Розділ 1. День прийняття. Глава 5

Фейт, відвідавши Роберта, спустилася до їдальні. Там уже зібралися всі: задуманий Браян, розлючений Гілберт, напівжива Прімроуз, завжди спокійна Етель, розгублена Моллі та Саллі і Роберт з похиленими головами. Всі сиділи мовчки лише деколи перекидаючись фразами на кшталт: "Перепрошую, подай, будь ласка, сіль" чи "Можливо,ще комусь потрібен цукор?". Інших же буденних розмов про плітки, політику і подальше життя вони уникали, як могли.

Фейт сіла за стіл. З її присутністю напруження зросло ще більше. 

– Усім смачного! – Фейт постаралася усміхнутися, та це в неї вийшло не надто добре. Вона старалася розпочати розмову, та їй це теж не вдалося. 

– Дякую. – спокійно відказала Етель. 

– Взаємно. Все взаємно. – Прімроуз вдавано усміхнулася. 

Вечеря пройшла тихо, без зайвих слів і розмов. Наприкінці прислуга зібрала зі столу і запросила всіх у вітальню. Там був накритий столик для чаювання. 

– Меделін, уже о пів на сьому, газети ще не приносили? – запитала Прімроуз.

– О, звісно, вони вже є. – Меделін пішла і повернулася з газетами. – Пробачте мені, я забула їх покласти.

Браян взяв газету, а Прімроуз потяглася за "Дейлі Геральд"*.

* Від автора: газета "Summerside Daily Herald" (Саммерсайд Дейлі Геральд) – вигадана щоденна газета про містечко Саммерсайд (в якому відбуваються події, описані в книзі "Фейт"). В ідеалі за задумом автора її випускають щодня, близько п'ятої/шостої годин дня. В газету додають як офіційні новини, так і плітки про жителів містечка, які написують інші жителі. | тут і далі примітки від автора позначаються * і записуються в квадратні дужки]

– Меделін, принеси, будь ласка, мою книгу з кімнати. – попросила Етель. 

Служниця чемно виконала наказ. 

– Прімроуз, є якісь нові плітки в "Дейлі Геральд"? – Фейт спробувала почати розмову, але схоже, щось пішло не так.

– Я ще про прочитала офіційні новини. До пліток не дійшла. – байдуже сказала Прімроуз і замовкла.

– Браяне, – Фейт не здавалася, і вирішила знову завести якусь розмову. – Що там нового в газеті? 

– Політика, економіка, кримінал. – Браян випростав газету і продовжив читати, заклавши ногу на ногу.

– Ого. І що пишуть? – сказала Фейт, вдаючи, що щось її зацікавило.

– Відколи це ти таким цікавишся? Тобі буде не цікаво. – відмахнувся Браян. 

Розмова знову зайшла в глухий кут. Фейт мусила щось вдіяти.

– Послухайте, любі. Невже ми будемо злитися на Роберта і Саллі через те, що самі робили в дитинстві? І не кажіть, що цього не було... – Фейт нарешті почала виправдовувати Саллі і Роберта. 

– Фейт... – Прімроуз відклала журнал на стіл. – Ми розуміємо. Просто ця ситуація була досить... Несподіваною... А зважаючи на наше становище навіть дещо недоречною.

Етель взяла журнал зі столу. Вона любила вичитувати плітки Саммерсайду з "Дейлі Геральд", який сестра отримувала щодня.

– Я розумію, Прімроуз... – почала Фейт. – Але ж вони... Діти!

– Ти частково права, Фейт. – Браян відклав газету. – Діти теж мають право на веселощі. 

– Але Прімроуз теж частково права. – втрутився Гілберт, вловивши думку Браяна.

– Ого. Вперше за кілька років на боці сестри... – своїм дратівливо спокійним тоном озвалася Етель. – Щось має статися...

– Так, я не посперечаюся... – озвався Браян. – Ця ситуація... В ній вині ми усі...

– Тобто? – не зрозуміла Моллі.

– Роберт і Саллі вині, бо вскочили в таку халепу, а ми всі вині, бо не слідкували за ними, як слід. І, Прімроуз, не драматизуй так більше... – докинув Браян.

– Добре, не буду. – сумовито озвалася Прімроуз.

– А тепер давайте забудемо всі образи. – підсумувала Фейт.

– Вип’ємо по чашці чаю за примирення. – озвалася Моллі, піднявши чашку з чаєм і кивнувши.

– Гаразд, а тепер... – почала Фейт, але Етель її перервала.

– Жах! – скрикнула вона.

– Що вже? – запитав Браян. 

– Одна закінчила, інша почала. – приказав Гілберт. 

– Сестри... – притакнув Браян.

– І не кажи... – мовив Гілберт.

– Та замовкніть ви вже! – доікнула Етель. – Слухайте... – вона зігнута газету і випростала її. –

" Пані Анабель Клоу, п’ятдесятирічна вдова, жителька нашого маленького містечка збирається віддати Богові душу ближчими днями і залишити по собі семеро своїх дітей і племінницю Фейт напризволяще долі. Бідненька, вона так дбала про добробут родини, що занедбала себе та своє здоров’я ледь не до смерті. Невже діти так хотіли спадок, що знехтували рідною матір’ю? Чи це всього-на-всього слабке здоров’я, передане від матері?

Імовірно, главою сім’ї стане ніхто інший як Браян Клоу – найстарший у сім’ї. Та чи вистачить йому впевненості, щоб керувати такою великою родиною, чи він стане жертвою власного честолюбства, бо ж, як ми знаємо, він не вирізняється силою волі. 

Цікаво, чи заплаче на похоронах матері її рідний син - Гілберт. Бо ж він, знаний своїм запальним характером, скоріш за все не буде втішати сестер, а кричатиме на кожного, хто попадеться йому під гарячу руку. Що ж до Прімроуз Клоу, то, я впевнена, не одне відро сліз вона прольє за бідною матінкою, як і Етель та молодші діти. А от щодо Фейт, я можу назвати її "окремою ситуацією", оскільки, хтозна, як вона поведеться. Одні кажуть - вона плакатиме, інші - сміятиметься, така вона вже непередбачувана. Та скажу свою власну думку, оскільки вона моя близька знайома, вона гідно і зі сльозами проведе свою опікунку в останню путь...

Ейвері Брук" – Етель дочитала і видихнула. 

– І хоче ж вона полоскотати нам нерви... – мовила Прімроуз. – Ох же ця Ейвері Брук...

– Вона лише виконувала свою роботу... – виправдала мене Фейт. 

Я знала, що вона стане на мій бік цього разу. І справді, я хотіла трохи "полоскотати нерви" усім. Їм усім, навіть Фейт. 

– Ця Ейвері Брук... Ох... – розізлився Гілберт.