Розділ 1. День прийняття. Глава 6

Після невеличкої дискусії гамір у вітальні вгамувався. Всі знову займалися своїми звичними справами – пили чай, читали книги, газети чи журнали, подеколи обмінюючись короткими безз–містовними фразами. Про випадок з Саллі та Робертом майже ніхто не згадував. Раптом у кімнату нервово постукала служниця. 

– Заходь, Меделін! – мовила Прімроуз, перегорнувши сторінку журналу "Дейлі Геральд".

Меделін мала стривожений вигляд, руки у неї злегка тремтіли. У кімнаті запала мертва тиша. 

– Меделін, щось трапилось? – запитала стривожена виглядом служниці Фейт. 

– Пані Клоу... – голос Меделін тремтів, вона похапцем вдихала повітря. 

– Мама... – зірвалася Прімроуз.

– Щось з матір’ю? – Гілберт різко підвівся з дивану. 

– Вона... вона... – почала Меделін. 

– Що з нею? – крикнув Гілберт. 

– Спокійно... – Фейт спробувала зтишити ситуацію. – Меделін, присядь. – вона посадила служницю на диван і налила їй склянку води. 

– Дя... Дякую... – мовила, затинаючись, Меделін. 

– Пані Клоу... вона... м... мер... мертва... – сказала Меделін. 

Прімроуз скрикнула і знепритомніла. Браян, що ледь встиг її підхопити, був нажаханий. Гілберт вдруге за життя пустив сльози. Етель, що стояла провела рукою по дивану і сіла ошелешена. Моллі дивилася в нікуди, на її очі виступили сльози. У Роберта і Саллі була схожа реакція. Фейт кивнула і теж розплакалася. Рано чи пізно це мало статися... Через кілька хвилин вона прийшла до тями, підвелася і викликала лікаря до Прімроуз. Тим часом вона принесла нашатир і наказала покласти Прімроуз у її кімнату. Коли лікар приїхав вона пішла до усіх інших у вітальню, залишивши Прімроуз під пильним наглядом доглядальниці. Вона сіла на диван і обійняла Етель однією рукою і Моллі іншою. 

– Фейт, як Прімроуз? – запитала Етель, хоча з голосу було ясно що їй було не до цього. 

– Її огляне лікар, тоді усе й дізнаємося... – мовила Фейт, дивлячись внікуди. Вона доглянула Прімроуз лиш тому, що вважала це своїм обов’язком. – Давайте кожен піде у свою кімнату... Я зараз все обдумаю. Тоді... Тоді, все буде видно... – сказала вона. 

– Ми не покинемо тебе, Фейт. – почав Браян. 

– Досить... – сказала Фейт. – Ідіть по кімнатах...

Її щоки пашіли, вона не знала, що робити.

– Меделін, тобі вже краще? – запитала вона, коли всі пішли. 

– Так, панно Барнетт. Дякую Вам...– відповіла й досі стривожена служниця. 

– Ти впевнена? – запитала Фейт. – Я попрошу лікаря оглянути і тебе...

– Ні, панно Барнетт. Все гаразд.  – сказала Меделін, підводячись. 

– Гаразд... Тоді залиш мене. Я маю зібратися з думками. – видихнула Фейт і поклала пальці обох рук на скроні. 

– Панно Барнетт, співчуваю. А з Вами все впорядку? – запитала служниця. 

– Так, Меделін... Так. – мовила Фейт. 

Вона просиділа кілька хвилин у вітальні і підвелася. Вона тепер головна, вона відповідає за всіх і за все і попри все вона має робити щось. 

Фейт піднялася нагору і постукала в кімнату Браяна. 

– Браяне? – запитала вона повільно відкриваючи двері. 

На ліжку сидів Браян. Він плакав, обхопивши голову руками. Фейт сіла поряд і обійнала його. Браян теж обійняв її. 

– Фейт... Це так важко, Фейт. – почав Браян. – Фейт, це дуже важко.

– Я знаю... – сказала Фейт. – Я дізналася про втрату ще у п’ять... – на очі виступили сльози. 

Браян сильніше притис Фейт до себе. 

– Кузино... Моя люба кузино... Як же ти це все пережила?

– Два удари одразу... – мовила Фейт. – Батько і мати...

– Моя люба кузино... – сказав Браян. – І тепер на твої плечі лягла ця велика відповідальність... Вся родина... Ти не залишишся сама... Я цього не дозволю... – крізь сльози продовжив Браян. – Що я можу зробити для тебе?

Фейт поклала свої руки на плечі Браяну. 

– Зберися... Будь сильним... Ні для кого це не свято... Вона стала для мене другою матір’ю. Тільки уяви, я втратила дві матері... А ти будь сильним... Якщо хочеш мені допомогти... Зможеш допомогти організувати похорон? Я взагалі нічого не знаю про це... – збентежилася Фейт.

– Звісно. – Браян ще раз міцно обійняв Фейт. – Моя люба кузино. Дякую, Фейт... Фейт, що б я без тебе робив?..

– Це я не знаю, що б я без тебе робила... – відповіла вона. 

– Гаразд. – мовив Браян і поплескав її по плечі. – Я допоможу з похороном. А ти іди заспокоюй інших...

Фейт кивнула. Вона збиралася вже закрити двері, та знову привідкрила їх. 

– Браяне, дякую... – сказала 3.

Браян кивнув у відповідь. 

Фейт закриладвері. Вона не хотіла звалювати свої обов’язки на когось іншого і її гризло сумління, що вона попросила допомоги у Браяна. Та її просто не вистачало на все й одразу. Та й варто зайняти всіх, щоб відволікти від такої події. Тож вона була змушена це зробити. Фейт вирішила обійти всіх по черзі ‐ від найстаршого до наймолодшого, щоб не думали, ніби вона "перебирає родичами". Фейт підійшла до наступних дверей - дверей до кімнати Гілберта. Вперше він плакав на похороні батька, і в день смерті чоловіка пані Клоу ледь заспокоїла Гілберта у його кімнаті. Та що буде робити сердешна Фейт? Їй ніколи ще не доводилося вгамовувати кузена коли він плаче. Вона видихнула і постукала в двері. 

– Гілберте... – Фейт прочинила двері. 

– Заходь, кузино... Заходь. – мовив він, втерши сльози. 

Гілберт сидів за письмовим столом, заклавши ногу на ногу. Він дивився у вікно заплаканими очима. 

– Чого тобі?.. – сказав він. 

– Гілберте, як ти? – запитала Фейт. 

– Гірше й не могло бути... – почав він. – Втрата це жахливо, та втрата матері це щось набагато гірше...

– Я знаю. – мовила Фейт. – Для мене це вже другий удар...

– Ох, кузино... Фейт... Тобі потрібна допомога, а я тут сльози проливаю...

– Цілком маєш на це право. – урвала Фейт. – Гілберте, ти допоможеш мені?

– Звісно, кузино. Що тобі треба? – запитав він.

– Допоможи Браяну... – мовила Фейт.

Гілберт кивнув.