Глава 34

День промайнув якось непомітно. Щойно поговорили, вирушили шукати потрібне дерево, книги Бахарда і щось там ще (причому, коли я кажу, що вирушили, то не маю на увазі себе), як день минув і настав вечір. Встиг написати ще одного листа Таліосу, на ту саму тему, але з більшими деталями, ще раз зв'язався з Нгамешем, щоб дізнатися новини, аж ось вже і сонце зайшло. Мої спритники зуміли роздобути деяку кількість дощок, жердин і брусів на вибір. Знайти в Кийві в'яз і лавр виявилося не надто складною справою, набагато складніше було домовитися з персоналом готелю, де можна його тимчасово складати і де з ним возитися. Адже мені привезли і гілки, і дошки, і не надто товсті бруси, мало не колоди. Я вибрав найлегше, але й так довелося просити зробити двометрові рейки міліметрів на двадцять, не більше. А ось з горіха взяв шматок дошки, не дуже довгий, зате в ньому видовбав невеликі пази або виїмки, щоб можна було поставити на рейки і це все не звалилося б. Зв'язали рейки, дошку і прути у в'язку, обмотали її мішковиною. Зібралися. Поїли. Встиг написати ще короткі листи про всяк випадок. Тут з'явився Лапе, який побажав повернутися до Доброслава і кликав із собою. Але, ні. Мені спало на думку, що за мною все ще можуть спостерігати, а отже, потрібно спробувати якось сховатися від цього спостереження. Домовився з Лоншером, щоб вони взяли ці рейки та поїхали окремо, іншою дорогою до станції льоту. А я проведу на експрес Лапе, потім там зустрінемося і звідти вже вирушимо за місто. Знайдеться підходяще місце, спробую, а вони мене почекають. Потім... Ну, там вже буде видно. І ми поїхали. Лапе, який дрімав увесь день, був не надто балакучий. Побажавши йому удачі, я постарався змішатися з натовпом прибулих, свиснув у виданий мені Лоншером свисток і через хвилину вже сидів у екіпажі.
Моя дружна команда домовиків була не надто весела. Навіть Шого і Шиґі й ті якісь похмурі сиділи попереду. Так ми й їхали мовчки в нічній тиші, в пошуках підходящого місця. Передмістя Кийви тягнулося й тягнулося, місто розкинулося на пагорбах біля річки, але його щільно обступав ліс. Тут його не вирубували так, як на Землі, хоча деревина широко й використовувалася... Більш-менш підходящі місця почалися після того, як ми переїхали через міст невелику притоку річки, ліс тут ніби відступив, сама річка повернула кудись убік і навіть у сутінках була помітна рівнина, яка місцями поросла невеликим чагарником. Тут зовсім не було видно будинків, жодного вогника поблизу. Лише десь зовсім далеко.
- Давайте спробуємо тут, - сказав я, і всі аж смикнулися, так голосно у вечірній тиші пролунав мій голос. Ми з'їхали з дороги. Домовики залишилися разом із конем, який дивився на мене дуже, я б сказав, засуджуюче. Хоча, що йому, погано, стій собі й жуй траву за щедру оплату. Звалив на плече замотані в мішковину рейки. Махнув своїм на прощання і рушив травою куди очі бачать. Йшов і думав, а як назад знайду дорогу? У темряві ж заблукати - раз плюнути. То як мені зорієнтуватися? На небі ані хмаринки, ніч обіцяла бути безмісячною, отже, потрібно буде орієнтуватися по зірках. Цікаво, вони тут не мають звички швидко рухатися? Якось не замислювався, наскільки інший тут сам світ. Знайшов кілька зірок, що утворювали щось на зразок тризуба. Або клешні. Кілька разів повертався і знову їх знаходив, щоб не помилитися. Поки стояв, недалеко щось хруснуло, я навіть хотів туди зарядити Іскринкою, але передумав. Не вистачало тільки пожежу тут влаштувати. А так, ні шурхоту, ні руху більше не було чутно, може звір який пробігав або здалося. Знову знайшов цю клешню на небі, зрозумів, що повертатися потрібно буде якраз у напрямку між двома її витягнутими вершинами. Що ж, якщо що, в крайньому випадку наберу Нгамеша на річер, нехай організовує рятувальну операцію. А ще краще, просто дочекаюся ранку, дорога ж усе одно десь поруч. 
Так і йшов потихеньку вперед. Поки не зрозумів, що навколо повна темрява і я навіть ступаю обережно, бо вже нічого не бачу. Отже, час. Поклав свої палиці, розмотав ряднину. Як тільки визначити, де дуб? Втім, я ж сам обв'язав дубову рейку тасьмою. Розклав рейки, сів навколішки. Чомусь раптом захвилювався. Все, що відбувалося зі мною останнім часом, і так було дивним, іноді безглуздим. Якимось ніби не справжнім. Або таким мені здавалося. Звідкись з'явилися думки, що роблю повну дурість, сиджу з якимись дерев'яшками і збираюся творити незрозумілу херню. Яке, на хрін, взагалі чарівництво, просто я не надто нормальний і в мене дивні видіння. Багато різних думок промайнуло... Але я глибоко зітхнув. Подивився в зоряну далечінь...
- Сила древніх коренів... - прошепотів я, устромив загострений кінець рейки в землю і наліг на неї всією своєю вагою. Земля була трохи вологою, м'якою. Рейка впевнено стала. Я розмотав тасьму і взяв у руку другу, з в'яза. Тасьма мені була потрібна для того, щоб відміряти потрібну відстань і пази в горіховій дошці стали на місце. В'яз, під мій шепіт, увійшов у землю не гірше за дуб. Та й не збирався я заганяти рейки надто глибоко. Аби стояли. Одна трохи відхилилася вбік, але приклав дошку зверху і все вийшло. Зробив крок назад і намацав руками зв'язані пучком прути лавра. Потім підвівся, ще раз глибоко зітхнув.
- Сила древніх коренів, пов'язана нерозривною ниткою долі, прихована покровом випадковості! А випадковість — це іскра буття... 
Як тільки я вимовив ці слова, простір між дерев'яними рейками ще більше потемнів, став якимось випуклим. Потім Іскоринка ковзнула з моєї руки на прути, вони різко спалахнули сліпучим у темряві полум'ям.
- Що ж, - пробурмотів собі під ніс я, відчуваючи, як мої сумніви змінює якесь радісне нетерпіння, немов передчуття від відкриття таємниць, - залишилося тільки увійти...
- Чудово! Просто чудово! - раптом пролунав ззаду глузливий голос. Я різко обернувся, у темряві погано було видно, мій факел давав не надто яскраве світло, хоч цей голос пролунав досить близько, але я нікого не побачив. Тільки подумав, що потрібно плюнути на того, хто тут зібрався мене проводжати, і ступити у Двері, як мені в руку щось встромилося. Я мало не випустив факел, побачив на руці якийсь шип, встиг тільки підняти голову, як тут мене ніби паралізувало. У неяскравому світлі показався смутний силует, трохи пізніше впізнав того, хто наближався до мене. Це був Салфад. 
Усміхаючись, він підійшов зовсім близько.
- Так, набагато зручніше, коли тобі вже приготували Шлях, - глузливо промовив він, - А то щоразу доводиться все робити самому та самому. Скажи мені, Дарене, чому так? 
Він зупинився переді мною і почав вдивлятися в моє обличчя.
- Чому так відбувається? Яка Сила так розподіляє, що хтось отримує усе легко, зовсім не докладаючи зусиль, а інші, незважаючи на всі свої старання, не отримують нічого. 
Я міг тільки мовчати і дивитися на нього витріщеними очима. Хіба тільки манліп на моїх грудях почав раптом пульсувати. І ця пульсація ніби віддавалася по всьому тілу м'якими поштовхами.
- Мовчиш? Ах, так! Ти не можеш говорити... Не скажу, що шкодую про це. 
Салфад дивився на мене, дивився, потім раптом риси його обличчя спотворилися, потекли. За кілька миттєвостей переді мною був вже не Салфад, а Ветрас. Усмішка його була кривуватою, і я б сказав, гіркою.
- Де всі вони, хвалені Охоронці справедливості? Може, ти такий і є? - продовжував він говорити, - Тієї Справедливості, яка немов пиріг, якщо хтось схопив собі більшу частину, то інший залишається взагалі ні з чим... 
Хотів сказати, що вони завжди з Лапе тягли найбільші шматки, але не міг. Ветрас обернувся, розглядаючи щось невидиме мені, махнув рукою, щось ніби дзенькнуло.
- І одного тебе все ніяк не залишать, - знову повернувся він до мене, рот його скривився в усмішці, - Але вони мені не заважають, зате з'явиться в тебе компанія, яку ти сам обрав. Ці твої дрібні підлабузники... 
Невже за мною потяглися ці пронирливі братці, Шиґі та Шого? Що він з ними зробив? Я намагався рухатися, але тіло мене зовсім не слухалося. Хоча пульсація манліпа ніби пронизувала мене, і її я відчував. Ветрас, здавалося, помітив мої потуги. І це його розсмішило.
- Ну-ну, Поцілунок павука – міцна штука, скажи? Серце б'ється ледве-ледве, дихається насилу, і поворухнутися не можеш. А ще так просто не відпустить і швидко не мине, встигнете ще надивитися один на одного... якщо пощастить. А тобі ж неодмінно пощастить, чи не так? Ти ж, Дарене, везунчик! А я все ніяк не міг зрозуміти, як таке може бути, що звичайній людині, не фейрі, не докладаючи жодних зусиль, усе вдається в житті. Усім він гарний, усі йому допомагають, довіряють... 
Багато чого я хотів би йому сказати, було що мені відповісти, але не міг. Він паралізував мене якоюсь гидотою, схоже, влучив прямо в руку, якою я тримав факел. І цей факел, до речі, так і продовжував горіти, злегка спалахуючи.
- Немає її, цієї вашої хваленої справедливості! Немає! - Ветрас говорив, наче сам із собою... 
Дуже схоже на ситуацію в якомусь фільмі, коли лиходій щось розповідає, а в цей час прибуває допомога. І я б зараз не відмовився.
- Ти стараєшся з усіх сил, долаєш безліч небезпек, переживаєш безліч неприємностей, але залишаєшся десь там, у невідомості, так, злегка поплескають по плечу, а потім відвернуться в пошуках щасливчика. 
Вертас був не схожий на самого себе, ніколи не бачив такого виразу на його обличчі. Той Вертас, що прикидався наївним дурником, насмішник і бешкетник, був мені знайомий, а цей – ні.
- А він так просто, мимо проходить і залишається у виграші... Цю шахту, хай їй грець, і ту зміг собі на користь обернути! 
Що він несе? Яка шахта?
- Хоча саме я її знайшов! І мало не постраждав через цього ідіота! 
Щось я не розумію, про що він говорить... Від чого я залишився у виграші? Від шахти Гайдін? А Ветрас до неї яким боком? Невже він і був тим самим...
- Усе йому. Завжди йому, - зло дивився він на мене, - Але тепер усе зміниться, чуєш?!
- Шиши! - раптом почув я шепіт на межі чутності.
- Я зрозумів секрет цієї твоєї везучості. Це всього лише ковток води з Фонтану удачі...
- Скажи - шиши! - наполегливо повторював цей голос, - Ну ж бо!
- ...всього лише забута іпостась Кайроса, зайвий елемент світобудови, який якось просочився і сюди, у Фейрію. Де немає і не повинно бути місця всякій випадковості! Де замість вдачі має бути точний розрахунок, а замість випадку – праця! Ти зрозумів мене?! Праця! 
Я спробував щось вимовити, але майже не міг поворухнути навіть язиком. Раптом гулко стукнуло щось на грудях, наче хвиля пробігла по тілу, а у вухах навіть задзвеніло. Напружив усі сили, відчуваючи, що ледь-ледве стало якось легше.
- Успіх має бути закономірним результатом, зрозумілим і передбачуваним. І якщо для цього потрібно використовувати цей Фонтан удачі, то я використаю. Але й отрую його потім... Я так довго шукав його, по крихтах збираючи відомості. Дуже довго. Це тільки тобі дістається все готове, тільки пальцем ткни... 
Немов ворушачи величезний камінь замість язика, долаючи це дивне заціпеніння, при якому я майже дихати не міг, дуже-дуже повільно вдихнув і з усіх сил напружуючи легені та гортань просипів чи промимрив:
- Шишиии...
- Але я шалено радий, що саме ти привів мене до цього Фонтану, і навіть відкрив мені туди Двері. Що ж... 
Він ще щось говорив, але я його вже не слухав. Прямо переді мною, стікаючи з догораючого факела мерехтливим потоком, сформувався примарний силует і з'явилася незвичайна істота, чи то лев, чи то собака. З'явившись між мною і Ветрасом, який замовк, воно розсунуло свої лапи в сторони і раптом гулко розреготалося, таким собі дуже саркастичним сміхом.
- Скільки личини не міняй, але якщо годувати заздрість, то виросте чудовисько! - промовив собаколев в обличчя приголомшеному Ветрасу, -
А він, багатоликий, народився в грозовий день! 
Мій старий приятель заревів люто й страшно, замахав руками і ніби метнув у мене якусь тінь, але собаколев прикрив своїм примарним тілом, ця тінь штовхнула його, він, у свою чергу, добряче копнув мене, і я повалився у відчинені Двері та впав кудись у темряву...