Частина 2

Задоволені чорні очі не дивилися, вони сканували сіре, охайне, проте захаращене приміщення печери, яку освічувало блідо-помаранчеве джерельце , що тихенько дзюрчало посередині. На гладеньких стінах, заляпаних  чорною, застиглою кров'ю, були розвішані різноматні ножі, ножиці, дивні трубки, спіралі, цвяхи, якісь зламані інструменти для тортур та кайдани. Худий, проте широкоплечий чоловік, вдягнений в чорний, оксамитовий камзол, за звичкою пригладив довге, чорне волосся. Зарозуміло задерши підборіддя, він поглянув  навкруги, де акуратно один на одному нагромаджувалися освіжовані черепа істот. Тремтячі в задоволенні губи розтягнулися в усмішці. Він  перевів байдужий погляд на чистий, вичищений плаский камінь біля стіни, що була навскіс від входу. Чорні брови зійшлися на переніссі, усмішка згасла, за кілька кроків він опинився біля каменю, став навколішки і обпершись кінчиками тонких пальців об землю, нахилився так низько, що здавалось торкнеться носом відпалірованої поверхні. Красиве лице перекосило від спалаху раптової відрази, яку швидко змінила безпорадна лють.  Фенікс знову побачив краплю крові, що проступила з каменю. Відтягнувши рукава, він щосили почав терти камінь. Мов навіжений, чоловік зашепотів у камінь:

— Ти був проти мене! Ти!!! — у божевільній безпорадності заволав  у камінь. — Ти мав здохнути! 

Сіпнувшись, Фелікс здригнувся на ліжку і тремтячою рукою обтер похололе обличчя. У кімнаті було надто темно. Ні, розум не затьмарився — просто хмари заволокли місяць, і величезне вікно більше не освітлювало ту частину кімнати, де стояв стелаж із книжками його сусіда Ґілберта.

— Фел, ти знову говориш... — сонно пробурмотів той, перевертаючись на інший бік. — Невже знову жахіття?.. Треба... — Та інші слова, за якими мала пролунати порада, потонули у ледь чутному сопінні.

Фелікс знову розтер обличчя. Без сумніву, йому наснився фенікс. Ще жахливіше було відчувати те, що відчував той темноволосий чоловік — задоволення від споглядання черепів убитих істот і безвагоме переконання у власній правоті. Фел підвівся з просторого ліжка й попрямував до ванної. Перетнув маленьку вітальню, підлогу якої вкривав білий пухнастий килим. Йому подобалося ходити босоніж, занурюючи пальці в м’які ворсинки.

У темряві спалахнуло верхнє світло та стрічка ледь помітних лампочок навколо дзеркала. Підійшовши до раковини й підставивши голову під холодний струмінь води, Фел навіть не заплющив очей — хотів якнайшвидше прийти до тями й позбутися думок та відчуттів того чорноволосого фенікса. Коли стало зовсім холодно, він засичав, підвів голову й побачив у дзеркалі стурбований погляд власних синіх очей. Вони здавались ще глибшими — такими ж, як сапфір у сережці, що висіла у вусі. Іронічно всміхнувся своєму відображенню: хоч фенікси й відроджуються з попелу, та не пам’ятають ані минулого життя, ані тих, хто був у ньому. Жахливе передчуття знову охопило думки — він бачив у сні себе.

Добре обтершись рушником, він повернувся до кімнати.

— Ну що знову? — доброзичливо озвався Ґілберт. — Чому блукаєш ночами, раритете?

— Тобі що, рептиліє?! — буркнув Фелікс.

— Ти ж знаєш, що я турбуюсь. У чому річ, Феліксе? — запитав дракон і, підвівшись на лікті, поглянув на нього. — Ти останнім часом говориш у сні. Це тривожить. Навіть голос у тебе змінюється — моторошно. Але ти майже нічого не розповідаєш. Спершу мовчиш, а потім кажеш, що забув. Я ж просив — записуй, що бачиш.

— Можливо, це...

— Видіння! — наполіг Ґіл.

— Я бачу чужих мені істот. Переважно феніксів. Але… бачу уривки з минулого. — Фелікс закліпав очима. Йому не хотілося виправдовуватись, та все ж погодився.

У напівтемряві блиснули жовті очі. Ґілберт намагався розгледіти друга.

— Це може бути добрим знаком, — м’яко промовив він. — Можливо, прокидається твоє єство.

Фелікс знову влігся на ліжко. Язик не повертався розповісти про сьогоднішній сон. Було огидно й соромно ототожнювати себе з тим чорноволосим покидьком, що милувався черепами.

— Ти розкажеш? — запитав дракон.

— Ні, друже. Не хочу.

Ґілберт не наполягав, лиш тактовно змінив тему:

— Після закінчення Університету треба обирати спеціальність на найближчі років п’ятдесят.

— Ти не передумав пхатись у політику? — всміхнувся Фел.

— Ні! Через сорок років подам новий законопроєкт до Міністерства. Не питай, який. А поки — готуватиму публіку. А ти що вирішив?

— Не хочу бути цілителем. Може, знайдеться щось для такого, як я. У цій оболонці я кращий з кращих у володінні холодною зброєю.

— Будь-якою! І це правда! Але ж ти — істота. Там зважатимуть на це. Ти не людина — ти фенікс. Начхати, що каже Ерн. Мій батько може домовитися щодо тебе.

— Ні! — обурено скрикнув Фел. — Я не користуватимусь прихильністю пана Ґолдері.

— Мої батьки тебе обожнюють. І не лише за те, що ти фенікс, — це теж має значення. Ти ж рівня. — Ґіл усміхнувся, коротко засміявся. — Не думай, що вони святі. У кожного свої грішки. У нас теж будуть — через кілька сотень років, якщо доживемо.

Він злегка нахилився ближче, стишуючи голос:

— Та й навіть у Ґроуї є улюбленці серед феніксів. Його старший син, брат нашого пихатого Ерна, Старуіт Ґроуї, виховував двох феніксів у їхній родині. Опікується ними й досі. Хоча, як пересказують плітки, ті фенікси всього навсього мають поки що лише одне єство. Тільки не приймай на свій рахунок. Просто я хотів сказати...

Фелікс пирснув сміхом. Для нього не було таємницею, що в Ґроуї справді були улюбленці серед феніксів. Та за цією короткою реакцією він уміло сховав те, що йому й досі боліло: власну неповноцінність.
Йому вистачило б і одного єства — аби воно взагалі було.

— Тоді, майбутній політику, розроби закон, що не обмежуватиме вибір “недоістот” таких, як я. Щоб права мали не лише улюбленці тих, хто має владу в своїх руках.

— Тих двох, якщо в них не розкриється друге єство, той рідкісний, двоталанний дар, про який мріють усі фенікси,  їх викинуть геть з маєтку Верховного як непотріб. Сім'ї Ґроуї ті фенікси для чогось потрібні. Навіть Ерн не говорить про них зневажливо. Дракони вичікують. Вищим істотам, друже, не пробачають слабкостей. Особливо тим, хто на верхівці ієрархії.