Розділ 3. Браян навідується до Ейвері, містер Сміт – до Прімроуз. Глава 2

Я саме готувала обід, коли почула стук у двері. Їх відчинила тітка, яка як завжди була "в потрібному місці в потрібний час". 

– Хто там? – гукнула я.

– Проходь у вітальню, я зараз її покличу... – почула я голос тітки з коридору.

Вона увійшла в кухню.

– Браян Клоу хоче тебе бачити... – мовила вона.

Я підвелася і зняла фартух.

 – Я ж казала, що твої оці записи в газеті ще вилізуть тобі боком! – напучувала вона мене коли я виходида з кухні.

Я зайшла у вітальню і з полегшенням, що втекла від гострих словець тітки, і дещо з тривогою "що сьогодні чекати від Браяна" взяла з полички ключ і замкнула двері. Тоді повернулася до Браяна і пояснила:

– Це, щоб тітка не нишпорила.Я сіла на кушетку навпроти Браяна, запитально поглянувши на нього.

– Тож... Чому мені завдячувати, що така вельможна особа завітала в цей похмурий мізерний будиночок? – запитала я і іронічно засміялася.

Браян суворо поглянув на мене:

– Та стаття, яку ти написала вчора... – почав він.

– А чого ти очікував? Ти чекав, що я напишу правду? Вибач, та я не збираюся себе соромити... – мовила я. – Про тебе я не кажу... 

Я повернулася до дверей, бо почула шурхіт.

– Я думаю, нам краще десь прогулятися, ніж обговорювати це тут. – він кивнув на двері. 

Я відкрила дверцята і побачила тітку яка сяк-так вовтузилася біля них.

– Чи дозволите ви, панно Брук, запросити вашу племінницю прогулятися алеєю, неподалік вашого дому? – запитав Браян настільки чемно, що я аж запитливо поглянула на нього. 

Чи дозволить вона, моя тітка? О, безперечно. Вона ж бо вважала, що в мене нізвідки тут-таки з'явився залицяльник в особі Браяна Клоу – багатого, неодруженого юнака мого віку.

– Так, звісно. Забирайте її. – відказала тітка з такою ж непритаманною їй, як і Браяну чемністю. 

– Я переодягнуся. – мовила я і пішла в кімнату. 

Я відкрила шафу: одягти найкращу сукню я й не збиралася, а для кого й навіщо? Та йти в потертій хатній сукні теж не годилося. Взяти чорну? Звісно ні, я ж-бо не родичка пані Клоу, в тому числі не її невістка (хвала Небесам). Тож вибір мій припав на просту коричневу сукню. Волосся я вклала як на будь-який вихід за межі будинку. Прикраси? Я завагалася а тоді взяла ледь-помітнв сережки з перлами. Пар черевиків у мене було небагато, та й обирати не довелося, бо ж до цієї сукні личать саме коричневі черевики з мідною пряжкою. 

Я вийшла з кімнати і зійшла сходами в низ.Тітка з Браяном стояли біля бічних дверей і про щось говорили.

Поглянувши на мене Браян вигукнув:

– Достоту леді! 

– Гарна з неї буде дружина... – притакнула тітка.

– Тітко! – обурено вигукнула я.

– Гарна, проте яка вперта! – докинув Браян.

Я обурено пирхнула. Браян взяв мене попід руку. І зробив слушно, інакше тітка з мене шкуру здерла б. Ми вийшли на вулицю, а вона мелодійним поглядом провела нас до воріт. Зникши з кругозору будинку я вихопила свою руку з Браянової.

– Вперта та... ще й дружина! – обурено скрикнула я.– Та що ти собі таке дозволяєш говорити про мене! Черствий недолугий негіднику! Знай, те, що я дозволила взяти мене за руку це тільки для спокою бідної старої Брук! Дружина! Та ти мене навіть подругою не маєш права називати. А тут вже, майбутня невістка! Здуріти можна. 

– Заспокойся ти, це для спокою бідної старої Брук. – іронічно мовив він.

– Ти смієшся з мене? – запитала здивовано я.

– Не кричати ж мені на тебе... – посміхнувся він. – Ще чого. А то напишеш ще якихось дурниць...

– Сам напросився! – скрикнула я.

– Чому ти написала про це? – запитав Браян.

– Я напишу, що захочу! – вигукнула я. – Це моя робота, мої гроші. 

– Честолюбна ти! – вигукнув він.

– А ти жалюгідний! – відповіла я. – Тобі тільки й треба, що ціла, незаплямована гідність. І це все? –

 А про що мені ще з тобою говорити, дівчино? Заміж хочеш? – запитав він.

– Ще чого! – скрикнула я, обернулася і пішла.

– Ми ж не договорили! – гукнув Браян мені у слід. 

– Що тобі треба? – повернулася я до нього. 

– Ти спростуєш ті вчорашні плітки! – вигукнув він.

– Нізащо! – відповіла я. – Як же ти переймаєшся своєю честю. Ті плітки я не спростовуватиму та й не збиралася. 

– Стій! – він вхопив мене за руку так само, як вчора. – Чому ти так зі мною, Ейвері? 

– Ти ще й питаєш! – процитувала я. – А ти взагалі зважав на мої почуття коли цілував вчора? Не зважав! Тож я не зважала на твої, коли писала ту статтю.

– Мені дуже шкода... – почав Браян.

– О невже? І мені шкода... Ну газети вже розкупили, пізно про щось шкодувати. – мовила я і повернулася йти.

– Ти можеш спростувати. – почав він. 

Його слова зупинили мене. Я повернула голову.

– Не можу. – ввірвала я і пішла. 

– Чому ж не можеш? Ти ж автор статтей. – дорікнув він. – Ми були такими хорошими друзями.

На цих словах я підійшла назад до нього і спрямувала погляд в його очі. 

– Плітки - щось постійніше за почуття, Браяне... Я не можу спростовувати що хочу і коли хочу. Раз я написала я буду цього притримуватися. – пояснила я. 

– Прощавай! – і я пішла... Безмовно і черство, залишивши по собі шурхотіння першого опалого листя.