Частина 1

Далеке небо поглинала глибока синь чистоти та недоторканності. Сонце розпластало свої промені в самому центрі височини, і Фелікс підставив своє смагляве обличчя під ласкавий жар. Він сидів на улюбленій кручі, що здіймалася над містом, і відчував, як кожен промінь грів тіло, але не душу. Думки знову крутилися навколо одного бажання — бути істотою з єством, мати істинну форму, а не лише людську оболонку.

Єство — це внутрішня сутність істоти, незримий зв'язок із її расою, видом та потенційними, вже розкритими здібностями. Найбільше розмаїття видів єства притаманне лише феніксам: їхні сутності рідко повторювалися, хоча й могли бути тотожними. Слідом за феніксами йшли дракони. Їхні різновиди єства та істинної форми вирізнялися приналежністю до стихій природи. Інші вищі раси вже вкрай рідко володіли єствами, що стосувалися стихій. Переважно їхня внутрішня сутність визначалася зовнішніми ознаками, фізичною силою та даром володіння магією. Останнє було найбільшим бажанням, адже дозволяло вирізнитися серед інших.

Та вони мали єства. Мали.

Губи сіпнулися в змученій посмішці. Сотні разів Фел чув обіцянку: "Ще перетворишся". Час ішов, проте нічого не змінювалося. А раптом він і справді недоістота? Саме так казав Ерн Ґроуї — досконалий, впевнений у собі дракон. Фел скрипнув зубами; серце болісно стискалося від думки, що той міг бути правий.

Хлопець розплющив очі, і перед ним замигтіли червоні плями. Він примружився, вдивляючись униз. Попереду місто розкинулося немов зеленуватий лабіринт. Багатоповерхівки серед крон дерев, створені дріадами помешкання, що виростали, мов спіралі, обвиваючи стовбури. Вдень квартири нагадували кольорову ліпнину серед пишного листя, а вночі великі вікна світилися м’яким сяйвом, мов сотні світлячків.

На землі будинки, мов химери, не схожі один на одного. Одні — з квітчастими колонами, інші — з ліпниною. Особливо вражали Історичні етнотеки: блискучі вітражі, готична строгість. І герби драконів на муніципалітетах — на згадку, хто тут головний.

Ще нижче — фонтан у кожному кварталі. Для наяд. Для чутливих істот. А далі — хаос: бараки, селища, зелені нетрі, де живуть ті, кого не пускають угору. Де нормальна істота не проходила й не пролітала.

Не дивно, що Фел захоплювався наземними містами, де життя кипіло різними формами. Адже завдяки Ментору, своєму наставнику, він обійшов майже їх усі і знав їх краще, ніж гірські, підземні чи небесні.

У цих наземних містах і селищах хлопець уперше побачив справжнє різнобарв’я рас: нижчі та вищі жили поруч, та все ж між ними відчувалася невидима межа — поділ ієрархії, що визначав навіть погляди й слова.

І навіть без пробудженого єства його нутро відчувало єства інших — їхню природу, приналежність до вищих чи нижчих.

Ментор не шкодував ні своїх ніг, ні ніг учня, навчаючи його розуму й мудрості. Хлопець не забув тих уроків — і не забув того, яким байдужим бував погляд, і якою холодною — рука, що вела.

Та хоч сам Фел і не хотів ділити раси за ієрархією, вона все одно правила світом. Дракони — найсильніші та найвпливовіші — керували законами й землями. На рівні нижче стояли фенікси, колись правителі всіх міфічних істот. Поступившись вищим щаблем, вони отримали свободу: обирати професію, місце життя й призначення, не втручаючись у справи інших. Далі йшли бойові птахи руххи, мантикори, гарпії, сфінкси та інші крилаті й водні істоти.

Фелікс був із безсмертних — лише це й рятувало його від вигнання. Та якщо в день повноліття в ньому не пробудиться Єство, за справу візьметься Надзор. Та все ж, що страшніше за Надзор?

"Страшніше за все — залишитися в людському тілі. Не пізнати свого Єства… Тоді я вкорочу собі віку. І не дозволю знущань — ні собі, ні іншим. Може, у наступному житті я все ж обернуся істотою…"

Фел знову підвів голову й важко зітхнув, затримавши подих. Жодна молитва, жодне благання не відкривали його внутрішньої істинності.

Тому він більше не молився. Боги мовчали. Якщо не чули — значить, не хотіли. Може, він і справді не заслуговував. Може, у минулому житті зробив невиправну помилку й це — покарання. Прокляття.

Тому йому лишалося тіло. Рух. Наполегливість. Сталь у руці. Холодна зброя робила його незламним перед болем. Гарячі удари, перед якими згинали інші, доводили: я є. Що він може бути непереможним. Що він — істота. Хай і без єства. Але варто було побачити інших, впевнених, крилатих, що показують своє єство, — і все стискалося. Все щезало. Без істинної форми він був ніщо.

Фелікс різко хитнув головою. Геть власну слабкість! Сонце сліпило очі — червоні плями миготіли перед ним. Він примружився, вдивляючись униз. Колись мріяв жити в одній із цих квартир — високо над землею, далеко від усього.

Він зловтішно посміхнувся, підвівся, обтрусив долоні. Ні, не дозволить болю постати! Найкращі ліки від болю — тренування. У зброї він був кращим. Хоч десь. І все ж… він не знав, ким був. До якого виду належить. А страшніше — що, може, не знає ніхто. Навіть Стародавні боги. Може, він і справді зламана ланка у безкінечному колі власного переродження. Мовчазний виклик небесам, які вже втомилися слухати. А може… це його останнє життя. Тоді лишається одне: горіти. Зі сталлю в руках, незламністю у погляді. Навіть без права на відродження.