Глава 35

І повернувся майже туди ж, звідки йшов, але тепер була не ніч, а ранок. А ще тут дехто знаходився.
- Дарене!
- Хазяїне! 
Тут були всі мої домовички, включно з Лоумою та Місі. Ось тільки бліді аж до синяви Шиґі та Шого лежали на землі без руху.
- Що з ними? - кинувся я до них, - Вони живі? 
Лоума намагалася розтирати Шиґі руки й ноги, робила це так енергійно, що в того аж голова бовталася. Місі поїла Шого з маленької фляжки, а Лоншер стояв поряд з ними злий, як не знаю хто.
- Їх отруїли, - похмуро сказав він.
- Отруїли? Стріла чи шип? - підійшов я ближче й подивився на них, - Дихати дуже важко й рухатися не можеш. 
Радувало, що обидва ці шибайголови стежили за мною поглядом, вони начебто могли навіть трохи поворухнутися самостійно, хоча по Шиґі важко було сказати напевно, в руках Лоуми він бовтався як ганчіркова лялька.
- То він і вас отруїв цим поцілунком павука?!
- Поцілунок павука? - вигукнула, схопившись, Лоума, дмухнула на неслухняне пасмо волосся, що вибилося з-під витонченого капелюшка, а потім поправила його рукою, - Що ще за гидота така? 
Вони всі подивилися на мене з німим докором. Хоча, можливо, мені так здалося.
- Хто це був, Дарене? - нетерпляче смикнув мене за руку Поунс, - До речі, прошу вибачити, сподіваюся, у вас усе вийшло?
- Про це потім, Лоншере. Цей негідник зараз десь зайнятий, але сюди може ще хто-небудь заявитися. Мені підказали, якась пошукова мітка чи щось таке, що залишає слід, є на одязі, й зараз потрібно якомога швидше звідси виїхати. Сподіваюся, ви не відпустили візок?
- Він давно втік! - сердито ляснув себе по коліну Лоншер.
- Тоді я віднесу їх. Вийдемо на дорогу... Або я викличу Нґамеша.
- Зачекайте, хазяїне. Тут ось ще яка річ, - повернула до мене Лоума своє розчервоніле обличчя, - Не можу бути повністю впевненою, але мені здалося, ніби я чую Ларису. 
Я вже було хотів схопити одного з хлопців і кинути собі на плече, як різко зупинився й здивовано витріщив очі на свою кухарку.
- Чуєте Ларису? Не розумію, що це означає? 
Лоншер, який після мого попередження заходився уважно роздивлятися околиці, нічим не відрізняючись від птаха-секретаря на полюванні, не дивлячись на мене, відповів:
- Вона зараз десь неподалік. Або була недалеко.
- Десь недалеко?! Тут?!
- Так, вона у Фейрії, - підтвердила Лоума. 
Важко передати, як я був здивований та приголомшений.
- З кожною годиною не легше! А як далеко від нас вона може бути? 
Лоума тепер почала енергійно розтирати Шого, настала його черга лялькою бовтатися під її руками.
- Дівчинко, якщо це павуча гидота, давай приготуємо щось підходяще, щоб швидше позбутися оніміння, - сказала вона, не припиняючи масажувати маленького фея. Місі тут же заходилася поратися навколо, миттю зібрала гілочки й влаштувала невелике багаття, а потім дістала звідкись із надр дорожньої сумки маленький, завбільшки з кулак, горщик, та ще пару якихось невеликих шурготливих мішечків.
- Самісіньким краєчком відчула, хазяїне, - глянула на мене Лоума, залишивши Шого в спокої, - Але встигла зрозуміти звідки. 
Вона махнула рукою кудись убік.
- Це в Кийві?
- Ні, в іншому боці. 
Ну звісно, я підняв голову, зірок практично не було видно, та й не пам'ятав я вже потрібного напрямку.
- А його ви бачили? - спитав я в Лоншера, - Цього негідника Ветраса чи Салфада, чи хто це був. 
Лоншер кинув на мене уважний погляд.
- Ви не впізнали його?
- Не в тому річ. Спочатку це був Салфад, а потім він прийняв подобу Ветраса. Або це був Ветрас, який спочатку прийняв подобу Салфада, я тепер уже й сам не розумію. Але говорив він… багато.
- Ні, ми його вже не застали. Тільки знайшли їх, - кивнув він на наших спритників, - І добре, що знайшли, ця отрута сильно подіяла.
- Так, по собі знаю, яка вона.
- Вас теж?
- Так, але залишимо це теж на потім, Лоншере. Зараз потрібно придумати, як звідси вибиратися. І Лариска... Потрібно спочатку хлопців цілителю показати, а потім повернемося. 
Лоншер у деякій задумі походив-походив, подивився, як Лоума та Місі щось зелене й коричневе розтирають і варять, а потім видав:
- У тому боці має бути невеличкий причал. І присілок до нього є, звісно. Нам потрібно туди, а там уже буде видно. 
Мені залишалося тільки кивнути, я не дуже добре знав тутешні місця.
- Головне, щоб їм полегшало... Якщо Лариса так нікуди й не пішла, то тепер не знаю, чи можу довіряти Нґамешу чи Айї. Чи знали вони самі про це? Неприємне питання. Чи йшли взагалі Тіхе та Лариска? Що за листа вона мені написала? Що в них взагалі сталося і де тепер вона й Тіша? От і виходить, тепер нікому не можна довіряти, тож річером викликати нікого точно не хочу. Розраховувати нам варто тепер лише на себе. 
Поунс розстебнув свій зелений сюртук, засунув великі пальці рук у кишені штанів і заходився розгойдуватися на ногах, з носка на п'ятку.
- Коли було інакше? Напишу-но я в Доброслав. Нам не завадять ані слідопит, ані охоронець.
- Поки вони прибудуть, доведеться самим якось викручуватися.
- А що там викручуватися... Ходімо, Дарене! Чого тут біля дівчат над головою стояти. Вийдемо до дороги, хтось та обов'язково проїде. Все-таки, ми недалеко від столиці.
- Може понесемо їх?
- Та нехай поки що до тями приходять. Якщо вас дійсно шукатимуть, то й підуть за вами. 
У Місі процес приготування зілля був у самому розпалі, в горщику кипіло вариво, булькаючи великими зеленуватими бульбашками, Лоума щось товкла відмитим від землі жовтуватим каменем - наша допомога тут була не потрібна, та й чим ми могли допомогти? Як сказала Лоума - вам довше пояснювати, що робити... Тому, не кажучи більше ні слова, я рушив у той бік, де, як передбачалося, знаходилася дорога. І Поунс пішов за мною.
- Ви не знаєте, як би мені дістати якийсь приховок? - спитав я його.
- Приховок? Відведення очей? Щось наше вам не підійде, - сказав Лоншер, тупаючи поруч. Я намагався не йти швидко, щоб йому не доводилося бігти підстрибом.
- Не підійде, - погодився я, - Мені потрібна можливість уникнути уваги не стільки людей, як феїв. Причому, тих, що володіють силою. 
Поунс засмучено засопів, не дуже йому сподобалося, що я сумнівався в можливостях маленького народцю, але сперечатися він не став.
- Невже ви хочете отримати щось від великих любителів підслуховувати й підглядати? 
Я лише знизав плечима.
- Яка мені різниця, аби тільки можна було цим користуватися. От би ще ми перестали свої імена писати при розміщенні в готелі! - з усмішкою глянув я на нього. 
Поунс трохи зніяковів.
- Як мені було приховати своє ім'я... - трохи винувато сказав він, - Втім, ви праві, можна було й Лоумі розписатися в готельної книзі або Місі. Вони ж не значаться повіреними в управі. 
Виявилося, що не так вже й далеко я відійшов від дороги вночі, або ж ми зараз йшли швидше. Дуже скоро ми до неї вийшли й заходилися озиратися навколо, але навкруги було тихо, лише пташки злегка цвірінькали, але нікого на ній не було видно.
- Нікого не бачу... Щоб уникнути уваги Великих, вам знадобиться справжній майстер. І не бачити мені Лоуминих пирогів, якщо це не так!
- Майстер? - я покрутив головою по сторонах, але на дорозі було порожньо.
- Так! До речі, Порядок не надто прихильно ставиться до всіх цих приховків.
- Майстер, кажете? Як би нам його знайти? - зітхнув я, а потім трохи роздратовано зауважив, - А Порядок нехай краще до своїх щурів уважніше ставиться...
- Дарене! - докірливо глянув на мене поверх своїх окулярів Поунс, - Не дражніть сплячого собаку...
- Собаку? Авжеж!
- Ви мені скажіть... ми залишаємося? - Лоншер напружено чекав моєї відповіді, і я розумів, що його хвилює. 
Сівши прямо на землю, задоволено зітхнув, після ритуалу все ще трохи боліли ноги, занадто вже активно танцював, що й казати.
- Мій дорогий доброславський повірений, я не можу вам нічого сказати напевно, бо не знаю. Бачите, як усе швидко змінюється, а ще кажуть, ніяких подій... Тим паче, не можу я вас із собою кликати. Там інший світ, Лоншере. Чи буде вам там добре, просто не уявляю. 
Поунс знову заходився ходити біля мене, заклавши руки за спину, нічим не відрізняючись від журавля біля річки в пошуках смачної рибки. Хіба тільки той ходить трохи вище задираючи ноги.
- Вважайте це просто нашою подорожжю. Побудемо там, подивимося, що до чого...
- Використовувати Шляхи - це вам не розважальна подорож!
- Я це знаю, Дарене. Знаю, повірте! Але ми так вирішили. Якщо бажаєте, вважайте, що в нас просто з'явилися там деякі справи.
- Це правда?
- Друже мій, хіба ми не знайдемо собі справ? - розтягнув рота до вух в усмішці Поунс і тут же ткнув пальцем перед собою, - Дивіться, а ось і їде хтось! 
Схопився, придивився. Дійсно, попереду на дорозі з'явився мобіль і став швидко наближатися до нас. Я підняв руку вгору, раптом зупиниться. Так і сталося. Мобіль виявився вантажним, вів його усміхнений чоловік, який одразу висунувся з салону чи кабіни:
- Доброго дня вам! Щось трапилося?
- Хай вас сили бережуть! - відповів Лоншер, - Щось не розрахували ми... дуже сподіваюся, що зможете допомогти дістатися до міста. 
Водій відчинив дверцята й став на поріг.
- Звісно, добродії! Я можу вас відвезти до Кийви, туди я їду. Щоправда, везу на ринок свіжу зелень та овочі, але, думаю, дорогою знайдемо місце, де будуть екіпажі... Як не допомогти.
- Дарене, - тихо сказав мені Лоншер, - Залишимо їх поки що тут, візьмемо мобіль, а потім сюди повернемося. 
Я мовчки кивнув, ми обережно розмістилися в кабіні, Поунс займав не надто багато місця, тож влаштувалися. Водій сів, і ми поїхали, можна навіть сказати, помчали до Кийви. Звісно, залишати Шиґі та Шого я трохи побоювався, але ж минуло вже чимало часу, як почала діяти ця отрута. І сам я в порядку, хоча Бахард мені щось там і підмішував. Але якщо досі хлопці витримали, то протримаються ще трохи, тим паче, що допомогу їм надають. А тягти їх до машини, то цей водій може потім і Порядку повідомити, що мені зовсім не з руки. Ми ж заїдемо до цілителів, знайдуться ж у них якісь засоби від отрути.
Торговець люб'язно підкинув нас до першої зустрічної на вулицях вільної коляски й навіть не взяв і магса. Незабаром ми прибули до готелю, Лоншер одразу помчав розшукувати якийсь самохідний транспорт, а я піднявся до наших апартаментів, зібрав усі магси, що в нас ще там залишалися, й зрозумів, що доведеться знімати в банку ще, залишалися жалюгідні копійки. За підказкою готельного служки, відшукав крамницю цілителя. Вона щойно відчинилася, не довелося навіть чекати. Ледве відмовив місцевого ескулапа не їхати зі мною! Подобається мені тутешній народ, готовий допомогти завжди, в будь-який час. Добре, що здогадався сказати, ніби про запас беру. Мовляв, племінники люблять лазити по траві, а в ній павуки. Та ще й сусід пастки з Поцілунком павука ставить. Загалом, вручили мені цілий кошик глиняних бульбашок, на кожній наліпка, що пити, скільки пити. І чим мазати. А заодно тепер у мене був ще один знайомий, який бажав поквитатися з тим, хто користується такою гидотою проти чесних городян. 
Однак я спітнів, поки з цієї крамниці вибрався. Як міг викручувався, щоб не брехати й усієї правди не викласти. Потім пошукав місцеве відділення банку й поповнив свій запас магсів. Якщо ми продовжимо витрачати їх з тією ж швидкістю, то... ах, так! Шахта ж тепер є, це вам не вірші якісь! Та й що мені рахунки в місцевих банках, якщо мої домовички підуть слідом за мною. Правда, шахта колись дасть країні міфрил. Тоді заживемо... Колись. Подумав, потім пішов шукати пошту. Лоншер, напевно, вже називає мене недобрими словами, але я витратив ще трохи часу, щоб написати термінове повідомлення Таліосу. Зрештою, треба ж мені було з'ясувати, чи можна з ним взагалі мати справу! Вказав свою адресу й спитав, чи готовий він негайно надати в рахунок наших домовленостей ту саму штуковину. Повернувся, а Лоншера й немає! Якщо так, збігав швидко у ванну, помився й переодягнувся. Кепку з вишиванкою, правда, прати не став, спитав щітки в коридорного й почистив тільки. Сумніваюся, що ці речі витримають, щоб до них щось таке пристало. А ось усе інше замінив. І навіть встиг перекусити нашвидкуруч, поки не з'явився замучений Лоншер. Але як він з'явився! Прибув він на шикарному такому справжньому автобусі, а не мобілі. Зелененькому, оббитому розкішною щільною тканиною зсередини, з чотирма рядами великих м'яких сидінь. Я мало не назвав це диво Антилопою, але Поунс був такий гордий собою, що я засоромився, та й аналогію мою мало хто б зрозумів.
- Вибачте, Дарене! Ледве зумів знайти цей екіпаж.
- До чого вибачення, Лоншере! Він прекрасний.
- Так? - трохи зніяковів Лоншер, - Мені з ним родичі допомогли. Це ж краще, ніж коляска, тут і всі речі помістяться, і ми.
- А ви дійсно зібралися в далеку подорож, Лоншере!
- Хіба ми потім не вирушимо на пошуки? Раптом доведеться кудись їхати. 
А й справді! Якщо потрібно буде шукати Ларису, то нам зайві коні ні до чого. З ними й так біда, і їм не надто солодко мене возити, і мені накладно потім їм на здоров'я премії виплачувати. Вже краще цей...
- Він хоч і великий, але магсів витрачає зовсім трохи, - знову гордо задер носа Поунс.
- Друже мій! Давайте, ви поки зберетеся, а я його огляну. 
Дивився я не один, зібралося вже кілька глядачів. Довелося навіть заїхати у двір, щоб не влаштовувати затору на вулиці. Поки чекав Лоншера, влаштувавшись у цьому мобілісі, раптом заходився викликати річер, знову був цей легкий гул, ніби жирна муха у вусі застрягла. Не дуже хотів відповідати, але все-таки глянув, хто там намагається зі мною зв'язатися. На мій великий подив, це виявилася Міліна. Та сама симпатична Глава Дому Суцвіття, яку я бачив на Раді.
- Вітаю вас, Велика, - вирішив я все-таки відповісти.
- Доброго дня вам, Хранителю Дарене, - замуркотіла вона, ледь її зображення ожило на карті річера.
- Ваша увага до мене надзвичайно приємна! 
Міліна розсміялася, лукаво дивлячись із картинки.
- Розумію, що несподівано. Намагалася ще вчора з вами зв'язатися, але чомусь не виходило.
- На жаль, - знизав я плечима, - Був далеко. 
Міліна схилила голову й хитро примружилася.
- Ви знаєте, Хранителю, а річер завжди викликає, де б ви не знаходилися. У Фейрії, звісно. 
Вона все так само хитро посміхалася, лисиця така.
- Завжди викликає, але не завжди виходить. Ймовірно, була якась причина?
- Ох, Хранителю, це все материнське серце, воно іноді змушує бути... не надто церемонною.
- Материнське серце? - здивувався я, - Чиє ж?
- Моє, звісно, - її усмішка трохи зблідла, - Не можу не хвилюватися за свою дочку, що її можуть неправильно зрозуміти. На неї не варто ображатися... Якщо вона не змогла зробити важливий крок, значить були на це причини. 
Здивовано дивився на неї, й рука тягнулася почухати розгублено потилицю. Або почухати ніс. Або потерти підборіддя.
- При всій повазі, я далекий від розуміння того, чому ви мені це говорите. 
Міліна перестала посміхатися й дивилася прямо, не кліпаючи.
- Я просто розраховую, Хранителю, що наша коротка зустріч на нещодавніх зборах Ради стане запорукою для тривалих добросердечних стосунків у майбутньому. 
Схоже, Міліна намагалася мені сказати більше, ніж я був готовий зрозуміти. Про що вона взагалі говорить? І чого хоче? Не знаючи відповідей, буду ставити більше запитань, вже з цими Тішиними нареченими в мене з'явився чималий досвід таких розмов.
- А хіба у вас були в цьому сумніви? - усміхнувся я. Що, з'їла?
- Поки щось не станеться, завжди є шанс, що цього не трапиться.
- Можливо, вам варто це сказати тому, хто може неправильно зрозуміти вашу дочку? - закинув я пробний камінь. 
Треба ж якось розуміти, про що вона взагалі говорить!
- Але з нею теж не можу зв'язатися... - трохи невпевнено промовила Міліна.
- І ви подумали, що якщо ви не зможете зв'язатися з нею, то вийде неодмінно з ним?
- Ні, - похитала вона головою, - Я подумала, Хранителю, що вас тут немає обох. Але потім дізналася, що ви ще у Фейрії. 
Так-так. Мабуть, мова про мене й про Тішу. Чи правильно здогадався?
- Велика, але що я можу для вас зробити?
- Скажіть їй! - Міліна вся подалася вперед, але потім взяла себе в руки, - Іте хороша дівчинка. Вона вірна, просто злякалася. Це був занадто несподіваний крок для неї - піти на Землю.
- І вона не пішла... - нарешті щось зрозумів я, - Хоча обіцяла, вірно? 
Міліна скривила губи.
- Вона не обіцяла, що піде разом. Тим паче, не попрощавшись...
- І не порадившись, - кивнув я. 
Що це виходить, Тіхе збиралася на Землю цілим натовпом перебиратися? А ця Іте, дочка Міліни, не пішла разом з нею, і тепер її мати хвилюється, щоб на неї не надто злилися. Але ж я...
- Велика, а все ж, яка тут моя роль?
- Вона ж прислухається до вас, Дарене! Особливо тепер!
- Чому ви так вирішили? 
З дверей готелю у двір вийшов служка й зібрався йти до мене, але я зупинив його жестом, щоб він не підходив і чув розмову.
- Ну як же, після проведення Єднання тепер до вас прислухаються.
- Вибачте, Міліно, у нас якось розмова дивно складається, кожен може її зрозуміти по-своєму. Давайте так, ви хочете, щоб я щось передав Тіхе?
- Не передав, ні. Поясніть їй це.
- Розумієте, мені взагалі-то ще потрібно її знайти. До того ж, я не знаю ні вашу дочку, ні чому вона пішла... на те, на що вона пішла. Як мені тут взагалі про щось говорити?
- То ви не знаєте, де вона? - здивувалася Міліна.
- Усі чомусь впевнені в зворотному, - зітхнув я, - Ні, я не знаю. Мені відомо лише те, що вона пішла на Землю. Ви ж чули її повідомлення на Раді.
- Але... - вона раптом нахмурилася, - Хіба ви не... Вам не казали?
- Про що? - стривожився я. 
Служитель готелю подавав якісь знаки, до нього приєднався й Лоншер, що вийшов, але я знову від них відмахнувся.
- Хранителю, давайте домовимося, - в голосі Міліни знову почулися грайливі нотки, вона зрозуміла, що в неї є якась інформація, й вирішила її продати, - Замовте за мою Іте слівце при нагоді.
- Міліно, вибачте, якщо я без належної поваги, просто потрібно зробити знижку на моє походження й місце, де жив. Давайте, я скажу просто й чесно, тим паче, мені так більше до душі. Я шукаю Тіхе й буду шукати. Я не знаю вашу дочку й що в них там сталося...
- Але...
- Дозвольте, я продовжу! На раді ви, в якомусь сенсі, надали мені підтримку. Так, ймовірно, у вас на це були свої міркування. Однак я вам за це вдячний і ваш вчинок оцінив. Тому, якщо в мене з'явиться така можливість, то я скажу, що ви хотіли.
- Дякую!
- Але зрозумійте одне, якщо Тіхе чекала від вашої дочки чогось іншого, то навряд чи мої слова зможуть тут допомогти. 
Міліна усміхалася.
- Це, само собою зрозуміло, Дарене. Але все-таки на вас розраховую! І в якості послуги у відповідь хочу вам повідомити, що до Іте дійшли чутки, ніби Володарка все ще тут, у Фейрії, але чому - невідомо. Ятгіль, це ще одна подружка вашої Тіхе, яка від неї втекла напередодні, несе всяку нісенітницю, ніби в неї тепер немає ключів, але вони все ще збираються якось піти. Мені здається, що Витоку теж скоро стане про це відомо, й почнуться її активні пошуки. І не тільки Виток може цим зайнятися! 
Так-так, я це чудово розумію! Не знаю, на чиєму ти боці, але ці новини дуже важливі. Виходить, Лоумі не здалося. Зюкіна тут. І Тіхе теж. Мені потрібно поспішати.
- Дякую, Велика. Я зроблю, що зможу. 
Міліна все ще всміхалася, поки я завершував виклик.
- Так, друзі! Що у вас ще?
- Пора, Дарене!
- Пане, вам доставили термінову посилку з представництва Великого Дому Обрію. Дозвольте я проведу вас, щоб ви змогли її отримати. 
Ми перезирнулися з Лоншером, він нахмурився й побіг слідом за мною. Цікаво. Дуже цікаво, що там раптом вирішив надіслати Таліос. Дуже представницький тип, у костюмі з численними заклепками й навіть якоюсь металевою штуковиною на плечі вручив посилку, але не мені, а, на моє прохання, моєму повіреному, який деякий час її, так би мовити, відчував. Або вивчав на відстані. Загалом, відчув. Я лише приклався до його повідомлення про доставку.
- Що це, Дарене? - спитав Лоншер, щойно посильний з коридорним від нас віддалилися.
- Схоже, Обрій розщедрився на якусь поробку. Я просив Шукача, ну й ось, отримав. 
Зважив я надіслану коробку на руці. Вона була невелика, розміром трохи більша за долоню й важила зовсім нічого.
- Відкривайте! - потер руки Поунс, його очі заблищали. Не без зусиль, але я розкрив цю коробку. Усередині виявилося коротеньке послання й цікавий такий витий браслет, спочатку здалося, що у формі змії, але потім роздивився невеликого дракончика. Забавна річ. Ажурна, сплетена з металевого дроту, зі дивними вставками, ніби цей дракончик щось проковтнув, і з двома обертовими оченятами. Лоншер здивовано подивився на мене.
- Це Шукач? 
Я знизав плечима й узяв листа від Таліоса.
- Що таке? - вигукнув Лоншер, помітивши, як змінилося моє обличчя.
- Це не Шукач, - збентежено відповів я, - Він мені чомусь надіслав Ініціатор Шляху. 
Лоншер витріщив очі.
- Оце так? Просто можна взяти зараз і... 
Я рішуче згорнув лист та з тріскотом засунув його собі в кишеню.
- Їдемо, Лоншере! У нас ще буде час усе розглянути. 
Нам допомогли затягти речі до нашого транспорту, я розрахувався за наше перебування в готелі, й ми поїхали. Поунс за важелями цього чудового автобуса... ах, ні, мобіліса, виглядав він за ними дуже забавно. Але правив міцною впевненою рукою, вміло й чітко.
- Як же вам довірили такий шикарний автобус?
- Довірили? - скрикнув Поунс, не відриваючи погляду від дороги, - Я тому й затримався, що цього впертюха вмовляв. Мій дальній родич, а такий...
- Не буду навіть питати, скільки він коштував.
- Новий купити можна!
- Ага, - я потихеньку дістав листа й заходився його перечитувати. Загалом, більша частина послання була інструкцією, як користуватися цим пристроєм. Мене просто здивував сам факт такого презенту. Це настільки поширена штука, чи мені так легко подарували дорогу й рідкісну річ? Просто цікаво. А до того ж, як би зрозуміти, чи можу я взагалі нею користуватися?! Якийсь фей просто взяв і подарував мені можливість піти з Фейрії... у той час, як мій старий приятель стільки часу думає! Ось використаю, щоб потім не заспівати - де би я, де би я, де би я не був...
- Як думаєте, Лоншере, чи можна прийняти такий подарунок? 
Поунс кинув на мене короткий погляд.
- Зовсім нещодавно у вас такого питання не було. 
Вірно. Чомусь довго не сумнівався. Просто, може, в мене упередження? Хоча Алькхаїм теж мені підігнав собакольвів, та ще й зі стеженням. А я, знову ж таки, взяв і покористувався. А тепер сумніваюся... невже став розумнішим? Несподівано, але приємно. Ось цікаво ще, Бахард начебто сказав, що я можу побудувати Шлях до озера, точніше, що я вже знаю, як туди потрапити. І сам він його відчинив без жодних слів і без усяких палиць. Треба буде й мені спробувати якось.
- Манліп мене не підвів, а ось із цією штукою... 
Бачачи, що Поунс уважно дивиться на дорогу, я подумав, що не варто його відволікати розмовами. Ще раз уважно перечитав листа, роздивився цей Ініціатор, а потім узяв та й надягнув його. Ця змійка навіть якось вигнулася й щільно обхопила руку, в принципі, зручно, не важко й рухів руки не сковує. Хай буде. Ми виїхали з міста й покотилися вперед у пошуках того місця, де вночі зупинялися. Чесно кажучи, навряд чи б ми його легко знайшли, якихось там прикмет особливо й не було, але зате виявилася вся моя банда прямо біля дороги. Причому Шиґі та Шого вже рухалися самостійно, що надзвичайно нас порадувало. Лоума щось пробурмотіла, решта швидко залізли, потім ми витратили деякий час, поки я роздав хлопцям привезені зілля. По салону поповз пряний запах трав, Шиґі та Шого, як мені здалося, взагалі були на сьомому небі від щастя через приділену їм увагу. Місі заходилася копатися в речах, щось перебираючи. А Лоума сіла поруч із Лоншером і заплющила очі.
- Я її ледь відчуваю, - лише сказала вона. 
Ми з Лоншером перезирнулися.
- За нею? - спитав він.
- Їдемо!