Розділ 1. День прийняття. Глава 2

– Ах, я не розумію! Чому саме вона? – по кімнаті оозлючено ходила Прімроуз, пускаючи з очей злостиві бісики.

– Думаєш, було б краще, якби главою сім'ї стала ти? – мовила Етель.

– А чому саме вона? – Прімроуз і далі походжала кімнатою. – У нас в сім'ї повно доросліших і освіченіших за неї. Тобі шістнадцять, нам з Гілбертом вісімнадцять скоро буде, а Браяну взагалі дев’ятнадцять! То чому ж вона вибрала Фейт? Вона просто її племінниця і нічого більше. Нічого! Розумієш мене, Етель?

– Що тут коїться? Чого ти розкричалась? – увірвався в кімнату Браян. 

– Не турбуйся, брате. Наша Роузі просто не розраховувала на те, що право керувати в домі дістанеться Фейт. – спокійно пояснила Етель.

– Брате, нам треба щось зробити з цим! – крикнула Прімроуз.

– Точніше... – мовила Етель. – Наша Роузі взагалі не розраховувала на те, що Фейт дістанеться хоч щось. А право керувати в домі це не якась там жалюгідна шкатулка з золотим перснем. Це щось більше... – відказала Етель.

– Не нагнітай ситуацію. – наказала Прімроуз. Вона зупинилася і вхопила брата за руки.  – Браяне, поглянь на мене. Браяне, ми маємо зробити хоч щось. Так бути не може... Чому це Фейт має керувати у нашому домі?

 – Прімроуз, щось ти надто вже розкричался! – сказав Гілберт, увійшовши в кімнату. – Прімроуз, поясни мені що сталося? Ти кричиш ще з того часу, як мама сказала, що Фейт, по її смерті, стане главою сім’ї. Невже тебе це не влаштовує?

– Не влаштовує, брате. ‐ спокійно мовила Етель. – Її нічого ніколи не влаштовує.

– Брате, ми маємо щось з цим робити! – крикнула розгнівана Прімроуз до Браяна. 

– Досить! – відповів Гілберт і замахнувся на Прімроуз. Вона ж сховалася в обійми Браяна. – Досить! Тебе ніколи нічого не влаштовує, але чим тобі не догодила Фейт? Прімроуз Клоу, невже ти підеш проти волі матері? Я не чекав такого від тебе! – мовив роздратований Гілберт. 

– Ви й справді двійнята. Не по зовнішності звісно, але характери у вас схожі. Ще й як! – спокійно сказала Етель, яка весь цей час сиділа на дивані, повернувшись до всіх.н

– Брате, заспокойся... – мовив Браян. Він обійняв Прімроуз. – Гілберте, ти зайшов надто далеко. 

– Надто далеко? Надто далеко! Браяне, ти бачиш, до чого вона докотилася? Вона суперечить рідній матері, коли та помирає. Що буде далі? – мовив він.

– Все й як завжди... Обоє двійнят сваряться, старший їх розбороняє, а я сидітиму і спостерігатиму за цим всім... – мовила Етель.

– Брате, – мовила Прімроуз зі сльозами на очах. – Ми маємо зробити щось...

Вона сіла на дивані поблизу Етель.

– Досить, Прімроуз! Досить! Мені вже набридли твої вибрики! Це нестерпно! Прімроуз, заспокойся вже! Досить! – крикнув Гілберт.

Етель підвелася і стала посеред кімнати. 

– Тихо! – крикнула вона. Вона ще ніколи нікому нічого не наказувала. – Досить вже! І ви ще дивуєтеся, чому мама доручила правління будинком Фейт? Прімроуз, ти постійно не задоволена всім! Гілберте, ти, ну, надто вже запальний і кричиш на всіх за першої ж нагоди! Браяне, в ти? А ти що? Найстарший в сім’ї і не можеш розборонити двійнят! А що вже говорити про мене? – Етель сіла на стілець біля піаніно і зітхнула. – І ви хочете, щоб після такого побаченого мама доручила нам правління домом?

Прімроуз знову розплакалася, Браян пригорнув її до себе і став втішати, Гілберт сів на стільці навпроти дивану.  Етель зі своїм спокоєм, який дратував усіх, сиділа на стільці біля піаніно. 

– Все, любі, досить! – сказала вона. – Бажання матері ми не змінимо,  зрозумійте це. Давайте краще допоможемо Фейт, коли вона управлятиме в домі. Хтось допоможе з молодшими, хтось з прибиранням, з посудом, з рахунками.

– Ти ще хочеш, щоб ми їй допомагали? – скрикнула Прімроуз.

– Люба, а у нас є вихід? – запитала Етель.

– Ти або будеш за і все буде чудово, або будеш проти і будеш жити в тіні тих хто за. 

– Невже у нас немає іншого виходу, Етель? – Прімроуз підвела голову. Її очі були в сльозах. – Етель, ми і так все життя будемо жити в тіні власної кузини. 

– Якщо ти будеш підтримувати її, то будеш на рівні з нею. В її цілях немає "засліпити когось своїм світлом". Вона не така, як ти. Вона не марнославна. І не горда. Роузі, зрозумій це... Вона не збирається і не буде тріумфувати замість тебе. А якщо ти допоможеш то ще й здобудеш її прихильність і ви станете подругами. А коли так то ти зможеш давати їй поради до яких вона буде дослухатися. Це краще, ніж нічого...

– Роузі... Наша маленька Телль має рацію. – мовив Браян.

Хтось в цій сім’ї взагалі почує мене колись? Хтось прислухається до моєї поради? – запитала розгнівана Прімроуз. – Ніхто. Ніколи. Чому?

Вона взяла плакати в подушку. 

– Набридло мені вже все це. – мовив Гілберт і вийшов з кімнати. 

Етель кивнула головою, зустрівшись поглядами з Браяном. Він підвівся і теж пішов. Етель залишилась наодинці з Прімроуз. Вона підвелася зі стільця біля піаніно, на якому сиділа досі і сіла біля сестри. 

– Роузі... – вона ніжно поглянула в очі сестрі. – Роузі... Маленька Роузі... – мовила Етель.  — "Світлі коси, мов місячне сяйво... Очі, як блискучі зірки... Бісики в очах... Голос з ноткою сріблистої роси... Емоційна... Мамина доня... З характером... Та очей не відвести від її тонкої краси..." – на очі Етель виступили сльози. – Пам’ятаєш, батько читав цю поему? Він казав, що ця частина про тебе. 

– Як таке забудеш? "Очі, мов у світлі місяця туман... Коси, як кава або чорний чай... Ніжна й спокійна, щоб не було... Ох, доню, не зламай крило..." – Прімроуз посміхнулася.  – Батько казав, що ця поема достоту про його дітей.  Та й я згідна з цим. – Прімроуз зітхнула. – Часу не повернеш.  Я вже не стану тою донькою, якій мама доручила б правління сім’єю. – Прімроуз зітхнула ще раз,  ще важче.

– Роузі... Минулого не повернеш. Так... Але ти можеш змінити майбутнє! – вона радісно поглянула на сестру. – Ти можеш подружитися з Фейт. Вона тебе любить і ніколи не була проти цього. Ти сама заперечувала.