Розділ 2. Похоронна пісня і фатальний поцілунок. Глава 7

Фейт покликала на вечерю Браяна, Гілберта та Етель. 

– Я піду покличу молодших... – мовила Фейт і вийшла з їдальні. 

Гілберт зміряв Браяна презирливим поглядом. Браян це помітив. 

– Ти вже все знаєш? – запитав він. 

– Етель розповіла... – сказав Гілберт. 

Етель підхопилася.

– Я принесу сіль... – мовила Етель і піднялася з-за столу.

– Розказуй. Все як було.... – коли сестра вийшла, промовив Гілберт і поклав руку на стіл, постукуючи нервово пальцями.

— Я думаю, Етель сама вже все розказала... – відповів Браян. 

– Так... Цікаво було б почути твою версію... Чи то пак виправдання?... – припустив Гілберт. 

– Я думаю Етель розказала все як було... Мені нема що додати... – черство озвався Гілберт. 

У кімнату прийшла Фейт, привівши молодших та Прімроуз. Вона пильно поглянула на Браяна і Гілберта. 

– Щось трапилось? – запитала вона. 

– Ні Фейт, звісно ні. – заперечив Браян.

– Ти що? Що може трапитися? – додав Гілберт.

– Де Етель? – запитала Фейт.

– Пішла... – мовив Браян. 

Фейт запитально поглянула на нього. 

– По сіль... Пішла по сіль... – додав Гілберт. 

Фейт оминула оком повну солі сільничку, яка стояла на столі.

– Дивно... – промирила вона.

– Етель! – гукнула Фейт.

– Йду я... Йду... – мовила Етель, зайшовши в кімнату. Вона сіла за стіл. 

– А... А де сіль? – здивувалася Фейт. 

– Сіль?... О, сіль... Сіль... – Етель розгубилася. – Так... Сіль... Я її не знайшла... – сказала вона. – Меделін не було, я пішла по сіль... – пояснила Етель. Вона з Браяном та Гілбертом перезирнулася. 

Меделін принесла решту страв і всі приступили до вечері.

Вечеряли мовчки, без жодного зайвого слова, обмінявшись всього лиш безбарвним "смачного".

– Я вже піду... – мовила Прімроуз, поївши. Хоч не з'їла майже нічого. 

– Люба, ти майже не їла... – зауважила Фейт. 

– Пусте... Я не хочу. Я втомилася, мені треба поспати. Я піду...

Фейт провела її, розвели по кімнатах молодших, а сама знову сіла за стіл. Браян, Гілберт і Етель обмінялися неоднозначними поглядами знову. Фейт помітила це і замислилася. 

– Мені варто щось знати? – байдуже запитала вона, хоча зсередини її аж розносило від цікавості.

– Начебто ні... – мовила Етель, і знизвавши плечима, поглянула на Браяна. 

– Нічого, Фейт, нічого. – мовив Браян. 

– Може таки варто сказати? – обережно припустив Гілберт. 

Браян витріщився на нього, а Етель не знала на чию сторону стати.

– Так що трапилося? – запитала Фейт і глянула на Гілберта. Той розвів руками і вийшов з кімнати. 

– Браяне? Етель? – поцікавилася Фейт. 

Етель вже хотіла було щось сказати, та поглянувши на Браяна, прочитала в його погляді лише фразу "краще мовчи".

Гілберт повернувся в кімнату.

– Прочитай... – мовив він, поклавши на стіл "Дейлі Геральд", відкриту на сторінці з моєю статею.

Фейт узяла в руки газету і прочитала статтю. 

– Браяне? – вона підвела очі на кузена. 

– І це лише частина всього! – підлив олії в вогонь Гілберт. 

– Дозволь мені пояснити... – проказала Етель до Браяна. І вона переповіла всю історію без прекрас і "золотої обкладинки", починаючи зі своїх підозр і закінчивши сіллю. 

Фейт сіла на стілець, очевидячки, щоб не впасти після почутого.

– Гаразд... – обережно мовила вона. – Браяне, знаєш, я таки розумію хід дій Ейвері Брук... Вона вчинила правильно, а ти - нечувано! Де таке бачено?! Ти здурів? Я не просто розумію вчинки Ейвері Брук. Я вважаю, вона вчинила цілком правильно.

– І ти ще й потураєш їй? – здивувалася Етель.

– Так... – відповіла Фейт. – Її можна зрозуміти... Браяне... Ти поцілував дівчину, яка відмовляла тобі 2 роки поспіль. Ти розумієш, що ти зробив?