Пролог

Чоловік стояв, спершися на холодну стіну. У голові туман, наче в мозок встромлювали голки, аби завдати ще більшого болю, підняти її було важко. Ледве розплющив очі. Навколо панувала темрява, лише слабке, розмите світло пробивалося з кутка. Чоловік вдихнув запах вогкості, змішаний із паленою… плоттю. Нудота піднялася до горла. 

Катівня. Підвал. Волого, стіни вкриті чорною кіптявою. На підлозі лежали якісь інструменти, але розгледіти їх не вдавалося. Руки й ноги скуто ланцюгами. Чоловік намагався повернути голову — шия стискалась важким залізним нашийником. Тіло відчувало біль і тяжкість при кожному русі. Обернутися на істоту невдавалося вже досить давно. Кат чимось поїв його, якоюсь отрутою.

Ледь виплюнув кров. Вона стікала густою цівкою підборіддям. Голова безсило впала на груди. Тіло було в ранах; на грудях вирізані знаки - закляття. 

Лезо кинджала, що врізалося в шкіру, віддавало холодом під ребрами. У темряві лунав божевільний шепіт, мов пісня:

— Моя безсмертна пташечко… мій хлопчик… В мене за розкладом обід. Сьогодні у нас поважні гості, один із них твоєї раси. — Істота дунула йому у вухо. — До зустрічі, безсмертний фенікс.

Подих давався важко. Ще трохи — і смерть, але ні. Кат знав, як зробити так, щоб вона не прийшла. Важкі криваві краплі поту падали додолу. Очі майже нічого не бачили. Голова ледве трималася. 

Та він відчув її. Єство відчує споріднене єство.

— Іллі, — прошепотів чоловік.

— Я-я-я… тут! — скиглила дівчинка. — Я через вікно! — Серце калатало шалено, руки тремтіли, ноги ледве тримали її. — Я врятую тебе! — Металася, обмацувала ланцюги, шукала замки, оглядала катівню. Страх стискав грудну клітку, але рішучість була сильнішою.

— Іллі, ні! Іллі! Я обезсилений. Не зможу врятувати нас… усіх. Не треба… Іллі! Іллі, підійди! — слова давалися важко через біль і виснаження. — Ближче.

Вона підійшла зовсім близько, тримаючись за сполоханий подих, очі широко розкриті, сповнені страху й рішучості водночас.

— Візьмись за руків’я і направ у серце.

— Ні! — ридала Іллі, тремтячи, але не відводила погляду.

— Тихіше! Не підставляйся. Я не помру. Я відроджуся і повернусь за тобою і Аттейєсом. Чуєш?

Вона схлипнула, притулилася долонями до його обличчя, намагаючись відчути тепло.

— Ти розумна, дуже розумна. Розумієш… — фенікс задихався. — Вони не дадуть мені переродитися. Ілі…

Дівчинка кивнула, руки тремтіли, але вона міцно обхопила руків’я.

— Я розумію. Знаю… — крізь сльози мовила вона.

— Роби. Ти врятуєш мене! Я перероджусь і повернусь по вас.

— Ти забудеш про мене!

— Ні, Іллі! Ні! — він ледь підвів голову. — Я зробив так, щоб згадати вас. Тебе.

— Братику!

— Ш-ш-ш. Я повернусь. Я повернусь.