Розділ 1. День прийняття. Глава 1

Фейт стділа при вікні, розмірковуючи про свою подальшу долю. Пані Клоу – рідна тітка і жінка, яка її виростила померла.

Батьки Фейт померли, коли їй було п'ять. Обличчя батька вона не пам'ятала. Він був моряком і часто пропадав у морських роздумахта сподіваннях майбутнього. Він дуже любив Фейт, і вона любила його, хоча бачила дуже рідко. Пан Барнетт привозив доньці різні сувеніри, звідки б він не прибував. 

– Томасе, у нас скоро буде цілий склад сувенірів!  – жартома сварила пані Барнетт, а тоді голосно сміялася.

Сама ж Елвіна Барнетт була доброю худорлявою жінкою. У неї було руде волоссч і грайливі сині очі. Пан Барнетт був вродливим молодиком з каштановим волоссям і зеленими очима.

Вроду Фейт взяла від матері, а харизму і почуття гумору - від батька.

Батьки померли від запалення легень. Батькр боровся кілька тижнів, і, коли вже, здавалося б, він одужав, йому різко стало гірше і він помер. Через кілька тижнів померла мама. Фейт добре запам'ятала її обличчя: добре, усміхненне, і життєдайне.

По смерті батьків пані Клоу, материна сестра, взяла Фейт до себе.

– Негоже залишати дитину в сиротинці, коли у неї є жива тітка. – казала пані Клоу. 

Фейт прожила у неї одинадцять років. І от, скоро опісля моїх відвідин пані Клоу прикликала дівчину до себе.

 – Фейт, люба, сядь біля мене. – сказала вона. – Я маю дещо тобі сказати. 

Пані Клоу відвернулася і кахикнула кілька разів. Вона була вже геть бліда. Обличчя взялося зморшками. Колись карі очі тепер зробилися вже геть сірими. Русяве волосся взялося сивиною. На очі виступили сльози. Вперше за одинадцять років Фейт побачила, як пан Клоу плаче. 

– Тітко, все впорядку?– запитала розгублена Фейт.

– Так... Так. Я все життя обіцяла собі не плакати. – пані Клоу втерла сльози.

– Фейт, ти вже достатньо доросла. Тобі шістнадцять з половиною. – її тон набув суворості. – Ти добре розумієш, ти з дитинства знаєш, що смерті не оминкти...

– Так, тітко, я знаю. – на очі Фейт виступили сріблисті сльозини. Вона взяла у свої ніжні руки зморшкувату руку пані Клоу і притулила до неї чоло. – Я, напевно, знаю це краще, ніж інші. – вона іронічно засміялася. – Ви добре знаєте.

– Знаю, моя люба. Фейт, я не хочу класти цю відповідальність на твої плечі. Я не хочу, щоб ти все життя прожила як я. Я хочу, щоб ти ним насолодилася. Я хочу, щоб ти прожила це життя, Фейт. Але, Фейт... Найосмисленіша серед моїх дітей - ти. Ти стала мені ріднішою за рідну доньку. Ти розуміла мене краще, ніж розуміли мене мої сини. Ти раділа і продивала зі мною всі ті прекрасні миті. Ти поділяла мої дивакуваті захоплення, як не поділяв ніхто інший...

– Я й досі люблю ловити цвіркунів біля ставка... – легко, крізь сльози, усміхнулася Фейт. 

– Це не заняття для майбутньої леді... – посварила пальцем її пані Клоу. – Фейт, моя небого, ти стала мені спорідненою душею. Ти знаєш, я люблю вас всіх однаково, та ти єдина поділяла мої переживання. Фейт, о моя люба Фейт. Я не хочу давати тоьі на плечі цей важкий тягар. Але я зобов'язана... Фейт, я мушу. Я відчуваю, що роблб все правильно... 

– Тітко, що ви хочете мені сказати? – запитала Фейт.

– Напевно, це годиться сказати при всіх... – припустила пані Клоу. – Поклич сюди всіх. 

Фейт виконала прохання. Через декілька хвилин у маленькій, темній кімнатці пані Клоу вже зібралися всі діти: Браян - найстарший серед усіх, дев'ятнадцятирічний привабливий юнак з глибокими синіми очима і темним каштановим волоссям; Гілберт і Прімроуз - сімнадцятирічні двійнята, такі не схожі одне на одного зовнішністю, проте обоє з запальними характерами. Прімроуз мала світло-русяве волосся, як у мами та сірі, батькові очі, а Гілберт був молодим юнаком привабливої статури з карими очима та каштановим волоссям. Етель Клоу - вродлива шітнадцятирічна каштанововолоса красуня з синіми незабудковими очима й тоннкими губами, що надавали їй вишуканості була близькою подругою Фейт. П'ятнадцятирічна Моллі клоу мала темне волосся і темні карі очі, що так і пробирали душу своїм грайливим вогником. Тринадцятирічний Роберт мав світле волосся і сірі очв, а десятирічна Саллі - наймолодша дитина в сім'ї, була володаркою карих очей та світло-русявого волосся. 

– Мамо, вии хотіли нас бачити... – сказав Браян.

– Так... – сказала пані Клоу.

– Це, напевно, щось дуже важливе... – припустила Етель.

– Так, любі. Знаєте, я довго думала над цим... Я хочу, щоб по моїй смерті Фейт керуваоа нашою дружньою родиною. Вона достатньо доросла, щоб довірити їй цю справу. – мовила пані Клоу. 

– Мамо, ви впевнені? – запитала Прімроуз. 

– Так, Роузі... – ніжно назвала доньку пані Клоу. – Я добре обдумала це рішення... Я довіряю Фейт цю справу.

– На мою думку, це хороше рішення. – мовив Браян. – За ці одинадцять років Фейт стала для нас як рідна сестра. 

– Рада це чути. – поссіхнулася пані Клоу. – Відтепер Фейт - глава сім'ї.

– Я щиро вдячна вам за це... – мовила Фейт.