Фейське дерево

У лісі, зазвичай чарівному та гарному, але часом темному та моторошному, у розлогому дереві мешкала фея на ім'я Лада. 
Життя Лади в основному було щасливим та безтурботним. Вона любила літати на своїх прозорих крильцях лісом, роздивляючись сповнену магії природу довкола, спілкуватися з іншими лісовими мешканцями. Особливо з тими, що жили ближче до узлісь та сонячних галявин і не намагалися вирвати їй крила, щойно побачивши її, як деякі, хто жив у далеких темних хащах та печерах. І понад усе Лада любила своє дерево, яке було домом для неї та багатьох лісових створінь: інших фей, лісових звіряток і пташок. Дерево завжди допомагало, давало прихисток та захист, і часом здавалося, ніби воно мало свій власний розум. Наприклад, одного разу, коли Лада тікала від хлопця, якого чимось розлютила, цей хлопець раптом перечепився через виступаюче коріння дерева, якого – Лада могла заприсягтися – там раніше не було, впав, і це дало Ладі час втекти і заховатися в своєму домі. 
Та одного дня дерево захворіло. Це було раннє літо, але з дерева сильно облітало листя, його гілки помітно поопускалися, а до того навесні на дереві не з'явилося рожевих квітів, які так любила Лада, – жодної квіточки. Та й всередині дерева було не краще. Лада чула від своїх сусідок, що останнім часом їм стало якось некомфортно в своїх домівках, наче все так само, але є відчуття, що щось не так, чи то звичний запах деревини й листя став іншим, чи то колір стін трохи змінився, ніхто не міг сказати точно, але всі сходилися на тому, що щось не так. Та й Лада відчувала те саме. Вона не хотіла цього визнавати, але з її домом було щось не те. 
Певний час Лада намагалася себе заспокоювати тим, що все гаразд, а якщо й не гаразд, то, можливо, з часом воно якось виправиться само собою. 
Але дереву продовжувало ставати все гірше й гірше. Одного дня Лада побачила, як по стіні в її кімнаті пройшла якась чорна смуга і було схоже, що ця смуга буде й далі розходитися її кімнатою та деревом загалом. Це стало останньою краплею й Лада зрозуміла, що повинна діяти. 
Вона довго обдумувала те, що могла б зробити, радилася з сусідками, шукала відповіді в книжках. І в результаті знайшла інформацію, що десь глибоко в лісі є стара хатинка, а в тій хатинці живе ще більш стара пані. І та пані лікує різні недуги в людей, тварин та чарівних істот. Тож Лада подумала, що може, та пані якось зможе допомогти й рослині. 
Пошукавши в книжках ще інформацію про стару пані й де та може жити та порадившись із сусідками, Лада зібралася, попрощалася з усіма, і рано-вранці відправилась у путь до старої хатинки. 

*** 

Лада довго йшла та летіла лісом, роблячи маленькі зупинки, аби перепочити й уточнити дорогу в тих, кого зустрічала на своєму шляху. Так поступово ранок змінювався на день, день на вечір, а світло та зелень поступово змінювалися темрявою та сірістю. 
Ставало все моторошніше. Лада впізнала цю місцину, хоча й була в цій частині лісу тільки раз. Це були темні хащі, населені ще більш темними істотами. 
Той єдиний раз, коли вона опинилась тут, до цієї подорожі, Лада була ще малою, вона досліджувала все, до чого тільки могла долізти, й одного дня випадково залетіла сюди. І тільки-но почала оглядатися навкруги, видивляючись когось, в кого можна було б запитати дорогу, як із темряви на неї визирнули яскраво-жовті очі. А за ними одразу ж з'явилася чорна кігтиста лапа, яка схопила фею за прозоре крильце. Лада почала сіпатися та намагатися вирватись, і так вони – Лада та невідома істота з хащ – тягнули її нещасне крильце в різні боки, тож воно почало сильно боліти і, здавалось, от-от може відірватись. Як тоді вона втекла, Лада не пам'ятала, але пам'ятала свій страх та те, як боліло її крило. Тож з того дня вона пообіцяла собі, що ніколи більше не залітатиме в цю місцину. 
І ось вона тут. 
Лада дуже хотіла якось облетіти це місце, піднявшись достатньо високо, але дерева були дуже високі, а їхні гілки дуже щільні, тож пролетіти крізь них, аби летіти над деревами, було неможливо. Та й навіть якби фея зуміла пробратись крізь ті гілки, вона все одно із такої висоти не змогла б досить добре роздивитись, куди їй летіти, і тільки більше заблукала б. 
Тож вибору не було. Потрібно було летіти крізь хащі, як би Лада не хотіла цього уникнути. Вона набрала повні легені повітря й, гучно видихнувши, полетіла вперед, назустріч своєму найбільшому страху. 

*** 

Лада тихо скрадалася між колючих гілок і темних чагарників. Але це було складно, адже гілки хрускотіли під ногами й чіплялися за одяг, волосся та крила. Це було неприємно та створювало зайві звуки, які в навколишній тиші ставали аж надто гучними. 
Було страшно. Ладу не покидало відчуття, що за нею з темряви стежать чиїсь очі, тож вона раз-у-раз озиралася. 
Йшла вона повільно, та з часом вона все ж почала бачити вдалині попереду слабке світло, що мало йти від галявини, до якої Лада прямувала. 
Лада продовжувала повільно наближатися до світла. Аж раптом побачила в темряві знайомі яскраво-жовті очі. 
Як тільки її очі зустрілися з тими, що визирали з темряви, вона одразу ж кинулася бігти. Вона чула, як позаду неї захрускотіли гілки, і цей звук все наближався до неї. Створіння з хащ гналося за нею, і здавалося, от-от схопить. 
Не обертаючись назад, Лада продовжувала бігти. Гілки раз-у-раз боляче її дряпали, а лапи створіння з хащ от-от мали її схопити, та вона намагалася на це не зважати. 
Світло галявини було вже зовсім близько. 
Залишалося кілька останніх ривків. 
Але й лапи створіння з хащ були зовсім близько. 
Тож перш ніж Лада вискочила на галявину та чимдуж побігла до старої хатинки, створіння з хащ спробувало її схопити.  
На щастя, Лада змогла ухилитись. Та кігті створіння пройшлися Ладі по спині, розідравши одяг та поранивши крило. 

*** 

Спотикаючись, Лада добігла до старої хатинки та гучно затарабанила у двері. 
Стара пані відчинила їй, впускаючи всередину. 
Ледве віддихавшись, Лада поспіхом почала розповідати, навіщо прийшла, та стара пані її зупинила. 
— Ти, дитино, спочатку заспокойся, присядь попий чаю та тоді вже розповідай. 
Стара провела Ладу до столу й принесла їй чай, аж тоді її сірі очі помітили поранене крило та порваний одяг. 
Вона пробурмотіла собі під ніс: 
— Знову він за своє, коли ж вже заспокоїться? — І вже голосніше сказала: — Ти розповідай, по що прийшла, а я тебе поки підлікую. 
Лада відпила чаю та почала свою розповідь, а стара пані заходилась по поличках у пошуках усього потрібного для лікування. 
Коли Лада закінчила розповідь, її крило вже було перев'язане й боліло значно менше. 
— То що, ви можете допомогти моєму дереву? — З надією запитала Лада. 
— Послухай, дитино, — почала пані лагідно, — я роблю ліки з рослин, а не для рослин. Тож я не можу допомогти твоєму дереву. Мені шкода. 
Щойно Лада це почула, їй на очі навернулись сльози. Невже вона дарма пройшла весь цей шлях? Невже нічого не може допомогти її дому? 
— Але…, але я чула, що ви допомагаєте всім живим, отже можливо... 
— Дитино, я розумію твій біль, але дерево є живим не так само як тварина, людина чи фея. Рослини лікують по-іншому, і це роблю не я. 
— А хто? Хто лікує рослини? — У відчаї спитала Лада. 
— На жаль, я не знаю. 
По щокам Лади потекли сльози, вона встала і вже зібралася піти, аж раптом дещо згадала. Різко розвернулася до старої, швидко витираючи сльози руками, й сказала: 
— А що, як моє дерево живе так само, як, наприклад, тварина? Ну тобто, воно певним чином має свою свідомість і таке інше. — Стара подивилась на неї з подивом та недовірою. 
Лада розповіла їй про те, як дерево допомагало їй, як коріння то само вилазило з землі, та ховалося в ній назад, немов дерево самостійно вирішило це зробити, керуючи своїм корінням, як тварина кінцівками. 
— Хіба цього недостатньо, аби ви змогли приготувати для нього ліки? — З благанням і надією запитала Лада. 
Стара пані певний час просто мовчки дивилася на неї. Потім гучно видихнула і так само не зронивши ані слова підійшла до своєї шафки, щось із неї подіставала, позмішувала якісь рідини, перелила те, що отримала, в окрему посудину, закрила її та простягнула Ладі. 
— Це може допомогти, але я дуже в цьому сумніваюся. Вилий зілля якнайближче до коріння дерева, після чого відійди від нього та чекай. О, і перевір, щоб якомога менше народу в цей час знаходилося на дереві. Якщо щось піде не так, то стане значно гірше. Тож удачі. 
Лада щиро подякувала старій та вийшла за двері. 
— Лети обережно. Пам'ятай, що в тебе травмоване крило, взагалі краще б тобі з ним хоча б кілька днів не підніматись у повітря. Але я розумію, що йти пішки було б небезпечніше, — вона виразно подивилася на хащі перед собою. 

*** 

Летіти було боляче й Лада дуже переживала, що в будь-який момент крило може не витримати навантаження і вона впаде. Тяжкість польоту посилювало ще й те, що летіти потрібно було дуже високо — над деревами, що саме по собі було складно й незручно, а з пораненим крилом тим більш. 
Як тільки Лада переконалась, що найстрашніша частина лісу позаду, вона почала повільно спускатися, щоб перепочити та впевнитись, що летить в правильному напрямку. 
Решту дороги Лада переважно подолала пішки. Це було повільно, незвично та незручно, але крило боліло занадто сильно, щоб продовжувати летіти. 
Дорога назад зайняла значно більше часу, ніж шлях туди, Лада була жахливо виснажена та втомлена, але вона дуже раділа, що нарешті повернулась, та ще й з вирішенням проблеми в сумці. 

*** 

Втомлену Ладу зустріли її сусідки, що одразу ж почали розповідати про те, що тут відбувалось, що дереву зовсім погано, та стали її розпитувати про подорож. Лада не мала сил, аби все переказувати, тож сказала лише, що має те, що повинно вилікувати дерево. Не згадуючи про малі шанси і, можливо, тільки погіршення стану домівки. Ця новина дуже порадувала дівчат. 
Лада розповіла дівчатам, що потрібно робити, й попросила їх вивести всіх із дерева. 
Потім, як звеліла стара, вилила зілля якнайближче до коріння й відійшла до інших мешканців, яких зібрали дівчата. Лада сіла на землю та почала чекати. 
Спочатку нічого не відбувалося й Лада вже почала думати, що зілля не подіяло і все дарма. 
Аж раптом, деревом почали розходитись чорні смуги. Видовище було моторошне, здавалося, ніби дерево пришвидшено почало гнити, або взагалі перетворюватися на попіл. Лада перелякалася не на жарт, вона скочила і вже хотіла кинутися до дерева, але що б вона зробила? Дію зілля не відміниш. За спиною в Лади почали гомоніти мешканці, одні просто не розуміли, що відбувається, інші вже кляли Ладу за те, що та накоїла. 
Тим часом вже все дерево вкрилося страшними чорними слугами. Лада у відчаї вже подумки наслала пару прокльонів на стару пані. 
Раптом в тих місцях, де дерево почорніло, воно почало поволі світлішати і світитися. За хвилину це світло осяяло всю галявину. 
Лада затамувала подих. Вона не розуміла, що відбувається, і не знала, їй радіти чи лякатися ще сильніше. 
За кілька хвилин світло згасло й Лада та інші мешканці змогли роздивитися своє дерево. Воно було все всипане квітами й, здавалось, виглядало добре, ніби ніколи й не хворіло. Листя знову яскраво зеленіло, опущені гілки попіднімалися, та й колір стовбура знову виглядав здоровим. 
Лада дивилась на це ніби зачарована. А потім схопилась та побігла до свого відновленого дому.