську подобу і схопивши хлопця за комір сорочки випхав з кабінету. Як потім розповідали інші студенти, Матт терпіти не міг Дірка, так звали того рухха.

Декан знову глянув на дівчат і вони, зсутулившись, покірно опустили очі. Фелікс мимоволі всміхнувся, сам він чомусь знаходився в списку найперших улюбленців професора.

— Що вас, пане Аланга, повеселило в моїй розповіді про фахена? — спитав Матт.

Фелікс витягнувся, мов струна та все ж знайшов, що відповісти:

— Просто подумав, що деякі істоти створені для того, щоб нищити. Чи є у них вибір бути іншими, якщо природа...

— Стародавні боги, — невимушено виправив декан.

— ...Створила їх такими, — стоячи на своєму, із натиском продовжив Фел. 

Професор доброзичливо всміхнувся.

— Так, деякі істоти справді народжені щоб нищити, саме тому вони живуть там, де живуть: серед боліт і непрохідних зачахлих лісів. Власне вони їх такими і зробили.

— Але ж для істот, які мають нахили до руйнації або отруту в своєму тілі, дубовики до прикладу,   створюються ліки та сиворотки для контролювання та послаблення своїх...вмінь. 

Фенікс намагався висловитися тактовно, бо мантикори відносились до небезпечних рас, які потрібно контролювати. Маючи отруйні голки, яких вони мали позбуватися, істоти приймали спеціальні ліки, які нейтралізували отруту та допомагали контрулювати агресію.

— Мали ж подбати і про істот нижчих рас.

 – Мали, пане Аланга. Але дбають про тих, хто приносить користь суспільству і готовий жити у цьому суспільстві. 

Ерн Ґроуї підняв долоню і поворухнув пальцями. Коли той Матт дозволив говорити, хлопець промовив:

— Хтось узагалі бачив фахенів останніми роками чи століттями? Може, вони вимерли?

— Якби вимерли, я б повідомив про це, пане Ґроуї, — зауважив Матт.

— Вони не потикаються в наші землі, — тихо промовила сфінкс. Дівчина навіть не підняла очей ні на кого з присутніх, лише пригладила рукою своє туго зібране волосся в короткий хвостик.

— Так само, як і в небесні! — зневажливо вимовив Ерн. — У них узагалі свої закони й порядки. Не допускають драконів на свої ефемерні острови! — обурився хлопець, витріщивши свої й без того круглі очі.

— Яка прикрість, — усміхнувся Фелікс.

— Дракони — вища раса! — загарчав Ерн, повернувшись до Фела, що сидів позаду. — На шляху дракона не має бути жодних кордонів, щоб потрапити на будь-який острів чи територію Атеї!

Тепер не стрималася Сін. Те що Ерн був сином Верховного тільки постлювало її неприязнь до хлопця. Ніхто не міг збити пиху з дракона. Але щоб не вступати в конфлікт із ним і не дозволити цього Фелу, вона м'яко промовила:

— Це марна справа — відвідувати небесні острови таким тілесним істотам, як присутні в цьому кабінеті. Адже там переважно проживають духи або істоти, в яких майже відсутня тілесна оболонка. Або ж їхня істинна форма має більше ефемерного, ніж, знову ж таки, тілесного.