Мені вже пізно щось змінювати у своєму житті

Мені здається, це найстрашніший діагноз, який ставить собі людина: «Мені вже пізно».

«Живу з чоловіком, який 5 років уже як зраджує, але не йду, тому що МЕНІ ПІЗДНО щось змінювати. Діти виросли, звикла, та й кому я потрібна в 40 років». «Працюю багато, отримую мало, вихідних майже немає, відпустки теж, але ВЖЕ ПІЗНЬО перенавчатися, хто знає як далі буде, а так хоч якась робота». «Завжди хотів подорожувати на мотоциклі, але МЕНІ ПІЗДНО про це мріяти. У 60 років на мотоциклах не подорожують».

Люди самі себе заганяють у глухий кут життя цим ПІЗНЬО і живуть так, ніби в них є ще одне запасне життя, а це так - репетиція перед головним концертом.

Але правда в тому, що це не репетиція.

Це і є наше життя. Головне. І воно в нас одне. Іншого більше не буде.

Нещодавно прочитала одну дивовижно теплу історію про те, як здійснюються мрії.

Одна жінка вирішила вмирати. З'їхала з квартири до Будинку для літніх людей, щоб не заважати своїм дітям, і приготувалася гідно зустріти «кістляву». У цьому закладі вона познайомилася з напрочуд живучим дідусем, який був зайнятий вивченням англійської, бо у свої 71 мріяв побачити Лондон. Жінка згадала, як усе життя мріяла навчитися грати на фортепіано, але заміжжя, діти, догляд за близькими завадили їй втілити свою мрію в реальність, а коли діти виросли, а чоловік помер, вона вирішила, що їй ВЖЕ ПІЗДНО про це думати. Але дивлячись на свого активного чіпкого ровесника, вона мимоволі перейнялася ідеєю навчитися грати.

Через півроку ці немолоді, але активні люди вирішили жити разом, покинувши будівлю Будинку для літніх людей. А ще через рік вона грала йому свій перший романс на фортепіано, тоді як він дивився на чудовий краєвид, що розкинувся за вікном... Тауер-бридж і темні води Темзи...

Казка, скаже читач. Можливо, АЛЕ...

Дуже важливо зрозуміти просту істину - ми не безсмертні. Але поки ми живі, нічого не пізно...

З повагою, ваша Ріна Март. Не забудьте тицьнути кнопку «Підписатися»