Розділ 2. Похоронна пісня і фатальний поцілунок. Глава 8

Фейт була розгублена. Етель з Браяном замкнулися в кімнаті і ще довго говорили про одне й те ж; Моллі, вклавши молодших (цей обов’язок, по смерті матері, вона, очевидячки, взяла на себе), блукала десь в своїй "Господі, відірвані від світу", себто бібліотеці; а Гілберт попрямував у сад, щоб "зібратися з думками і відпочити від цієї сімейки". Фейт стояла посеред кімнати. Однієї миті її покинули всі і вона не знала, що робити: іти до Браяна з Етель, щоб обговорити ситуацію; перевірити чи Молі таки вклала молодших; піти до Моллі, вбитої горем; поспілкуватися з Гілбертом, щоб визначитись, що робити; чи залишити "в спокої" все як є.

Поміркувавши хвилини зо три Фейт таки вирішила піти в сад до Гілберта – людини, з котрою можна без прозаїчних висловів і з чистим розумом поговорити, людини, котра часто сяк-так старалася підтримати її, людини, котра в такій ситуації почувалася не менш і не більш розгубленою за неї. 

Фейт вийшла в сад. Ніч пожирала останні, ледь-помітні, промінці сонця. Серпень підходив до завершення. Останні дні місяця, в які стрімко підкрадалася осінь, лишаючи по собі вечірню полегшувальну прохолоду та легкий туманець. Дерева стояли зелені. Ще зелені. Місяць, не більше, і вони почнуть вбиратися в золоті шати, а тоді скидати й їх. Ось і завершився сезон урожаю. Лише поодинокі пізні яблуні ще досі дочікували свого коронного часу. Місяць освітлював той легкий, ніжний туман, кладучи на сад тонку пелену світлого мережива. В повітрі витав п’янкий аромат айстр та золотарнику. Під місячним сяйвом трави виблискували смарагдовим, а подекуди золотавим, світлом. 

На порослій ломиносом старій яблуні, яка вже котрий десяток років не давала хоча б так-сяк доладних плодів, а лише маленькі кислі яблучка, десяток яких міг вміститися в долоню п’ятирічної дитини,пан Клоу, коли ще був живий і коли Браян, Гілберт і Прімроуз були всього малими, сміхотливими бешкетниками, змайстрував чималу гойдалку. На цю гойдалку гуртом вміщалися всі троє старших, а якщо добре притиснутись одне до одного, то поруч міг сісти ще хтось. Гілберт сидів на краю цієї гойдалки і вдивлявся в місяць. Якщо добре придивитися, що було важко зробити при місячному світлі, то цей погляд був просто в нікуди.

Фейт сіла поряд Гілберта, з іншого краю гойдалки і також поглянула на місяць. 

– Вчора його взагалі не було видно... – мовила вона. – Сьогодні ж його лише трохи прикриває туман... 

– Знаєш, цього разу я взагалі не серджуся на Ейвері. Вчора, вона, звісно, написала дещо неприємні слова про нас... Але, Фейт, знаєш, я подумав... Вона таки права. Вона відкрила наші справжні обличчя, Фейт... Сьогодні ж... Сьогодні її можна зрозуміти. Чим же зумовленна така ненависть до Есмі Тейлор? Хто-зна. Та, я думаю, вона таки гідно осоромила Браяна...

– Таки-так... – мовила Фейт. 

– Я, напевне, не менш обурений, ніж Ейвері... – припустив Гілберт. Він зітхнув – Фейт, за ці кілька днів я навіть не запитав тебе, як ти почуваєшся... Просто ця метушня... Хвороба, смерть, похорон... Я просто...

– Не турбуйся... – Фейт поклала свою руку на руку Гіберта і поглянула йому в очі, в темно-карі, мелодійні очі з ноткою суворості. 

Дві пари очей: оливково-зелені та бурштинові зустрілися. В цей момент між ними встановився кровний зв'язок, який ніщо, з плином літ, не зможе розірвати. Кровний зв'язок брата і сестри, який в ту мить прорік їм долю довіку: звіряти одне одному найпотаємніше.

– Гілберте, ніхто зараз ні про кого не турбується, не запитує. Хіба про Прімроуз час від часу запитує Етель чи... – Фейт замовкла. Зараз вона мала б вимовити ім'я Браяна, та не насмілилася, щоб не спричинити нової суперечки. 

– Браян... – продовжив Гілберт. – Я не починатиму розмови про нього, коли в цьому не буде потреби.

Фейт поглянула на Гілберта і кивнула. Вона вдруге звела погляд на місяць: ясно було видно чіткі обриси яскнраво-білого, круглобокого місяця. Напівпрозорі хмари чи то пак легкий туман оповили його в чародійні шати. Його світло осявало все: небо, траву, дерева, гойдалку і два обличчя, змучені долею. По землі в раз з туманом прокрадався легкий осінній холодний вітерець. Він промайнув дерево, гойдалку і погрався волоссям Фейт, яка від холоду стрепенулася. 

– Тобі холодно? – запитав Гілберт і потягнувся до пледу, що лежав на краю гойдалки. Він розгорнув його і, обійнявши Фейт, накрив тим пледом і себе, і її. 

Фейт охоче пригорнулася до Гілберта. Вони ще довго просиділи мовчки, споглядаючи зорі і місяць, слухаючи спів останніх цвіркунів та шепіт ще зелених трав...

– Ти пам'ятаєш пані Весл? – запитав Гілберт.

– А як її забудеш. – іронічно запитала Фейт.

– І справді... Ми з Браяном одного разу... – Гілберт замовк, зрозумівши, що згадав ім'я Браяна. 

– Що було одного разу? – перервала мовчанку Фейт, з цікавістю і усмішкою глянувши на Гілберта.

– Ми... Ми багато чого крали в неї... – мовив Гілберт.

– Тобто? – здивувалася Фейт.

– Ми крали в неї сливи... - почав Гілберт, та Фейт його перервала:

– Так... Її сливи були найсмачнішими в Секвіллі. Такі соковиті і запашні... Та чому було просто не попросити? 

– А ще ми крали у неї булочки. – Гілберт пропустив її слова повз вуха, чи то він взагалі їх не чув. – Вона щотижня у понеділок пекла їх. Запах розносився по усьому місту. – продовжив він. – То ми крали їх у неї щоразу. 

Фейт засміялася.

– Ех, Гілберте. Як тобі не соромно! – скрикнула вона. – Невже так важко було просто попросити? Пані Весл була дуже доброю, вона б поділилася. Та ви щоразу її так засмучували. 

Гілберт зітхнув.

– Колись ти перестанеш осуджувати мої вчинки? – запитав він.

– Можливо... – припустила Фейт. 

– Фейт... – почав Гілберт. – Ми дуже обтяжуємо тебе? Ти виглядаєш такою втомленою ще від учора... 

– Я не звикла... Гілберте, я не звикла командувати, я не люблю цього... Це так важко... Я відчуваю, що позбавила вас усіх привілегій... Я - звичайна нахлібниця, обтяжую вашу родину... А мені ще й пропонують робити те, чого я взагалі не вмію... – Фейт зітхнула, вона опустила голову, а тоді закрила обличчя руками.