Глава 37

Утомлений, але задоволений, я повертався додому. Сімейство Зюкіних люб'язно, хоч самі й позіхали всю дорогу, але привезли мене додому, молодший з них навіть запропонував провести прямо до дверей, шкет двометровий такий, але я відмовився. Їм самим би провідника, бо Лариса ж теж отримала свої, чесно зароблені гроші.
День був по-справжньому шалений, і ми всі шалено зраділи, що він нарешті закінчився. Віктор таки купив будинок. Не знаю, чим там у нього закінчилася розмова з Костею, але щось між ними все-таки пробігло. Або хтось. Наприклад, Жорж, якого оголосили в розшук. Колеги Зюкіної непогано попрацювали, втім, вона весь час говорила, що злочини швидше розкриваються по гарячих слідах або потім тягнуться дуже довгий час. Це, звичайно, в тому випадку, якщо дехто хоче і може взагалі їх розкривати. У нашому випадку складно сказати, наскільки сильно хотіли, але трохи пощастило, водій упізнав нападника на них по здобутій десь ментами фотографії Жоржа, потім розколовся й Костик, який, за його словами, дуже-дуже боявся, що вважатимуть співучасником, тому мовчав. А по всьому виходило, що він про все домовився з Жоржем, щоб трошки поправити його фінансове становище за рахунок Русакова. Жорж зник, його знайомі стверджували, що він давним-давно виїхав з міста, чи то брехали, чи то він повернувся... Тож, не бачити Віктору своїх грошей найближчим часом, якщо тільки приятель Кості по дурості не попадеться. І осад, без жодного сумніву, залишився. Ехе-хе, не помилився я, не жити в тому будинку Костику, пробачити його, може, й пробачить Віктор... Прощають же зради, правда? Але не всі. Отруювати підозри можуть довго, роз'їдаючи будь-які стосунки, у напружені моменти просто спалахуючи з новою силою. Там слово, тут. І поїхало. Але це вже хай вони там самі розбираються. Ми угоду оформили й навіть весь ланцюжок. Поки розбиралися, поки те се, поки з Київа приїхав компаньйон, Віктор вирішив усі питання з відсутньою сумою. На мрію грошей не шкода. Якщо вони є, звичайно, а в нього були. І швидко набігали нові. Серйозні люди завжди кажуть, що найскладніше заробити стартовий капітал, а вже потім, при мінімальному розумовому зусиллі, гроші самі роблять гроші. Дали б і іншим спробувати...
Тож, пізньої ночі я повертався додому страшенно втомлений і злегка п'яний, оскільки гріх було не відзначити таку складну й серйозну угоду, але при грошах. Відзначати цю справу ми не стали, але злегка сполоснули. Багато рієлторів народ дуже навіть забобонний, вірить у різні прикмети й намагається жити за феншуєм. Наш директор, Валерка, мав звичку купувати під велику угоду щось особливе чималої ємності. Він ніби збирав урожай угод, колекціонував аромат успішної роботи. До нього можна було прийти й спробувати, наприклад, коньяк з дорогої квартири з видом на море; або чудовий віскі, настояний на будиночку в селі. Багато чого ще. І пиво теж було, ціла стіна його просторого кабінету була повністю заставлена всілякою випивкою. Поки інші керівники, коли справи йшли не надто добре або зовсім уже погано, влаштовували прочуханки своїм підлеглим, доводили їх до сказу то якоюсь незрозумілою переатестацією, то черговим тренінгом, Валерка робив усе зовсім інакше. Ні, це не можна було назвати п'янкою. А от спілкуванням по душах, пошуком причини проблем - можна. Хочете - вірте, хочете - ні, а допомагало. Навіть тим, хто не пив взагалі, у нас такі теж є. Для них завжди знаходилося щось своє, після успішної угоди Валерка тільки одним йому відомим чуттям купував не тільки віскі, коньяк або горілку під настрій, але й хорошу каву чи чай...
Гроші приємно відтягували кишеню, а повна кишеня народжувала неспішні думки про те, куди витратити ту їхню частину, яку я залишав собі. Мої доходи практично завжди ділилися на три. Хороше таке число. На щось зробити, на якось потім жити й ще декому. Добре виконана робота неодмінно має винагороджуватися хорошим відпочинком, мені давно хотілося зробити вилазку за межі країни, наприклад, обнишпорити якийсь замок, наприклад Бельвер або дель Монте. Втім, я б не відмовився й від вивчення цілого міста. Кведлінбург або Сінтра, багато є цікавого. Мені взагалі все цікаво, іноді в глухому селі можна зустріти старий будинок, який буде в сто крат мені цікавіший за царські палати. Там мед, а тут отрута. Ось такі відчуття. Але довго роздумувати про це ввечері не хотілося. Тим більше, що вже була ніч. Ворота були зачинені, двір злегка освітлений м'яким сріблястим світлом місяця, всі мої сусіди давно спали, хіба тільки виблискував очима юркий вухатий нічний мисливець у темряві, чекаючи чи то мишу, чи то свою даму, може, ще якісь там свої справи в нього були. Та ще привітно скрипів старий платан, про щось нагадуючи...
Мій будинок був не настільки старий, як якийсь Бельвер, його побудували всього-то на початку двадцятого століття, у рік, який потім став певною точкою відліку для величезної кількості суворих вчених-статистиків... Чи вчених статистиків? Чи статистиків-вчених? Загалом, для тих, хто потім тривалий час оцінював економіку за цим самим 1913 роком. Будинок будували два німці, хоч і підданих Російської імперії, на відміну від Остапа Ібрагімовича. Два серйозних таких німецьких фабриканти, яких так і звали Герман і Герман, займалися не тільки виробництвом меблів для задоволення зростаючих потреб городян, але й намагалися робити це ґрунтовно й добротно, за своїм німецьким, протестантським звичаєм, як і більшість німецьких колоністів та їхніх нащадків на цих територіях. Для чого знадобилося в цій, і тоді діловій частині міста звести для своїх потреб, як сьогодні б сказали, офісне приміщення на місці старого житлового будинку. Або, як говорили раніше - адміністративну будівлю. А, попросту кажучи, контору. Будували вони майже два роки, ця добротна, солідна така споруда виявилася останньою в житті його архітектора, теж німця, але вже не Германа, а Християна. Вийшов і не особняк, і не прибутковий будинок, а склад і контора в одній особі. Жити тут не планували, але старалися на совість. Втім, у нас в Одесі так часто будували й звичайні прибуткові будинки, сьогодні вони по-справжньому елітне житло в самій що не є, центральній, історичній частині міста. Одним власникам цієї елітної нерухомості пощастило більше, іншим менше, але ті, які були зроблені з душею, міцно, на совість, продовжують жити й бути, колисаючи ночами своїх нових, і не завжди вдячних мешканців своїми шерехами. Зберігаючи кожен, у дворах, на сходових майданчиках і коридорах, свою неповторну суміш запахів: курячого бульйону, фаршированої риби, печених синіх, які баклажани; з неодмінними, хоч і неприємними вкрапленнями котячих міток, плісняви та людської вихованості. У переважній більшості збудовані з ракушняка, видобутого чи то прямо під будинком, у катакомбах, чи то в них же, але трохи далі, в Усатовому чи Холодній балці, з товстелезними стінами в метр, так що у вікно просто так було не висунутися й доводилося прямо лягати на підвіконня; з височенними стелями, що володіють якоюсь стійко постійною температурою всередині, так що влітку в них прохолодно, а взимку не холодно. Звичайно, приватизації, об'єднання комун, розширення, перебудови, ремонти й понти господарів - усе це не тільки зберігало, прикрашало й покращувало такі будинки, але могло зовсім напрочуд спотворити. Дерева теж не сильно красить всяка пліснява, гриби й паразити, а будинки чимось на дерева схожі. І чим взагалі наш світ не світове дерево?
Мій будинок, як і всі інші, пережив багато чого. Батьки-меблярі володіли ним недовго. Ледве ці німці, один з яких носив зовсім вороже прізвище Кайзер, потираючи руки, приготувалися по-справжньому експлуатувати нещасних робітників, які вже відзначалися страйками в поліцейських зведеннях, як сталося передвоєнне напруження. Втім, напруження для тієї країни - природний стан. Тримаючи ніс за вітром, ці німці виявилися чутливими до різного роду горлаючих натовпів на вулицях, що рвалися погубити супостата, і швидко для них зникли. Хто знає, може, виїхали, а може, були підхоплені могутнім ураганом світової війни й безжально розмазані об чужу землю. На зміну їхнім Грослібенталям і Люстдорфам, Великим Долинам кохання й Веселим селам, приходив до Одеси інший час та інші люди. А ця контора меблевої фабрики виявилася вже непотрібною для Одеси, що переходила з рук у руки, й поступово обживалася різним людом за прикладом відомої від одеських класиків Воронячої слобідки, з встановленням радянської влади й проголошенням СРСР тут уже майже остаточно й безповоротно організувався житловий будинок. Склади ще сяк-так якийсь час використовувалися для всякого мотлоху, але конторські кабінети швидко перетворилися на квартири радянських службовців або звичайних, можливо, ще й не зовсім свідомих громадян. Але підприємливий дух цього будинку все ще витав під самим дахом, де мені дістався у спадок весь горище на додачу до квартири, майже недоторканий часом. А горища я люблю. Не такі, як у деяких будинках, жалюгідні голубники, де й випрямитися неможливо, а затишні горища, як моє, справжні мансарди, з різким схилом даху, пічними трубами, викладеними червоною цеглою, брутальними дерев'яними балками, світлими віконцями назустріч сонцю. Звичайно, з усіма сучасними зручностями й неодмінно цілим дахом, крізь який шум дощу має бути якщо й чутний, то лише ледь-ледь. Відремонтувавши мансарду, дах, сходи, каналізацію та водопровід, я став сусідами по-справжньому любимий, хоча й не зловживав цією любов'ю. І повертаючись увечері не горлав, хоч сьогодні мені й хотілося, пісень, не гримів стилізованими під старовину дверима в обрамленні фігурної ковки та різьблених дерев'яних панелей, що стали місцевою визначною пам'яткою.
Неяскраве, блакитнувате аварійне світло китайських діодних лампочок розчинилося в яскравому сяйві сходового освітлення, що спалахнуло за сигналом датчика руху. Непогана економія, як виявилося. Є в будинку ентузіаст житлового господарства, якому не вистачало лише інвестора, щоб розгорнутися на повну й привести свій будинок до належного порядку. У нас взагалі дивний народ, здатний на багато що, але чомусь свої здібності проявляє виключно в скрутну хвилину.
Моя квартира розташовувалася на двох поверхах, точніше сказати, це були дві окремі квартири: одна на четвертому поверсі й друга, над нею, на горищі-мансарді. Нижня була оформлена в дусі серйозної класичної квартири, як кажуть у нашому тісному колі фахівців з нерухомості, з європейським класичним ремонтом, до якого всяким Людовікам рости й світити, але при цьому з гостьовим змістом, на нього чомусь досить сильно реагували деякі... м-м, гості. Можна сказати, квартира як музей несовчасного мистецтва. І верхня, домашня, справжня особиста барлога, витримана в улюбленому лофті. Обидві вони, звичайно, з'єднувалися хитрими й прихованими сходами, але я майже ними й не користувався. До моїх гостьових покоїв деякі з моїх великих-великих друзів могли, при сильному бажанні, потрапити самостійно, запасні ключі зберігалися в мого доброго сусіда, з яким ми займалися благоустроєм території. Сьогодні в гостях нікого не мало бути, тому я промарширував повз "панські покої" на свій горище й, майже щасливо зітхнувши, відімкнув двері. І завмер на порозі. Взагалі я часто живу почуттями, відчуттями. Будь-яка людина теж так робить, може, тільки не цілком розуміє цього. Фізіологи говорять буквально про кілька секунд "діагностики", "обмацування" одне одного людьми, але ми ж тепер малоспілкуємося, замкнуті, занурені в себе, у своє "я", тож мало помічаємо світ навколо. Є, правда, велика частка вини за це нашому скупченому способу життя, коли у великому місті, серед натовпу ці почуття мимоволі стають розмитими, несфокусованими, неглибокими й недалекими. Хто потрапляв у село, той не міг не звернути увагу, як там народ пильно розглядає будь-якого приїжджого. А у великому місті рота не роззявляй, усіх і розглянути не встигнеш, ось і перебуваємо в режимі глибокого занурення в пасивне сканування. А мені ось подобалося постійно відчувати світ навколо, пробувати його на смак і колір. Тому, відчинивши двері, я одразу відчув, що в моїй квартирі хтось є. І я знав хто. Прикривши очі, я кілька ударів серця насолоджувався з дитинства знайомою сумішшю ароматів свіжоскошеної трави, з присмаком житнього хліба й запахом міцної кави з пряним вкрапленням кориці. Розплющивши очі, усміхнувся, увійшов усередину й, зачинивши за собою двері, крикнув:
- Привіт, тітко Галю! Привіт, тітко Боро! 
Моя берлога не має всяких там зайвих стін. Хіба тільки санвузол прихований, а так квартира являє собою практично відкритий простір із жовто-червоними, цегляно-кам'яними стінами, мореними дерев'яними балками й кованими світильниками. Дерев'яна натяжна підлога з тут і там кинутими шкурами. Прості меблі, зручні шкіряні м'які дивани, дерев'яні різьблені стільці та плетені табуретки, які заповнювали простір, а не тулилися сиротливо до стін. Навіть кухня не була приставлена до стіни, хоч і здавалася візуально дещо притиснутою до підлоги масивною витяжкою з додатково облаштованими на ній місцями для всякого начиння та яскравим підсвічуванням, що відбивалося в дзеркальному відображенні жарильної плити. Холодильник я не ховав, як у всякого любителя добре й смачно поїсти, запас їжі завжди має бути під рукою, але не виділятися, тому він був замаскований під телефонну будку біля цегляної колони з великим годинником, що висів на ній. Може, це вже й не зовсім лофт, але трошки старої доброї Англії мені теж подобається. Можна було, звичайно, поставити просте хромоване диво-юдо, що виблискує у світлі, але що є, те є, і мене цілком влаштовувало. Ліжко, товста дерев'яна плита, підвішена на ланцюгах, зі сходами для сходження, було моїм спальним ложем. Матрац у ньому був дещо втоплений і обгороджений бортиками, тож падати не доводилося. Але це був уже зовсім особистий простір, куди практично ніхто не був допущений. А може, й не намагався потрапити.
Назустріч мені вибігла тітка Галя, маленька, кругленька, тепла й рідна. Тітка Бора, яку я завжди відчував як таку собі фрекен Бок, навіть не повернула голови, сидячи в кріслі, вона чекала, коли я сам підійду. Характер такий, це не означає, що вона ставилася до мене гірше. І я її теж любив. З усіх моїх тіток, яких було не мало й не багато, а цілих сімнадцять, і це тільки рідних, мені були ближчі тільки три. Але в дитинстві це були не тільки, а цілих три няньки! А могло бути й сім. І двічі по сім. От і думай, кому й у чому пощастило.
- Знову тинявся цілий день голодний! - майже закричала тітка Галя. - А ну, швидко до столу! 
Я обійняв її, ухилившись від ополоника, поцілував, потім підійшов до тітки Бори, яка підставила свою щоку, чіпко оглядаючи мене своїми пронизливими сірими очима.
- Тітко Боро, а ви якими долями? 
Тітка Галя якось дивно зітхнула й кинулася до плити.
- Ось борщик, ось пампушки з часником, я ще ковбаски домашньої привезла... 
Тітка Бора перестала мене буравити своїм поглядом і, відвернувшись, сказала:
- Тобі вдалося мене здивувати. Ніколи б не подумала, що ти зможеш так непогано влаштуватися. 
Я сів було за стіл, але Бора підвела одним таким ледь помітним рухом брови, що я миттєво покотився у ванну, дорогою тільки й встигнувши, що здивуватися звичкам, які збереглися з дитинства. Що-що, а певні правила тітка Бора вимагала неухильно дотримуватися. А саме - за стіл сідай тільки з чистими руками.
- Що так Віра погано готує? - ледь я повернувся до столу, запитала тітка Галя. - І прибирає так собі... 
Ложка завмерла на півдорозі до мого рота.
- Давайте я вже сам розбиратимуся, хто як готує й прибирає, добре? 
Тітка Бора, з усмішкою, розглядала фотографії, що висіли на стіні.
- Бідна дівчинка просто не встигає. Занадто багато гостей. Яскравих і стрімких. 
Це Віра-то бідна дівчинка? Я хихикнув, тітка Галя невдоволено подивилася на мене, пробурмотівши щось про гуляючого кота. Борщ був смачний, дуже смачний, а коли я їм, я не чую нічого з того, що не хочу чути, занадто вже за вухами тріщить. Уважно розглянувши фотки на стіні, а я міг заприсягтися, що навіть на такій великій відстані, хай від її крісла до стіни було аж ніяк не менше трьох метрів, тітка Бора бачила все до найдрібнішої деталі, вона заходилася знову дивитися на мене. О, це був просто недосяжний для мене рівень вивчення. Сканування. Аналізу! Мало того, що жінки взагалі більш уважні й тонко відчуваючі істоти, так це ще була сама тітка Бора! Рентгенограму й флюорографію мені вже можна було не робити, факт! Я їй про це так і сказав. Але вона просто мовчала й усміхалася. Тітка Галя закінчила пісочити "бідну дівчинку" Віру Павлівну й критикувати все, нею приготоване... так-так, борщ і все інше тітка Галя приволокла з дому! Абсолютно не розумію, чому вони весь час думають, ніби я харчуюся виключно забутими бюстгальтерами?! І ж знають, що Віра Павлівна не дасть померти з голоду. Ехе-хе, після всіх цих пасажів вона мені теж щось таке влаштує, розгромне. Можете тільки собі уявити, яким же я був щасливим, коли зумів нарешті вирватися з-під їхнього нагляду! У всякому разі, на ті кілька годин, які мені вдавалося проводити самостійно, поки одна за одною не почали з'являтися мої тітки з бажанням врятувати й нагодувати. Я й одружуватися боюся, зацькують будь-яку, як пити дати. А щоб їм сподобатися, то вже й не знаю, що для цього потрібно зробити, тому й намагаюся врятувати якомога більше невинних життів.
- У нас мало часу. Ти й так затримався. 
Я знизав плечима.
- Роботу треба робити добре.
- Ні. Роботу треба робити швидко й добре, Г'явальд.
- Це мені допоможе нарешті стати Г'явлаугом і уникнути зайвих гостей? 
В очах тітки Бори щось блиснуло, але вона швидко відвернулася.
- Сподіваюся, ви вночі прибули зовсім не для цього, - вирішив уточнити я. - Взагалі не розумію, що раптом сталося? 
Тітка Галя перестала бродити моєю кухнею й, зітхнувши, сіла на диван.
- Мені чомусь не віриться у твої великі страждання. Судячи з цих зображень, - тітка Бора знову подивилася на мої фотографії, - дехто виявився гідним знайомства з тобою.
- Краще б оленячі роги розвішував, - захихикала тітка Галя.
- Хто на що мисливець, - усміхнулася тітка Бора. 
Мисливець... мисливець. Чимось це слово мене зачепило.
- Ей, ей! Які ще роги, тільки їх мені ще не вистачало. І оленів шкода, зовсім не залишилося.
- Дівчат, значить, залишилося більше.
- Фотографії їм ніяк не зашкодять. Це вам не роги бідної тварини.
- Ти впевнений? 
Я знизав плечима.
- Практично всі там всього лише знайомі. І тільки.
- Все одно тягнеться непомітна ниточка, яка вас пов'язує, а ти не павук якийсь. Вже краще б просто незнайомки тут були. 
Жуючи ковбасу з великим шматком чорного хліба, я міг відповісти тільки щось незрозуміле. Втім, сама розмова мені вже не подобалася, тож за енергійним жуванням я намагався приховати свою розбуджену від передчуття сну свідомість. Щось, що відбувалося, мене все більше й більше напружувало. Мене ще чомусь мучило дивне відчуття того, ніби я щось забув, щось дуже важливе. Цікаво, що Лариска ввечері говорила, що в неї схожі відчуття, і син її ніс якусь нісенітницю про те, що вона була вранці в іншому одязі. Ми ще тоді з нею посміялися, що наша робота робить усіх навколо не зовсім психічно здоровими. А тепер ще незрозумілий нічний візит моїх тіток?
- Ти вже досить дорослий, щоб розуміти, - тітка Бора, здавалося, сказала щось таке мудре, але воно якось вислизнуло від мого розуміння.
- Досить дорослий, щоб одружуватися, але недостатньо, щоб самому жити. Визначено!
- На жаль, не так, - тітки якось синхронно похмурніли, ніби я дурість якусь сказав або чогось важливого не зрозумів, - досить дорослий лише для того, щоб ставити запитання, але при цьому ще занадто юний, щоб це зробити. 
Я проковтнув черговий шматок домашньої ковбаси й, як привітний господар, нарешті згадав про обов'язки.
- Ви ж їсти хочете? Чаю, кави?
- Неправильні запитання, Г'явальд.
- Та мені якось незручно, ви в мене в гостях, але не я вас пригощаю, а ви мене годуєте!
- Гостю налив чарочку, а сам випив парочку, - пробурмотіла тітка Галя. - Своє ми вже випили, господиня твоя піднесла.
- І потім, - додала тітка Бора, - ми по справі.
- Невже знову треба комусь дах лагодити?
- Небезпека нависла над тобою, але промахнулася. І знову Шлях чекає. Нелегкий.
- Куди краще, ніж... - я обірвався, на мене дивилися абсолютно чорні зіниці тітки Бори. Ніби щось інше, незбагненне й давнє торкнулося моїх почуттів і ніби холодом дмухнуло. Справжня провидиця, вьольва, сиділа зараз переді мною, а я... я усміхався. Не тому, що смішно якось стало чи кмітливістю не вирізнявся, а ось так по життю склалося, на будь-яку небезпеку тільки й міг реагувати, як усмішкою. Б'юся - усміхаюся, сварять - шкірюся. І відчуття таке всередині, ніби щастя ось-ось захлисне, таке радісне передчуття трапляється.
- Не всякий, хто попросить допомоги - її потребує, - абсолютно чужим голосом говорила тітка Бора, і погляд її очей відчутно впирався прямо в мене, - І Закон не захищає кожного, а лише до всякого може бути застосований. Той, хто йде з яскравим світлом, буде видний здалеку, але сам на Шляху бачить лише світло. 
Тут раптово хтось заходився стукати у двері, й Бора якось сіпнулася, а потім раптом знесилилася, відкинувшись у кріслі. Тітка Галя підбігла й обійняла її, щось шепочучи дивною сумішшю знайомих і незнайомих слів.
- При добрій дружині й ти мав би захист, а коли одні дівки навколо в'ються, то сама напасть і є, - затараторила тітка Галя. - Ось тому, дитинко, ми й попередити тебе хотіли, коли почули поклик.
- Який такий поклик? - здивувався я.
- Поклик з того боку. Де ти так нерозумно дав обіцянки, - тихо відповіла вже тітка Бора, - а ще ображаєшся, що тебе опікують.
- Мені вже тридцять років, тітко. І я чоловік, зрештою. 
Тітки подивилися на мене, тепер вони знову усміхалися.
- Тридцять років... Ех, Богдане... У двері продовжували стукати, але не це було дивно. Найцікавіше було в тому, що це були двері в шафу-купе! Я підійшов і розчахнув їх. Звідти вивалилися двоє моїх старих знайомців. Зараз вони були схожі на щільних, кремезних, міцненьких таких дітей, з непропорційно великою головою, один у руках тримав велику залізну штуковину, з якої в усі боки стирчали якісь спиці й дроти, а другий саме й барабанив. Побачивши мене, вони обидва заусміхалися своїми скількисьтам зубами.
- Благоденства цьому дому!
- Здоров'я господарю!
- Що стукаєте, ніби пожежа? Не терпілося доставити мені мішок неприємностей? 
Вони здивовано перезирнулися, а потім подивилися навколо:
- Який мішок, у нас не було з собою ніякого мішка...
- Як же, повірю. Де ви - там завжди й цей мішок, вже я-то знаю.
- Хе-хе, - заусміхався ще дужче той із братів, що був трохи худіший, - який пам'ятливий.
- Та той мішок тобі вже давно віддали, - зробив круглі очі той, що товстіший.
- І той віддали, і, впевнений, новий піднесли. Хто б вас посилав просто в гості...
- То ти запросиш нас до хати чи ми зразу підемо? 
Я зітхнув, весь мій відпочинок, навіть простий, і треба сказати, заслужений сон швидко-швидко віддалявся від мене в далекі далі. Вперед, у майбутнє. І там він уже буде зовсім не таким спокійним, як я його ще годину тому собі уявляв.
- Заходьте, ощасливте мене своєю появою! Тільки зразу кажу - нічого не чіпати, інакше замкну тут.
- А ти казав - він нам радий буде, - пробурмотів один.
- А ти казав - нагодує до відвалу, - буркнув другий. 
Знову зітхнув, бо уявив, який кавардак можуть у мене влаштувати ці хлопці вдома, але й залишати їх у шафі було ніяк не можливо.
- Так, братці-кролики...
- Сам ти вухатий!
- ...ви зараз спокійно заходите, поводитеся чинно-благородно, розповідаєте, що й як, отримуєте у своє розпорядження не тільки молочний лід або солодкі горіхи, але й по дві кружки елю на кожного. А ще, - підвищив я голос, побачивши, як вони невдоволено скривилися, - по одній монетці, за яку зможете довго-довго гуляти.
- Ні, ти глянь який жаднюга. А ми ще так за нього переживали! Шукали! Всю Фейрію перевернули! 
Я обернувся й побачив, що моїх тіток і слід прохолов. Не розумію, що вони хотіли.
- Хто мене шукав і навіщо? 
Тут знову пролунав стукіт. Але цього разу хтось стукав у вхідні двері. При тому, що там взагалі-то був дзвінок! Цей стукіт був ледь чутний, але чомусь мене заворожив. Навіть защеміло серце. Я підійшов до дверей, хотів було відчинити, як раптом відчув знайомий аромат. Щось улюблене й рідне, у мене навіть завмерло, а потім гулко застукало серце, і в такт йому відгукнувся дивний камінь, який мені хтось подарував.
- Тіша??? 
І тут я згадав...