Розділ 2. Похоронна пісня і фатальний поцілунок. Глава 1

Я поправила капелюх і ще раз скептично оглянула в дзеркалі а тоді вголос виснувала:

– Прімроуз Клоу сьогодні буде не до мене, тож вона не зважатиме на те, що я одягнула ту ж сукню, що й на похорон Еларії Прайор... Цей капелюх пасуватиме сюди найбільше... – я покрутила капелюх в руках а тоді одягнула його. – Ну от, готово! Цей одяг не викличе обурення... – я скептично оглянула себе в дзеркалі: чорна муслінова куня з тонкою смужкою мережива внизу і на комірцях; темні чобітки з металевою пряжкою; світлі рукавички та світлий капелюх з чорною стрічкою. Я ще раз покрутилася перед дзеркалом. – Ненавиджу похорони та чорний колір! Звісно, він пасує усім. Без виключень усім!– безнадійно вигукнула я. 

О пів на восьму - час іти на станцію щоб устигнути на потяг до Секвілля. Погода сьогодні похмура. Аби дощу лиш не було по дорозі туди! В дощову погоду на станціях завжди болото. Можливо, місцевим управлінням слід потурбуватися про це? 

Я вийшла з будинку. Дуже вітряно... Та це ніщо порівняно з дощем який міг іти.

До станції бричкою було десять хвилин їзди. Мене відвіз сусід - сімдесятирічний Метью Корнер. От вже і видніється станція. Я злізла з брички і подякувала панові Корнеру.

– Візьміть це. – Я простягнула йому мішечок з монетами. – Тут двадцять центів...

– Люба, не варто. – люб'язно усміхнувся пан Корнер.

– Тоді ввечері я принесу вам яблучний пиріг. – вдячно мовила я і пішла.

Я зайшла в крамничку в якій побачила газети і журнали. Там не було людей, проте сидів продавець - грубий, непривітний чоловік.

– Сьогоднішнього "Дейлі Геральд" ще не було. – мовив чоловік за вітриною. Схоже, він не читав цих газет і не знав нічого про мене.

– Я знаю... – відповіла я. А подумки проказала "Сама пишу новини". 

– Вчорашні вже розібрали. – мовив чоловік, непривітно зиркнувши на мене.

Я кивнула і мовчки вийшла. Тоді я попрямувала в сусідню крамницю. Там теж нікого не було, проте газети і журнали лежали акуратно викладені, а за вітриною сиділа низенька, привітна літня пані з вузенькими очицями та величезними круглими окулярами. Волосся в неї давно вже взялося сивиною, а обличчя вкрилося зморшками. Та вона була дуже милою і усміхненою. В руках у неї були шпиці з нитками і вона щось хитромудро вив'язувала. Вгледівши мене вона підхопилася:

– Ейвері Брук! – в'язання випало з її рук, а очі стали ширшими за окуляри. – Справжня Ейвері Брук‽

Схоже, що вона читає значно більше ніж той чоловік у сусідній крамниці.

– Так, це я... – дещо зніяковіло мовила я.

Жінка поправила окуяри і прискіпливо оглянула мене з ніг до голови.

– Справжня Ейвері Брук! Ти ба... Це велика честь для мене - приймати вас у своїй вбогій крамниці! – величео вигукнула вона.

– Не перебільшуйте. – лагідно посміхнулася я. – Я всього-на-всього пишу статті в газеті. 

– Я вивчаю їх. Кожну. – похвалилася пані в окулярах.

– Тож, панно Ейвері Брук, тепер ви візьметеся за сім'ю Клоу? Так? – запитала вона.

– Схоже на те. – знітилася я.

– Ваші плітки з кожним днем стають все цікавіші... – підсумувала вона і вкусила печивко яке витягнула з-за прилавку. 

– Дякую. – зраділа я. – скільки у вас коштує "Дейлі Геральд"? 

– Ох, любонько. Бери, забирай безкоштовно. В мене і так ніхто нічого не купує...

– Я все-таки маю честь. – мовила я і простягла їй 5 центів.

– Любонько, не потрібно було... – ніжно промовила мені пані в окулярах. – Скажіть, сьогодні буде нова стаття? – вона зіперлася на прилавок.

– Новий день - нові плітки! – вигукнула я.

– Хм... Це могло б стати вашим гаслом! – притакнула пані. – А ви самі читаєте свої плітки? – здивувалася вона.

– Я хожу щоб кожна моя стаття була у мене в дома... – пояснила я.

– Гаразд любонько. Ви вже, імовірно, поспішаєте... – припустила вона. – Я й не сумніваюся: зараз ви їдете в Секвілль, на похорон тієї пані Клоу. Я її не знаю, але з опису - добряча вона жінка, хоч діти у неї кепські... 

– Так, ви праві. – відказала я.

– Привозьте з собою нові плітки...– замріяно мовила пані, коли я виходила з крамниці. 

Я сіла на потяг та рушила у Секвілль...