9. Вона ніби висвітилася вся зсередини, стаючи дедалі яскравішою, наче розгорялася. І довкола її стін з’являлися все нові й нові відблиски, відображення яких на навколишньому камінні набували форм провалів, дірок і навіть дверей. Лише в центрі темніла могутня брама, до якої вела широка, темна дорога.
9. Тут двері фортеці здригнулися, трохи прочинилися. Лариса тихо охнула поруч, а я аж похолов. Із брами, чудово видимі навіть на такій великій відстані, вийшли два собаки.

9. — Не бійся! Просто нічого їм не роби, і вони тебе не зачеплять! — говорив я, а сам насторожено косився на них.
9. А вибрати підходящу стежку — справа не швидка. Тим паче, що й відблиски від Скляної фортеці не йшли підряд, між ними залишалося чимало простору.
10. Я швидко глянув на неї, вона заворожено вставилася у вікно, простягала до них руки, і сльози котилися з її очей. Та це ж її родина!
10. Мить тому там ще нікого не було, а тепер він там стояв — висока, темна фігура, що практично зливалася з темрявою дверей. Обличчя у нього не було, воно не те щоб було приховане, просто його взагалі не було. Згусток такий.
11. — А де все інше? — розгублено запитала вона, швидко вдягнувши свою одну-єдину майку і свої улюблені напівчобітки.
11. Зюкіна теж хотіла повернутися і щось мені висловити, але потім згадала, що вона захищає фею від споглядання всього такого голого мене, і знову завмерла, намагаючись лише прикрити мій торс.
