Глава 36

- Ти впевнена? - тихо спитав Лоуму Поунс. 
Вона різко зупинилася, повернулася, гнівно глянувши на нього, вперши руки в боки, хотіла було висловити щось не надто приємне, але стрималася. Лише негучно фиркнула, передавши цим усе своє роздратування.
- Стільки разів уже пройшли...
- Ну як я можу бути в цьому впевнена, дурна твоя голова? 
Ми йшли невеличким селищем, куди приїхали вже досить давно, за моїми суб'єктивними відчуттями, пару годин тому. Поунс мав рацію, тут дійсно була пристань з річковим вокзалом, звідки відходили різні судна вгору й униз за течією досить широкої в цих місцях річки. Поселення, маленьке містечко або навіть, точніше сказати, село було доглянутим, симпатичним. Маленький річковий вокзал, якась управа, навіть був невеликий ринок, і звідси розходилася дорога з Кийви на цілих три напрямки. Прямо як у казці, ось тільки без написів, що там втратити можна, якщо вибрати. Та ми нічого й не вибирали, Лоума заявила, що дуже добре чує Ларису, вона десь близько. Я вже було зрадів, але занадто рано, весь цей час довелося без толку ходити колами по селищу. До якогось моменту Лоума її начебто чудово відчувала, а потім несподівано втрачала ці свої відчуття. За моєю пропозицією, ми пройшлися кілька разів вулицями по колу на самій межі цих її почуттів, але й це поки не надто допомогло.
- Хазяїне, не бачити мені моїх каструль, якщо вона не десь близько! Не можу точно зрозуміти, заважає щось дуже сильне. Тут усе зникає повністю, а так просто не буває!
- Але я не бачу тут ні готелю, ні будинку! - зауважив Лоншер. 
Так, це був практично край цього селища, будинки тут стояли рідко, простягнувшись уздовж вулиці.
- Але он там є ж якась будівля! - зауважив я.
- Та це просто чийсь хлів. Та ще й занедбаний. Що їй там робити? 
Ми подивилися по сторонах. Не сказати, що на вулицях було багато мешканців, але все-таки траплялися.
- Може, потрібно когось спитати, що тут? Ми пройшли нещодавно крамницю, заодно продуктів візьмемо, усі вже зголодніли, напевно.
- Малі так точно, - пробурмотіла невдоволено Лоума, - Але там якась корчма була... 
Тут ми з Лоншером швидко перезирнулися й заходилися негайно вголос заперечувати навіть тінь таких думок просто з почуття самозбереження. Ось чого щиро не любила тітонька Лоума, так це всякі придорожні заклади. Запропонувати-то сама запропонувала, але потім обов'язково згадає, факт! Ні вже, краще просто свіжого хліба купити.
- Але вам, Лоншере, доведеться туди піти, - зітхнув я. 
Він зробив великі очі й навіть намагався махати на мене руками, але я був непохитний.
- Так треба, друже мій. З вами будуть більш відверті. Розпитайте господаря, може бачив щось. Або когось. Тітонька Лоума відвідає крамницю, а я, як завжди, байдикуватиму. Сяду там на перехресті й почекаю. 
Поунс підозріло на мене подивився, щось запідозривши. А я що, не буду ж демонстративно порушувати закони, та ще й у присутності цілого повіреного! Хлів там чи склад, яка різниця, все одно потрібно перевірити. Але ризикувати моїми домовиками не хочу, і так вже сьогодні одна парочка постраждала, досить. Лоума з Лоншером, який постійно обертався й зиркав на мене, пішли далі вулицею, а я сів собі на камінчик і прийняв позу мислителя, щоб дочекатись, коли вони нарешті зникнуть з очей. Свій мобіль ми залишили біля пристані, там Місі разом із Шиґі та Шого видивлялись серед від'їжджаючих знайомі обличчя, на той випадок, якщо вони захочуть подорожувати річкою. А тут, на тихій вуличці, й будинків-то було зовсім небагато, і стояли вони далеко один від одного, а ні-ні, та хтось проходив. Навіть віталися, але це в порядку речей у Фейрії. Що поробиш, і я чемно знімав кепку й всміхався. І чекав, намагаючись заодно якось відчути свій манліп. Останнім часом саме йому можна було повністю довіряти. Навіть потримав його в руці, спробував якось звернутися. Покликав Бахарда. Але камінь поводився дуже спокійно, як завжди. Жодних пульсацій. І Бахард не відповідав. Може, це й на краще, не надто приємно усвідомлювати, що за тобою постійно стежать. Що ж, кепка в мене з собою, вишиванка теж одягнена, сувій із шиші в кишені, манліп повернув на шию... Ніколи ще не відчував себе таким захищеним! Шкода тільки тростини немає... обов'язково дістану! І револьвер! Ніяк не можна без нього тинятися незнайомими місцями. 
Не поспішаючи, подивився, чи не підглядає за мною Лоншер звідкись із-за рогу, потім встав, обтрусив штани. Ще раз спокійно озирнувся, якщо й були перехожі на вулиці, то йшли вони дуже далеко. Тоді зробив пару кроків вулицею, потім потягнувся, бо права нога трохи затекла, й абсолютно спокійно, не поспішаючи, просто перестрибнув через невелику огорожу прямо в густу траву, яка росла навколо цього хліва. Треба сказати, що до нього від вулиці було досить далеко, мені довелося обережно йти через зарослу ділянку, уважно дивлячись під ноги, щоб не звалитися куди-небудь. Ще я побоювався якихось собак. Або охоронних чар. Навряд чи тут, на краю маленького селища, хтось влаштував би потужний захисний периметр, але всяке буває. Тож витягнув руку з каблучкою Хранителя вперед, пробурмотів звичайні слова, що, мовляв, по справі я, а не красти прийшов. І потихеньку йшов собі вперед, все навколо уважно розглядаючи. Хлів-то був стареньким, побудованим не з дерева, а, схоже, глинобитний та низький. Виглядав він занедбаним, по стіні проповзла тріщина, очерет на даху давно не мінявся, зате поруч із ним був навіс, під яким цілком собі був помітний якийсь мобіль. Хоч цей мобіль і був прикритий половинкою старих воріт, і навіть накритий мішковиною, а я звернув на нього увагу. Був би він старий або розібраний, не так би впадав у вічі, а цей був зовсім цілий. І ще трава була трохи, але прим'ята, ніби не так давно проїжджав хтось. Хай і не дуже помітно, трава вже ж піднялася, але дві колії все ж проглядалися. Раптом я відчув, ніби мого обличчя торкнулося щось. Наче павутинка на мить прилипла. Рукою провів - немає нічого. Ось як! Чи не охоронка це? Знову липучка... Так само спокійно, не роблячи різких рухів, потихеньку підійшов до хліва й на секунду завмер, прислухаючись. Мені здалося, що почув усередині якусь метушню, але повністю в цьому не був упевнений. Обійшов навколо, потім тихенько підійшов до міцних на вигляд дверей, що відчинялися назовні. На них виявився солідний такий замок, великий за розміром, але проріз для ключа був тонким і довгим. Ось тільки він просто висів, бо одна зі скоб при ближчому розгляді виявилася рухомою. Наче двері відчинили, зрізавши або вирвавши цю скобу, а потім назад зачинили, щоб зовні виглядало як звичайно. Я потихеньку зітхнув пару разів глибоко, а потім, підхопивши цю скобу пальцями, щоб вона не дзенькнула, повільно потягнув двері на себе. Вони з легким скрипом відчинилися, а в лоб мені вперся ствол пістолета.
- Ти все-таки вирішила мене застрелити, Зюкіна! - тільки й встиг сказати, як Лариска завила й кинулася мені на шию, ридаючи.
- Невже... Нарешті... - вона ще щось плутано говорила, але я не надто її розумів.
- Ти як тут взагалі опинилася? - я її обійняв і гладив по голові, дивуючись, що такий стійкий боєць зовсім розклеїлася.
- Почекай... - черговий раз схлипнувши, вона раптом відштовхнула мене руками, - Що значить, як опинилася? 
Утримувати її не став, хотів знайти якусь хустинку, але даремно нишпорив по кишенях, бо забув її туди покласти.
- Ну, ти сюди як потрапила? - докірливо на неї подивився, - І де Тиша? 
Вона все ще схлипувала, але вже, схоже, опанувала себе. Сховала пістолет за спину й дивилася на мене так здивовано, ніби я спитав у неї щось зовсім тупе.
- А тобі хіба не розповіла про нас ця Ятгіль?
- Хто?!
- Ну, подружка Тіши...
- Яка подружка і чому вона мені мала щось розповісти? - здивувався я.
- Як яка? Та, що вирушила за допомогою! Ця мерзенна гидота Салфе чимось напоїла Тіхе... 
Я підскочив до неї й схопив за плечі.
- Де вона?! 
Зюкіна знову заходилася активно вириватися з моїх рук.
- Та заспокойся, тут вона! Іноді приходить до тями, може якийсь час говорити й рухатися, а потім знову спить. Правда, сказала, що вже майже впоралася, залишилося небагато.
- Де вона?!
- Внизу, там великий підвал, було якесь овочесховище, напевно... Тільки вона спить, - Зюкіна витерла рукавом сльози й показала мені на сходи, що вели вниз. 
У підвалі? Тіша? Що вони тут взагалі влаштували?
- Я не знаю ніяку... як ти там казала? - сказав я й пішов до цих сходів.
- Її звуть Ятгіль. Але, Богдане... - Зюкіна стала як стовп, і мені довелося зупинитися.
- Ходімо!
- А ти?! Ти сам як сюди потрапив?! - випалила вона.
- Як-як... Мої домовички допомогли. Вони якось можуть відчувати деяких знайомих людей, ось ми тебе й знайшли.
- То Ятгіль тобі нічого не повідомляла? 
Збентежено знизав плечима.
- Я взагалі не знаю, хто це така. Ніколи її не бачив. Ходімо, де там Тіша. 
Лариска задумалася. Виглядала вона втомленою, її одяг був трохи в пилу. Зовсім на неї не схоже. Але мене зараз більше хвилювало інше.
- Зараз, я тільки сигналізацію знову запущу, - Зюкіна кинулася в куток, де ріс великий зелений кущ, який тут виглядав якимось чужорідним - яскрава, соковита зелень прямо на щільно втоптаній підлозі. Лариска потрималася за нього пару секунд, потім повернулася.
- Тіхе залишила його мені тут, щоб я стежила за тим, що навколо, - намагалася вона мені пояснити, але я не надто до неї прислухався й уже спускався вниз, благо здоровенні двері до підвалу були підняті. Внизу було не надто світло, погляд одразу вперся в кам'яну стіну, з одного боку прохід, з якого було видно слабке світло. Я практично вбіг туди, тут пахло землею й вогкістю, на підлозі, на оберемках чи то сухої трави, чи то сіна лежали якісь ковдри. На одній з них лежала Тіша. Вона дійсно спала, хоча й якось неспокійно, її губи були щільно стиснуті, вона ніби хмурилася уві сні. І руки були холодні, як лід. Раптом у кутку щось схлипнуло або хропнуло. Від несподіванки я навіть сіпнувся, у світлі маленької скіпки, що горіла рівно, але не давала надто багато світла, я побачив дивний силует, ніби там хтось сидів.
- А це що? - вирвалося в мене. 
Зюкіна вже спустилася слідом за мною й мене почула.
- Віктор, - відповіла вона.
- Русаков?!
- Так, Тіхе вдалося його обернути. Якраз після цього вона втратила багато сил і попросила якийсь тонізуючий настій, який був у Салфе. Але ця гидота туди намішала невідомо чого, і Тіхе ледве з цим впоралася. Поки ми з Ятгіль їй намагалися якось допомогти, Салфе поцупила якийсь ключ, який мав відчинити нам Шлях. І втекла, кобила... 
Зюкіна втомлено плюхнулася на одну з ковдр, а я заходився розглядати Віктора Русакова. Вигляд, звичайно, у нього був ще той. Але хоча б уже був схожий на себе, а не був тим самим упирем, від якого ми із Зюкіною рятувалися в Зворотці.
- Він теж спить?
- Можна й так сказати, - відповіла Зюкіна, - Хоча мені це більше нагадує кому. Тільки Тіхе якось може з ним давати раду, інакше довелося б його там кинути.
- Нічого не зрозумів. Де кинути?
- Ми ж його забрали звідти, де його тримали. Неприємне місце... Поїхали туди вночі, коли майже нікого не було, і мали прямо звідти піти додому. Але коли ця Салфе втекла, ми вже не могли потрапити на Землю. Ключа ж не було, а ти сам уже сто разів казав, що Шляхи так просто не збудуєш. Тіхе вдалося якось заблокувати дію отрути...
- Чому ви тоді просто не повернулися до палацу? Чому нікому не повідомили?
- Тому що на нас напали, - почув я тихий шепіт.
- Тіша! - я провів рукою по її щоці, потім не витримав і поцілував, - Почекай, зараз покличу своїх, у нас із собою ціла аптека! 
Її повіки затремтіли, й вона трохи розплющила очі.
- Дар... Ти тут...
- Так, сонечко, я тут і тепер тебе хрін кому віддам, - мені хотілося її схопити й притиснути до себе щосили, але вона була така беззахисна й тендітна, довелося стриматися нелюдським зусиллям. 
Раптово ожив мій манліп, він завібрував і заходився знову ганяти по мені свої хвилі.
- Що це? - тихо спитала вона, - Що там у тебе? Я це відчуваю... 
Я завагався, але потім усе ж витягнув його назовні. Несподівано манліп став якийсь мокрий, його навіть огорнув легкий туман, з'явилася невеличка хмарка. Ми здивовано дивилися на нього, але варто було Тіхе простягнути до нього руку, як воно раптом полетіло до неї й ніби в неї втягнулося. А на мене тут же ніби плита впала. Навіть в очах потемніло.
- Не роби так! - голос Тіши зміцнів, і вона схопила мене за руку.
- Що не робити? - захрипів я, - Я нічого не роблю, це мій манліп живе своїм життям.
- Він мені передав частину твоєї сили, - величезні виразні очі уважно дивилися на мене, - Мені вже краще, але я впораюся й так.
- Але хто на вас напав? І чому ви не залишилися в Кийві? Не зв'язалися з кимось...
- Мене зрадили, Дарене, - важко зітхнула вона, - Зрадили ті, хто обіцяв служити. І якби не Лариса... мене б вони приспали. А потім... Я не знаю, хто за цим усім стоїть, але навіть деякі охоронці виявилися зрадниками. Я все бачила й чула, але не могла нічого зробити. Ця гидота ніби паралізувала мене. Вони тільки не взяли до уваги твою подругу. І її дивотвір...
- Кого?
- Пістолет, Богдане. У мене залишилося всього пару патронів, майже всі відстріляла, - зітхнула Зюкіна. 
Не витримав і засміявся.
- Ти все-таки влаштувала тут пальбу...
- Вона врятувала мене, Дарене! - гаряче сказала Тіхе.
- Лариска взагалі в нас молодець, я завжди це казав. Послухай, сонечко, ця Салфе... Як вона може бути пов'язана з Хьоґвальдом, Салфадом чи Ветрасом?
- Ветрасом? А цей тут до чого? - з легким напруженням у голосі спитала Тіхе.
- Ти не відповіла! - натиснув я.
- Салфе - кузина Салфада.
- Ось воно що! Це дуже цікаво. А ще Салфад наполегливо пропонував мені обрати його твоїм чоловіком і обіцяв не заважати потім нам жити разом. Ну, так я його зрозумів. 
Зюкіна хмикнула, а Тіша лише ширше розплющила очі.
- Так-так! І ще до його слів наполегливо вимагав прислухатися Хьоґвальд. Злегка погрожуючи різними неприємностями. Так, злегка, але всім. Втім, його нелюбов до мене має давнє коріння. Крім того, Салфад... Або Ветрас... Загалом, кілька разів траплялися різного роду пригоди. Он, нас із Ларисою мало не вбив якийсь лихач у Доброславі, а слідів Порядок і не знайшов. І не шукав, можливо. Мені нещодавно довелося поспілкуватися... із Салфадом або Ветрасом, тут у мене є деякі сумніви з ким. Ось тобі знайомий такий собі Шепіт листя? 
Тіша підвелася на ліктях, я допоміг їй сісти.
- Ті, що відкололися від Ткачів?
- Тобі краще знати, довелося тільки з цими двома Шептунами поспілкуватися. Хто з них хто, не надто тепер зрозуміло, але знаю точно одне, вони дуже цікавляться твоєю долею. Ось прямо дуже! Ти завидна наречена, виявляється, усі хочуть одружитися! 
Тіша аж блиснула очима, але лише зітхнула:
- Ну, не всі...
- Усі-усі! - впевнено сказав я, - Здебільшого вони, звичайно, прагнуть вирішувати складні світові проблеми. І для цього, зрозуміло, готові на все. Тож, схоже, вже вирішили, що й твоя згода їм не надто потрібна. Тут ще й Хьоґвальда усунули, Салфад під підозрою...
- Айя постаралася? 
У вухах у мене виник легкий гул. Тьху ти, річер. Не хочу ні з ким говорити! Я засунув руку в кишеню, намацав коробку річера й стиснув її з боків.
- Вона сама. Слухайте, може, вийдемо звідси? Мені здається, що тут не надто світло й тепло.
- Я сховала це місце, Дарене.
- Якщо я знайшов, то вони теж зможуть...
- Не хочу повертатися й ставати розмінним магсом у іграх Домів! Ми хотіли піти на Землю... з різних причин. Але не вийшло. Поки що.
- Поки що? - я дивився на неї й не міг намилуватися, - Значить, ти не відмовляєшся від свого наміру?
- Мені тут нічого робити, - Тіхе відвернулася.
- Піду, гляну, чи все спокійно навколо, - закряхтіла Зюкіна, злазячи зі своїх ковдр.
- Ні, почекай, - різко сказав я. 
Рішення давно прийняв, тут будь-який момент добрий, чого тягнути, питається.
- Тіша... - у горлі в мене раптом пересохло, я відкашлявся, тут ще знову хтось заходився викликати мене по річеру, - Загалом... Я мав давно тобі це сказати! І огидно, що не зробив цього раніше. Багато років тому! Зюкіно, стій! Будеш моїм свідком! 
Лариска здивовано завмерла. Тіша вся ніби стиснулася й насторожено дивилася на мене.
- Велика Тіхе! Чи вийдеш ти за мене?
- Що? - оторопівши, прошепотіла Тіша.
- От дурень! - лагідно сказала Зюкіна.
- Тішо, я завжди кохав тебе й не можу з цим нічого зробити. Вийдеш за мене заміж, га? - не сказав, видихнув я. 
Тіша раптом підвелася й поривчасто мене обійняла.
- Звичайно, дурнику, - ледь почув я її шепіт.
- Та що за... - ці виклики все ніяк не припинялися, - Вибач, хвилинку. 
Я дістав коробку й витягнув з неї потемнілу картку, з якої йшов цей виклик. На мій подив, це виявився Ведр, Великий Бережник Традицій Краю.
- Моя повага, Великий, - здивований, я відповів на його виклик.
- Мій хлопчику! Радий тебе бачити! Перепрошую, що потурбував, але не міг встояти перед цією впертою дівчиною, своєю ученицею. 
Ведр міг би зараз цілком зійти за мого люблячого дідуся, настільки був добродушний і усміхнений, у мене ледь очі на лоб не полізли.
- Сподіваюся, у тебе все так само добре, як і з нашим Єднанням! Ай, вибач, ось вона, вперта... 
Він заходився з кимось сперечатися, потім знову повернувся до мене.
- Берегиня Традицій Реста передає тобі свої найкращі побажання. В неї термінове повідомлення від вашого друга, який тепер її колишній особистий друг. До нього звертався ваш особистий друг, але він відмовив їй, бо вважає, що зробив помилку раніше. І він наполегливо просив мою ученицю знайти можливість вам повідомити, що ваша подруга десь поруч. А тепер, Сили мені за свідків, якщо тут хоч щось розумію!
- Дякую вам, Хранителю, - усміхнувся, у душі в мене потепліло, і я подивився на Тішу, - Ресті також моя подяка. 
Виклик зник, Ведр перервав його. Я, усміхаючись, так і дивився на Тішу, поки вона не відвернулася.
- Це була моя ідея, - пробурмотіла Зюкіна, - Та й не знала я нікого більше, а це все-таки твій друг.
- Я відправила йому послання, - Тіша винувато подивилася на мене, хоча мені й на думку не спало б її винити, - Він міг би допомогти, але не захотів. Написав, що й так винен тобі.
- Еш не схотів допомогти вам знайти Шлях на Землю? Мені подобається його постійність, вірно, Ларисо?
- Ні, ти не зовсім правий, - сказала Зюкіна, сідаючи назад.
- Він сказав, що допоможе або усім, або нікому, - Тіша поклала мені голову на плече.
- Тобто, якщо я буду з вами, то він відкриє Шляхи? Так це ж чудово! Зараз знайдемо моїх хлопців і поїдемо. 
Тіша раптом напружилася, я буквально відчув це.
- Щось не так! - сказала вона й підвела голову.
- Сигналка спрацювала! - схопилася Зюкіна, стискаючи в руках свій пістолет. Вихоплює його, наче справжній ганфайтер!
- Це, напевно, Лоншер мене шукає, - засміявся я, але ніхто мого сміху не підтримав.
- Швидко зачини двері! - просипіла Тіша, і я слухняно кулею помчав до цих дверей. 
Важелезні, справжні дубові дошки, на потужних залізних смугах. І як вони їх піднімали? Я-то, хоч і напружуючись, їх опустив, але ось прихопититися було нічим. Хіба тільки знайшовся внизу металевий гак, яким можна було підчепити за одну смугу двері, а іншим кінцем зачепити за кільце в стіні. Тут що, вже замикався знизу хтось? Чи це просто розпірку ставили, щоб провітрювати? Фу ти, що за думки постійно невчасно лізуть... Повернувся назад.
- Буде смішно, якщо це Лоншер... - зауважив я, але тут нагорі пролунав голос, який був мені добре знайомий.
- Знаю, що ви тут і мене зараз чуєте! Виходьте, ми не заподіємо вам шкоди! 
Я миттю вихопив свій сувій із шиші й кинув його в єдиний прохід.
- Хьоґвальд! - здавлено, не сказала, а ніби виплюнула, Тіхе. 
Так, узявся тут, на нашу голову. І звідки дізнався, падлюка...
- Виходь, Тіхе! Не змушуй мене застосовувати силу, я не хочу зробити тобі боляче, - Хьоґвальд віщав, використовуючи Силу, і його голос було офігенно добре чути.
- Я до них не вийду! - рішуче сказала Тіша, підводячись, - І ми ще подивимося... 
Вона похитнулася й мало не впала.
- Клята Салфе, - у неї ніби виступив піт, дихала вона важкувато, - Хай і відсохне в неї рука за те, що взяла без дозволу ключі Владики, але все одно цього мало...
- Богдане! - Зюкіна злякано дивилася на мене, й руки в неї злегка тремтіли.
- Виходьте! Або ми ввійдемо самі, але тоді вам може не поздоровитися! - глузував нагорі Хьоґвальд. 
Ситуація, без сумніву, була так собі. Сумніваюся, щоб Хьоґвальд був один. А скільки їх усього там, невідомо. Втім, навіть його одного може бути достатньо. Я ж не суперник фею, володарю Сили, Великому, колишньому голові Дому Порядку... Можна спробувати поборсатися, але я не один, тут Зюкіна. І Тіша, на яку ця отрута вплинула значно більше, ніж вона готова показати. А, забув! Тут ще й Віктор, про нього теж треба пам'ятати. Виходить, іншого виходу в мене немає... Усі випадковості - невипадкові.
- Вставайте! - сказав їм я, підбігши до Віктора. 
Виявилося, що він сидить у кріслі-каталці, чимось схожому на те, в якому пересувалася Артелі Гайдін. Я підкотив його до стіни. Зюкіна підтримувала Тішу, вони підійшли до мене.
- Що ти задумав, Дарене? - спитала Тіша, важко дихаючи.
- Нам нічого не залишається, як повернутися на Землю, - усміхнувся я їм, хоча на душі не те що коти шкребли, а всі відвідувачки великого салону краси свої нігтики підпилювали одночасно. 
Я закотив рукав і подивився на цю штуковину, яку мені підігнав Таліос. Якщо спочатку я ще сумнівався, чи варто користуватися невідомою фігнею Обрію, думав якось перевірити її, то тепер відступати було просто нікуди. Доведеться все випробувати самим. І випробовувати на собі. Знайшов оченята цього дракончика, повернув їх, як було описано. І вимовив Слово.
- Час спливає! - гримів Хьоґвальд над нами.
- Що це? - здивовано спитала Лариса. 
Стіна переді мною раптом тихо застогнала, заскрипіло каміння, зметнувся хмарками пил і крихта... коли розплющив очі, в кам'яній кладці з нізвідки з'явилися двері й гостинно розчинилися перед нами.
- Тримайтеся за мене й одне за одного! Лоншере, хлопці, вибачте... - сказав я, почекав, поки вони візьмуть мене за руки, штовхнув уперед каталку з Віктором, і ми ввалилися в темряву за дверима...