Розділ 2. Похоронна пісня і фатальний поцілунок. Глава 2

Отже, я приїхала і, будьте певні, не очікувала теплих гостин після того, що написалала вчора про них в газеті. І я була права.

На похороні пані Клоу було багато людей. Бо ж на похорони приходять щоб провести душі померлих, а не гостювати в їхніх родичів...

– Ейвері Брук! – я стрепенулася. До мене йшла Фейт з міцно сціпленеми устами і серйозним виразом обличчя. Її тон звучав погрозливо, та це мене не надто злякало.

На Фейт була чорна сукня з чорними рюшами і темні черевики. На голові був чорний капелюх, а на руках чорні помережані рукавички.

– Ейвері Брук... – почала вона.

– Ох, люба, я так тобі співчуваю... Пані Клоу усім нам була рідна і дуже близька. Вона була дуже хорошою людиною... – Я спробувала перевести тему, бо знала що те чим можна зачепити людину на похороні, так це згадати що вона втратила.

Фейт зітхнула. На очі виступили сльози. Я підійшла до Фейт і обійняла її. 

– Люба... – почала я.

– Було б добре якби ти залишилася на чашечку чаю опісля похорону... – мовила вона, втираючи сльози.

– Звісно... – погодилася я. Дещо неохоче, та я змушена була погодилася.

– Гаразд, мила, я піду. – сказала Фейт. 

– Так, ми ще матимемо час поспілкуватися. – притакнула я.

На похоронні годиться співчувати усім родичам, тож я пішла шукати інших.

– Етель... – проказала я, коли побачила її. Етель, завжди спокійна, весела і розважлива тепер була заплаканою дівчиною у відчаї. – Етель, люба... Все гаразд? – запитала я стривожено, бо ж Етель мала жахливий вигляд. 

– Так... Так, Ейвері... – почала вона.

– Ми багато чого пережили, і це переживемо. – видихнула я.

– Так... це так... – мовила Етель.

– Я сьогодні після похорону залишуся на чашечку чаю. Фейт запросила. – попередила я.

– Так, я знаю... Ми всі знаємо.

– Де інші? – запитала я.

– Гілберт з Прімроуз, Моллі з молодшими, а Браян... Я не знаю де він...

– Гаразд. – мовила я.

Моллі з молодшими було неважко знайти. Вони сиділи у бібліотеці. Я знала що вони там... Молі звіряла мені усі таємниці, тож я знала, що коли їй важко вона там. Я постукала і привідкрила двері. 

– Моллі, можна зайти? – запитала я.

Вона сиділа на широкому підвіконі зіпершись на подушку а біля неї сиділи Роберт і Саллі. Моллі підвелася і випросталася,тоді кивнула молодшим і ті побігли. 

– Я така рада тебе бачити... – ми обійнялися. – Мені не вистачало тебе...

– О, люба! – вигукнула я. – Моллі...

Я міцно обійняла її. 

– Мені так важко, Ейвері... Ейвері, я не можу описати цю біль... Це жахливо!..

– Не плач, люба, не плач. Так, це важко... 

– Ейвері... Тепер виходить... Ми... Сироти... – вона ахнула.

– Люба... Ні-ні... Ні... Звісно ні. Ви не сироти. Ви є один в одного і маєте це цінувати... – виснувала я.

– Так... так. Як добре, що в мене є ти, Ейвері. Ейвері Брук... Моя подруго... Без тебе було б ще гірше... – мовила вона.

– Гірше вже нікуди... – підсумувала я. А тоді додала. – Так би сказала Етель...

– Справді так... – погодилася Моллі. Я пригорнула її. 

– Я шукала інших... Де ти будеш я одразу знала... – я поцілувала Роберта та Саллі, які прийшли, у чоло. – та де Браян і двійнята хто-зна.

– Прімроуз з Гілбертом у вітальні... – проказала Моллі. – А де Браян, я не знаю... – мовила вона а тоді додала. – Ніхто не знає... Він з самого ранку увесь заклопотаний. 

– Так воно, так. Тепер він голова сім'ї... У нього багато справ, особливо зараз... – притакнула я, яка ще нічого не знала. Та Моллі це швидко виправила:

– Браян не головний... Головна - Фейт. – сказала вона.

Ця новина, чесно кажучи, ошелешила мене.

– Он як... – мовила я. – Я зайду ще до двійнят... – я підвелася.

– Звісно... І... О, Ейвері, дякую тобі, що ти прийшла... – відказала вона.

– На здоров'я! – мовила я і вийшла з бібліотеки, тоді я попрямувала до вітальні, де за словами Моллі мали бути Прімроуз і Гілберт.

Я підійшла до них і також висловила співчуття:

– Гілберте, Прімроуз, прийміть мої співчуття... – я зітхнула. Не люблю повторювати щось багато разів. І чому всі не були в одному місці одразу?

– Дякую, Ейвері... – моє ім'я з вуст Прімроуз цього разу звучало так прискіпливо і зверхньо, що мені захотілося поглянути в дзеркало і перевірити: чи не одягнула я раптом замість капелюха каструлю... Я підняла руку, щоб перевірити капелюх. "Що ж ти робиш, Ейвері Брук. Це всього її прискіпливість...". Я провела рукою по краю капелюха: все таки це - капелюх! Не каструля і не друшляк. Мені на душі стало легше. 

– Ти напевно шукаєш Браяна. Я не знаю де він. З самого ранку десь у справах то тут, то там. Він є тут у будинку, але де... – мовила Прімроуз.

Звісно, мені не до Браяна... Була б я така рада його бачити... Ха, звісно... Я прийшла щоб провести в останню путь пані Клоу. А щодо співчуття, то найбільше мені шкода Моллі. Так, звісно, плітки це теж мета мого походу. Та по всьому домі Браяна я шукати не буду. Всі інші мені самі попалися в руки. Та мені захотілося перевірити Прімроуз. Чи проколеться вона щодо Фейт?

– Звісно... Він тепер голова сім'ї. Він мусить бути заклопотаний. – мовила я так, ніби не знала нічого.

– О ні. Ейвері... Браян не голова сім'ї. Тепер нею стала Фейт. – мовила Прімроуз.

Усе. Я почула те, що хотіла. Прімроуз таки прокололася. Я побачила, що Гілберт штурхнув її.

– Рано чи пізно вона б про це дізналася... – тихо підсумівала вона, але я це почула.

– Я вийду на вулицю, подихаю свіжим повітрям. Сюди прийде ще багато людей, щоб виразити співчуття вам... – мовила я і випливла з кімнати.

***

Я вийшла на вулицю. Серпневе повітря пропахло ароматом стиглих яблук і айстр. Надворі було небагато людей. Більшість з них стояли і розмовляли про щось. Я хотіла присісти на куті будинку на лаву. Та мене зупинив Браян. Він взяв мене за лікоть і повів у сад, за будинок. Він був розлючений. Дуже розлючений. Я з ним разом вчилася в школі а тоді в семінарії. Кілька років він за мною упадав, та я не відповідала взаємністю. Я нікому не відповідала в залицяннях, бо не хотіла. Він забув про мене і тоді я видихнула. Він ніколи не був наполегливим, не стояв на своєму і був спокійним і врівноваженим. Та побачивши сьогодні його розлюченим я стривожилася, бо настільки злим я його ще не бачила. Але все вияснилося, коли я помітила у нього в руках вчорашній випуск "Дейлі Геральд".