Розділ 3. Браян навідується до Ейвері, містер Сміт – до Прімроуз. Глава 1

Я прокинулася посеред ночі. Місяць спокійно пропливав у вікні в загадковій мантії з хмар. Я підвелася і визирнула в вікно. Тоді, відчувши холод, накинкла на себе покривало. Я позиркнула на годинник: третя ночі. 

– Сьогоднішній день не буде віщувати нічого доброго... – промовила я вголос. 

Я вже не вперше стикалася з випадками, коли я прокидалася посередночі і сміливо можу виснуватти що це рідко віщує щось хороше.

Я лягла і щільно загорнулася в ковдру та заснути мені ніяк не вдавалося. 

Я пролежала в ліжку до п'ятої ранку, а тоді підвелася і почала одягатися. Щоденна сіра сукня, монотонна зачіска, фартух та черевики. Я вмилася і спустилася на кухню. 

 – Вівторок - найкращий день для випічки булочок! – мовила я. – Тим паче, в мене ще є час, доки не прокинеться тітка.

Я замісила тісто, яке вийшло напрочуд м'яким і виліпила равликоподібні яблучні булочки. Заклавши їх у піч я взялася готувати сніданок. Коли я накривала на стіл, тітка саме зайшла на кухню.

– Ти сьогодні рано... – мовила вона. – Ти знову прокинулася посеред ночі?

Я кивнула.

– Я не могла заснути... – пояснила я.

– Я бачу... – відповіла вона, споглядаючи як я витягую булочки з печі. – Добре, що з кожним роком ти прокидаєшся посеред ночі дедалі рідше... 

Я знову кивнула.

– Цікаво, що ж таке погане віщує сьоднішній день... – відповіла вона. – Ти не йдеш на роботу? – запитала вона так, ніби й не знала відповіді.

– Тітко, – я сіла за стіл і поглянула на неї. – Ми вже сотню разів говорили про це... Цього року я не вчителюватиму ні в Шарлотаунській школі, ні деінде... Я маю кращу роботу... Прибутковішу і цікавішу для мене... – я встала з-за столу, щоб взяти сіль . 

– Ейвері, ти знаєш, я не схвалюю оцих всіх твоїх рукописів і статтей в газетах. Тим паче... Ти хоч читала про що ти пишеш? – запитала тітка. – Ейвері, ти осоромлюєш сім'ю Клоу, так не годиться... – вона зробила кілька ковтків чаю. 

Тут ще я забула описати свою тітку... Та якщо вам буде нецікаво читати цей опис, то просто пропустіть цей абзац. Вона являла собою огрядну напрочуд низеньку жінку п'ятдесяти шести років. Волосся у неї було чорнюще, як ніч і густе, й лише подекуди, в цій шевелюрі можна було розгледіти кілька сивих волосин. Очі у неї були такі ж як у мене – чи то карі, чи то сірі. Ніхто ще не зміг точно назвати цей колір, та я назву його "холодним горіховим". Моя мама завжди казала, що на тітку я схожа більше ніж на неї. Подекуди на засмаглій шкірі круглого обличчя проблискували маленькі зморшки. Коли тітка усміхалася, то вираз її виду був настільки приємним, що навіть дитя, незнаючи жінки, могло б підбігти до неї по пораду чи прихисток, та коли тітка злилася, то фізія її викликала страх. 

– Тож... – правила тітка далі. – Ти коли-небудь збираєшся вийти заміж? – запитала вона з дещо веселішим тоном.

– Я думала, це питання ми теж закрили. – мовила я.

– Ейвері, не годиться молодій дівчині бути без чоловіка, а в твоєму випадку без залицяльника чи кавалера...

– Щодня одне й те ж саме! – розгнівано вигукнула я. – Тітко, я не хочу сидіти в когось на шиї. Тим паче тоді я буду змушена цілий день займатися хатніми справами і в мене не буде часу на роботу. 

– Робота, робота! – скрикнула тітка. – Тільки про це й думаєш!

– Шлюб це не практично. Я не буду посилатися на почуття. Жахливо, коли людиною керують емоції! Та й сама ж ви, тітко, незаміжня й до зараз. – я вирішила трохи діткнути тітку, щоб вона не доводила мені що доброго в шлюбі. 

Вона замовкла.

Я похапцем покинула кухню і сіла на сходах на вулиці. Ранок видався погожим. Останні дні серпня являли собою сухі, теплі, безвітряні дні. Ось останній шанс помилуватися зеленими деревами. Кілька днів – і вони вкриються позолотою. В ногах у мене шелестіли трави. Обабіч стежки, що вела прямісінько до мене росли троянди, верес і м'ята. Я вдихнула той мрійливий аромат і закрила очі. Відкрити їх мене змусив чийсь легкий поштовх в спину. Я поглянула на створіння, яке вовтузилося поруч мене. Це була Альпійка – біле, як сніг, кошенятко, яке мені принесла дівчинка з будинку неподалік. Якось навесні ввечері я ходила до її матері, і та жалілася на кошенят, що їх привела якась кішка до них і що їй шкода їх топити, тож вона вирішила їх роздати і запитала, чи не треба бува мені одне з тих мініатюрних жалісних створінь, то я й пристала на її пропозицію. Через декілька днів її донька, дев'ятирічна дівчинка, принесла мені біле кошенятко. Зі сльозами на очах вона сказала мені:

– Ти назвеш її так, як я попрошу? – запитала вона.

Я кивнула у відповідь.

– Це - Альпійка! – скрикнула вона і почала плакати. 

Я винесла їй кілька шоколадних цукерок, з пів десятка булочок і баночку сливового варення. Вона охоче прийняла подарунок і обійняла мене. Тоді я витягла з кишені десять центів і простягла дівчинці.

– Це прийми як винагороду за кошеня. – мовила я.

– Ні. – сказала дівчинка. – Грошей я не візьму. Моя справа - віддати її... – вона кивнула на кошеня. – В добрі руки.

– Ти можеш приходити до неї коли захочеш і я охоче поийму тебе в гостях з чашкою чаю. – посміхнулася я.

Зраділа дівчинка ще раз обійняла мене і без слів зникла за хвірткою.

Тепер, згадуючи цю ситуацію, я гладила Альпійку і дивилася на стежку. Опісля цього випадку Емі частелько навідумалася до мене, чи то пак до Альпійки після школи чи, рідше, в вихідні. 

Кішечка терлася своєю мордочкою до мене. 

– Ну що ж? – запитала я. – Альпійко, як думаєш, що такого трапиться сьогодні? 

Кошеня запитально поглянуло на мене.

– Безперечно, Браян Клоу сьогодні навідається до нашої обителі... – роздратовано мовила я. 

І згодом зрозуміла, що не помилалася...