Глава 33

...І знову мені наснився той самий сон. Я знову опинився в минулому, з батьками. Жаль, що вони так і не сказали мені жодного слова. Ще більш сумно, що я так і не побачив обличчя мами. Навіть уві сні чекав, що це станеться, але, на жаль. Хіба що тепер мені снилося, ніби я беру книгу й починаю її розглядати. А потім відкриваю, дивлюся на зображення якоїсь людини й чітко бачу напис. Прочитав я її чи просто згадав, що там було написано, але тепер точно це знав.
"Сподіваюся, мій життєвий досвід, викладений у цій книзі, буде тобі хоч чимось корисний. Х. Бахард".
Уві сні я навіть її погортав. Це була біографія. Біографія, роздуми й опис деяких дослідів у деталях. От тільки що описувалося і для чого, я не дуже розібрався. Мене весь час квапили, а я ніяк не міг відірватися від цієї книги. Тим паче, там були картинки, якісь будівлі, якісь схеми... І це було дуже цікаво, але в пам'яті чомусь нічого не затримувалося. Хіба що дуже короткий текст, прямо в кінці книги. Він чимось привабив мене, довго його розглядав, а потім чийсь голос виразно й чітко повторив уголос ці кілька рядків...
І коли я прокинувся, то знову й знову шепотів їх:
- Тобі знадобиться сила давніх коренів, пов'язана нерозривною ниткою долі, прихована покровом випадковості... освіти собі Шлях смолоскипом надій! Промов... Випадковість – іскра буття.
Лежав, витріщившись в стелю й намагався зрозуміти, що це взагалі таке. Невже в цій книзі щось говорилося про Шляхи? Адже там був дарчий напис, отже ця книга могла бути в мене, виходить? Чому ж я про неї зовсім не пам'ятаю? І де вона може бути? Коли я вперше потрапив до Фейрії, при мені її не було. Я цього можу й не пам'ятати, звичайно, але ніхто ніколи мені не розповідав про цю книгу. Про шолом і тканину казали, про листок я й сам пам'ятав, а от про книгу... Ні, про неї ніколи не йшлося. Щось було ще в цьому коротенькому описі, мені вдалося запам'ятати... Щось важливе... Так! От що цікаво! Цей текст був написаний від руки на останньому аркуші, а не надрукований, можливо тому я й зміг його запам'ятати. Аж надто почерк гарний. Як би тепер знайти цього Бахарда! Сподіваюся, він ще живий. У мені знову боролися такі знайомі суперечливі прагнення... шукати чи ще затриматися? Якщо кинусь шукати Тішу, то чи повернуся потім сюди колись? Чи зможу з'ясувати щось про своїх батьків? З іншого ж боку, а якщо вона бажала, щоб я одразу кинувся її шукати? Чи точно вона чекала від мене саме цього? Айя вранці мені дорікнула, ніби весь цей час ніяк себе не проявляв, але ж і мене, виходить, давно знайшли. Тільки говорити зі мною ніхто не побажав... Із гордісті? Так, у всіх є ця гордість. Як часто вона не дає зробити перший крок, навіть якщо ми цього й прагнемо... От як зрозуміти, а чи хоче інший, щоб цей крок було зроблено? Здавалося б, це так зі сторони симпатично й так багатьох захоплює, коли досягають, коли наполегливо залицяються. Завойовують! Але не завивають при цьому... А хіба не примус це? От те саме, дуже активне залицяння! Якщо в самому описі цього дійства, як іноді кажуть – він за нею наполегливо залицявся і зміг завоювати її серце; так от, якщо тут ідеться про війну, то хіба ж це не насильство? Як же так? Уникай насильства, застосовуючи насильство? Де ж та межа пролягає? Люди - вкрай дивні створіння... Усе в нас розмито, складно й невизначено. Усе двоїсте.
Гаразд, усе це лірика. Робитиму, що зможу, а там, хай станеться, що станеться. Манліп чекав на мене тут, у Фейрії, і якби я сюди не потрапив, міг би його так ніколи й не побачити. Але тепер я тут, тому треба хоча б спробувати розібратися. Інакше потім усе життя шкодуватиму. Раптом ще виявиться, що Тіша просто вирішила відвести Зюкину на Землю і повернулась, от буде номер...
За дверима почулися чиїсь розмови, що ставали все голоснішими. Здається, Лоншер з кимось сперечався, хтось незнайомий обурювався високим, різким голосом, ще хтось нерозбірливо бурмотів. Що ще за відвідувачі? Ну, немає нам спокою... Чим зручно спати одягненим, можна просто одразу встати і ти вже готовий. Щоправда, з одягу в такому разі слід обирати щось винятково немнучке. У невеликому дзеркалі було видно лише моє трохи пом'яте обличчя, але ось його якраз і не випрасуєш. Хто ж там так галасує?
Я вийшов зі своєї кімнати у просторий хол апартаментів і побачив, що вхідні двері навстіж відчинені, а в невеликому передпокої сталося справжнє стовпотворіння. Лоншер і Лоума героїчно стримували натиск цілої групи людей... тобто, істот, там були й фейрі. Якийсь чоловік з червоним обличчям і сивим волоссям стрибав з-за спин готельного службовця та ще двоє, в яких одразу ж можна було впізнати доглядників Порядку.
- Як він посмів... Це обурливо! - майже верещав цей червонолиций.
Готельний службовець геть не розумів, що йому робити, але поглядав на крикуна з погано прихованою неприязню. Обидва служителі Порядку, хоч і кривилися від верескливого голосу позаду, але вимовляли щось Лоншеру.
- Що тут відбувається? - голосно запитав я досить твердим і впевненим голосом. 
Порядок чомусь викликав у мене останнім часом велике роздратування. На якусь мить вони всі замовкли.
- Я Хранитель Веселин, це приватний номер у приватному готелі. За яким правом ви тут?
Лоншер глянув на мене схвально, Лоума просто стояла, підперши боки руками, дивлячись на порядківців так, що ті й не сміли рушити всередину.
- Ми служителі Порядку, - сказав один з них, - Тут за заявою підданого Великого Дому Обрію.
- Так-так! - закричав червонолиций.
- Дому Обрію? Знов? - здивувався я, - Вітаю стражів. Про яку заяву йдеться і як вона стосується цього номера та тих, хто тут перебуває?
- Звертаю увагу мешканців, ми були змушені підкоритися вимогам, - випалив готельний службовець, відходячи трохи вбік від дверей.
Я почув це, але чекав відповіді від Порядку.
- Нам заявили про зловмисну дискредитацію підданого Великого Дому Обрію. І вказали на якогось повіреного у справах Лоншера Поунса. Під час перевірки в реєстрі готелів виявилося, що він зупинився тут, у цьому номері.
- Лоншере, ви що, оформили номер на своє ім'я? - здивовано запитав я свого повіреного.
Той збентежено зіщулився, розгублено посміхаючись:
- Так вийшло, поспішав і не подумав...
- Оце вже, сховалися так сховалися, - тихенько зітхнув я.
І раптом згадав, що взагалі-то нас мали б охороняти. Хотів було щось сказати з цього приводу, але передумав. Потім розберуся.
- Хто ж це заявляє і в чому, власне, справа? - спитав голосно.
- Згідно з установою... - тут же почав Поунс, але один зі стражів негайно перебив його.
- Зачекайте зі своїми установами! Давайте спочатку розберемося... Ми можемо увійти?
- Ви тільки подивіться який! - кричав той, у коридорі.
- Шкода, але ні, - похитав я головою, - Якщо у вас немає ордера, то увійти ви не зможете.
- Ми хотіли лише переконатися, що розгляд має під собою підґрунтя, - невдоволено сказав другий страж, - Чому ми не можемо увійти?
Я уважно на нього подивився. Після Салфада місцеві стражі порядку в мене довіри викликати не могли за визначенням.
- Вам потрібно сюди потрапити чи розібратися? Я так розумію, більше в Кийві справ немає, окрім того, щоб заяви про дискредитацію розглядати!
- Це ж гість нашого Дому... - почав було один.
Але я його тут же перебив.
- Дозвольте ще раз, мене звати...
- Та чули ми...
- ...Хранитель Дарен Веселин. А хто ви? Оцей тип, що кричить там у коридорі, хто це?
Страж озирнувся.
- Заявник. Пан Колкол Гелсен. А я страж Порядку управи Кийви Вес.
- Так-так! Я Гелсен! - голос з коридору.
Злегка схилив голову, може вийшло трохи насмішкувато, бо стражі нахмурилися. Але я не збирався робити їхнє життя простішим.
- Отже, пан Гелсен звинувачує в дискредитації мого повіреного Лоншера Поунса.
- Присутнього тут! - подивився другий страж на мого друга.
Підійшов трохи ближче, напружено стискаючи перстень. Хтозна, чого від них чекати.
- Неважливо, присутній він тут чи ні. Якийсь пан з Обрію зробив заяву. Через цю заяву ви не знайшли собі інших справ, окрім як прибути особисто?
Краєм ока я побачив, що в коридорі, виявляється, є ще хтось. Хтось стоїть там і ніби за всім спостерігає. Схоже, охорона все-таки на місці. Чи знову ловить на живця...
- Та як ви смієте... - закричав у коридорі червонолиций. Який невгамовний і дратівливий тип, цей самий Гелсен.
- Чому ми не можемо увійти? Ви хочете сповістити всіх у цьому готелі про обставини справи? - невдоволено вигукнув один зі стражів.
- Ви не можете увійти, тому що я вас сюди не кликав. І мені байдуже до того, почує хтось іще чи ні. Будь ласка, поясніть суть претензій або залиште цей номер.
- Ми хочемо дізнатися у пана Поунса, з якою метою він приходив до гостя нашого Дому.
- І показував цю мерзоту! - верескнув Гелсен, - Нехай скаже!
Лоншер стримано відповів стражам:
- Дозвольте, я відповім. Я цікавився манліпами, які колись цей пан продавав.
- Навіщо ви показали мені цю брудну гидоту? - крикнув червонопикий. 
Поунс повернувся до мене й підморгнув.
- Прошу вибачити, - встряв я знову, - Чи правильно я зрозумів, що йдеться про той малюнок, який мій повірений вам показав?
- Так-так! Ця мерзенна спроба мене дискредитувати...
- Зачекайте! - підняв я руку, - Пан Поунс діяв на моє прохання та в моїх інтересах. Ми дізналися, що ви колись продавали манліпи з пожалуваним гербом "Півень над вежею" і хотіли у вас запитати, чи не знаєте ви когось, хто міг би зробити манліп з іншим гербом, зразок якого він вам і показав.
- От! - заверещав Гелсен, - Отже, це ви! Ви!
- Та заспокойтеся, пане! - скривився страж Вес.
- Ви ж чули, що він сказав? Отже, це він!
- Що він? - я намагався говорити спокійно, хоча ці крики Гелсена не лише мене розбудили, але й тепер від них почав боліти голова.
- Поясніть чітко нам усім, у чому суть вашого звинувачення! 
Червонопикий, здавалося, аж підстрибнув від обурення. Очі його мало не вилізли з орбіт, щоки коливалися, а слиною він мало не заплював обох стражів.
- Вигадав! Він усе це вигадав! Щоб з мене посміятися! Я! Моя репутація! Цю жалюгідну, цю мерзенну картинку приніс, щоб з мене посміятися! Клянуся благоволінням Фаргота! Ні! Немає таких гербів! І не було... 
Страж Вес зітхнув, витер рукавом і похмуро мені пробурмотів:
- От, бачите. Вас звинувачують у тому, що ви поширюєте неправдиві відомості, які шкодять репутації.
- Яким чином? - насмішкувато запитав я, - Я всього лише запитав, хто б міг зробити алюзію на його творчість.
- Ні! Немає таких манліпів! - заволав Гелсен.
- Він каже, що це ваша вигадка, - зітхнув страж. 
Секунду я роздумував, потім наважився, зняв із шиї шнурок і дістав зі шкіряного мішечка свій манліп.
- Вельмишановний страже, я вам покажу свій манліп і попрошу звернути увагу на відбиток, який на ньому зроблено. Тільки, прошу вибачити, але тримати його я буду сам. 
Страж уважно вивчив манліп, а Гелсен раптом замовк. Потім подивився другий страж і кивнув на манліп Гелсену. Я тримав його на витягнутій руці й дивився, як змінювалося обличчя цього дивака, поки він мій камінь розглядав. Наче прокололи повітряну кульку... Він ніби здувся. На лобі виступив піт. Навіть руки затремтіли.
- Зауважте, сам я його зробити не міг. Але шукаю творця, тому й запитав про цей герб.
- Так, схоже, - усміхнувся страж, а другий дивно пирхнув і відвернувся. 
Гелсен відступив назад у коридор, тремтячою рукою він почав нишпорити по кишенях, потім витяг хустинку й почав витирати обличчя. Після його криків тепер панувала напружена тиша. У коридорі ще хтось промайнув, зазираючи в двері, але ближче підходити не наважився.
- Тому, - продовжив я, - зовсім не розумію суті звинувачень. Ні я, ні мій шановний повірений нічого ні про кого не розповідали. Шукаю творця манліпа, хотів дізнатися, чи відомо пану Гелсену щось про Бахарда. От і все.
- Як ви сказали? Бахард? - тихо запитав Гелсен, миттю повернувшись у дверях, - Адже я колись навчався за його книгою... Це ж його творіння - манліпи. Яке він має відношення?
- Я просто згадав про його книгу, написану ним автобіографію. У мене була така колись... 
Гелсен стояв якийсь жалюгідний і розгублений. У нього тепер тремтіли навіть ноги, тож йому довелося спертися на одвірок. Якимось гарячковим поглядом він раптом почав оглядати й обмацувати вхідні двері до наших апартаментів.
- Так-так... Автобіографія. Як же там було сказано? Сила... Сила, пов'язана... Фаргот, з чим? Не пам'ятаю... Відкриє... Не пам'ятаю вже... 
Він постояв, погладжуючи двері, а я раптом завмер із несподіваним розумінням того, що ж саме він намагається згадати! Дуже схоже, що він зараз згадує ту фразу, яку я почув у своєму сні! І що ж він так хоче побачити в цих дверях? Зачекай-зачекай... Так, зараз не до цього! Але думки мої раптом зашурхотіли з шаленою швидкістю. Мені раптом уявилося, що ця фраза, яка мені наснилася, цей написаний у книзі від руки ніщо інше, як опис шляху до чогось, те, що потрібно зробити, щоб зустрітися із самим Бахардом? А цей Гелсен... Наші погляди зустрілися. Порожнеча й печаль були в його очах. Він щось іще намагався згадати, але не міг, хоча при цьому немов відчував біль від втрати чогось дуже важливого... Не знаю, як у мене вийшло це в ньому розгледіти. Кинувши на мене останній тужливий погляд, Гелсен мовчки відвернувся й, згорбившись, побрів кудись коридором. Стражі деякий час постояли, переминаючись з ноги на ногу.
- Мені здається, що заявник уже не надто бажає цю справу продовжувати, - зауважив Лоншер, замислено почухавши носа.
- А моєму господарю саме час обідати, - раптом сказала Лоума, яка досі мовчала, - Тому, прошу нас вибачити. 
Вона практично виштовхала їх за двері. Щоправда, після відходу Гелсена вони не дуже й опиралися.
- А де ж наша охорона? - тихо запитав я. 
Лоншер постояв біля дверей, прислухаючись.
- Вони були поруч, гадаю. Це ж не гвардійці, які всіх не пускають.
- Ага, вони всіх не випускають, - пробурмотів я, задумавшись.
- От ви й дізналися про мої вчорашні успіхи! - посміхаючись, сказав Поунс, - Чули б ви, як він тоді кричав на мене!
- Що? Ах, так. Вибачте, що так вийшло, Лоншере. Треба було мені самому піти.
- На жаль, більше він говорити не захоче. Може, вдалося б з'ясувати, хто так з нього посміявся.
- Мене більше хвилює питання, чому було обрано саме мій манліп для цього... Знаєте, Лоншере, мені завжди було цікаво, а чому Шлях пов'язаний із дверима? 
Лоншер засунув пальці рук у кишені жилетки й почав гойдатися з носка на п'яту.
- Мені здається це очевидним, Дарене. Тому що це саме те, що пов'язує і те, що роз'єднує. Те, що ззовні та всередині одночасно.
- Ви помітили, як він дивився на неї? 
Поунс кинув на мене здивований погляд.
- На кого?
- На двері. Він навчався за книгою Бахарда... Ось тут, - я помахав своїм манліпом, - у мене в руках теж книга Бахарда. Чи немає тут зв'язку?
- Господарю! - Лоума виходила з холу, але повернулася, - Прошу снідати. Чи обідати. 
Вона невдоволено підтиснула губи.
- Усе змішалося, ранок-вечір... прошу вибачити, якщо ми не надто готові.
- Тітонько Лоумо! - вигукнув я, - Та як ви взагалі примудряєтеся готувати, коли кухні немає?!
Усе ще невдоволено підібгавши губи й похитавши головою, вона поплескала мене по руці.
- Дякую, Дарене, що ти такий поблажливий. Сподіваюся, після цього пізнього сніданку ти не зміниш свою думку. 
Обернувшись і суворо глянувши на Лоншера, якому вдалося швидко приховати свою усмішку, вона королевою пішла поперед нас до їдальні.
- Ходімо, мій друже. Не варто змушувати наших дам чекати, - посміхаючись, сказав Поунс.
- Так-так, - мені раптом здалося, що я почув щось важливе, але пропустив це повз вуха. Зі мною так часто буває, мабуть, просто не надто швидко думаю. Хтось на півслові розуміє, а мені прямо повторення й роздуми потрібні. От як зараз. Що ж я почув? Книга мені все затьмарила. Лоншер щось сказав? Ні, не він. Гелсен! От почулося щось і тепер думай! Крім дверей він сказав щось важливе, я чомусь згадав, що чув це важливе не тільки від нього... Втім, гаразд. Не запам'ятав, то що ж тепер... Фаргот! Ось що! Але шо це і до чого воно? Мені потрібні нові загадки? 
Після сніданку я попросив усіх не розходитися.
- Друзі, мені знадобиться ваша допомога.
- Може, вип'єте стаканчик вару? - сором'язливо запитала Місі, смикаючи свій фартух.
- Неодмінно. Тільки трохи згодом. Зараз мені потрібна ваша допомога ось у чому. У мене є один текст, який, як я думаю, пов'язаний зі Шляхами або Дверима кудись.
- Я готовий туди вирушати! - підхопився Шого.
- І я! - тут же підтримав його Шигі.
- Сядьте, шибеники, - шикнула на них Лоума, - Дослухайте спочатку, а то в кімнаті замкну.
- Цей текст якось пов'язаний з ним, - подивившись, як ці зірвиголови вмощуються на свої місця, я дістав манліп, - Рік тому він з'явився, але звідки невідомо, а герб на ньому, як ви чули, чомусь пародія на цього Гелсена. Але на ньому є живе зображення, і воно стало довшим. Я в ньому бачу книгу. Хочу, щоб ви теж на нього подивилися. 
Ми перервалися, я дав усім подивитися манліп, але виявилося, що лише я бачу довгу частину. Решта лише звичайні кілька секунд. Лоншер чомусь зрадів і потер руки.
- Усе правильно, мій друже! Усе правильно. Це непроста річ, але вона призначена саме для вас. Саме тому ви бачите більше за інших!
- А що ви скажете, Лоншере, якщо дізнаєтеся, що тепер я став бачити сон, у якому перебуваю там, - я кивнув на манліп, - І бачу, як це все відбувається? 
Поунс відкинувся на стільці, закинувши ногу на ногу.
- Я скажу, Дарене, що це не дивно.
- Ви ж там були, хазяін, - тихо сказала Місі, - Це може бути не сон, а просто ваші спогади. 
Лоншер показав на неї своїм довгим пальцем і кивнув.
- Саме так!
- Добре, - продовжив я, - Чудово. Тоді в цьому сні, який може бути спогадами, я побачив у себе книгу, написану Хіпо Бахардом. На ній був дарчий напис, а в самому кінці, на чистій сторінці написано... тим же, начебто, почерком, кілька рядків, які я вважаю ключем до чогось.
- Бахард... - нахмурився Лоншер, - Цей дивак з Обрію теж щось про нього сказав, він навчався за його книгою і це той, хто їх придумав.
- А ще він може бути тим, хто бачив моїх батьків. 
Поунс помахав мені пальцем.
- Цього не може бути! Віго казав, що він жив чимало років тому, йому мало б бути вже більше двохсот років.
- Мені теж, якщо виходити з року народження, більше років, ніж усі думають, - заперечив я. 
Лоншер витріщив очі.
- Чи не хочете ви сказати...
- Якщо цю книгу ви пам'ятаєте, пам'ятає про неї й дивний невихований тип, який так пронизливо кричав ще недавно під дверима, отже, її було написано тут, у Фейрії, а її автор міг потрапити сюди так само, як і ви, - сказала Лоума, перевіряючи, чи розставлені тарілки в ідеальному порядку. 
Ми з Лоншером перезирнулися й згідно кивнули.
- Це досить імовірно.
- Тільки є одне але, - замислено сказав я на це, - Я вперше потрапив до Фейрії сам, нікого не було. А творець цього манліпа бачив моїх батьків трохи раніше. Отже, бачив він їх не у Фейрії.
- То як тут опинилася книга? - тихо запитала Місі.
- Не тільки книга, - усміхнувся я їй, - Адже якось же стало відомо про манліпи. А це передбачає, що їхній творець усе-таки у Фейрії був.
- Так, - кивнув Поунс, - Я розумію, чому ти зацікавився цим Бахардом. Але, бачиш, я ж не встиг тобі всього розповісти, що там Віго знайшов... Хоча він майже й не шукав, я сказав, потрібно щось швиденько. Знаєш, як називалася одна з книг цього Хіпо Бахарда? "Лови прекрасну мить"...
- Як гарно! - прошепотіла Місі. 
Шого фиркнув, а Шигі закотив очі.
- Так от, він якраз і хотів подарувати таку можливість усім. Усім, хто у Фейрії. І, як виявилося, створив манліп.
- Ви бачили цього Гелсена? Він щось намагався згадати. І його слова нагадували частину тексту, написаного в книзі! Тому я й думаю, що це якось пов'язано з Дверима. Але не зовсім розумію, як їх знайти й відчинити.
- А ви запам'ятали цей текст, хазяіне? - підхопився Шигі. 
Вони з Шого нагадали двох гончих за сигналом мисливця. Напружені, очі горять, вуха в сторони...
- Запам'ятав. Сила давніх коренів, пов'язана нерозривною ниткою долі, прихована покровом випадковості. Потрібно освітити собі шлях смолоскипом надій! Сказати, що випадковість — це іскра буття і увійти. Що це може бути? Як зрозуміти й знайти? 
Усі задумалися й мовчали, переглядаючись.
- Взяти, наприклад, смолоскип надій. Що це? - почав я думати вголос через деякий час, - Як можна запалити надію? 
Лоншер замислено посмикав свою куцу бороду й нахмурив брови.
- Знаєш, Дарене, ми, фейрі, пам'ятаємо багато чого краще за вас, людей. Але чимало й забули за століття. Палаюча надія... це немов щось дуже давнє. Надія, як іскра, яка не згасне навіть найтемнішої ночі. Ми це відчували... колись. 
Лоума зморщила губи й похитала головою.
- Якщо справа не стосується судової практики, ти іноді таке верзеш... 
Поунс ніби не розчув, він відкинувся на стільці й задумався.
- Це як зміна дня й ночі. Сонце вмирає, щоб народитися знову. Може, "смолоскип надій" - це якийсь символ у ритуалі згасаючого Сонця? 
Місі тихо промовила:
- От і вінки, які ми по річці пускаємо... адже це теж як вогник, що пливе в темряву, з вірою, що бажання збудеться. 
Шого тут же фиркнув.
- Який смолоскип, яка річка? Щоб тобі нареченого угледіти, не вінки пускати треба! 
Він штовхнув Шигі ліктем, і той негайно захихикав.
- Давайте ми вам з ліхтаря біля будинку світлячка зловимо - от вам і смолоскип! А надія... Він же точно їсти сподівався... як я.
- З ким доводиться мати справу... Одні балакуни й ненажери навкруги, - Лоума невдоволено подивилася на близнюків, а потім раптом повернулася до мене, - Найголовнішим смолоскипом надії для нас, Дарене, завжди було вогнище рідної домівки. Запалюючи його щовечора, колись сподівалися пережити страшну ніч і дочекатися ранку.
- Саме так! - тут же підхопив Шого, - А ще ввечері завжди сподівалися добре поїсти! Це перша справа!
- Виходить, - задумався я, - Запалити смолоскип надій - це як звернутися до цього самого давнього, найважливішого вогню - вогнища? Але як це допоможе нам знайти Шлях або Двері? 
Лоншер кивнув ніби своїм думкам.
- Може, просто двері з'являться в цьому світлі?
- Але ж там сказано - освіти собі Шлях! - нагадав я, - Огнище - це тепло, їжа та безпека. Але як воно освітить мені дорогу в невідомість? Виходить, мені потрібне буде якесь світло, щоб бачити, куди йти. 
Поунс стрепенувся і захлопав очима.
- Що, якщо йдеться не про вогонь огнища як він є, а про його переносне значення? Про світло знань, про мудрість предків, яка зберігається в пам'яті роду й розповідається в історіях біля вогнища? Може, потрібно згадати якісь старі легенди або перекази про домашнє вогнище? Або ті, що розповідали біля вогнища довгими ночами?
- Або про покровителів домашніх вогнищ? - прошепотіла Місі.
- Може, вогонь у домашньому вогнищі раніше розпалювали якось по-особливому? - Лоума задумливо подивилася на камін, у якому не було й слідів того, що тут колись щось палили, - З використанням якихось потрібних трав або особливих порід дерева? Або вперше...
- А я зрозуміла, зрозуміла! - раптом заплескала в долоні Місі.
- Що? - усі повернулися до неї. 
Оченята в неї заблищали, трохи зніяковівши, вона сказала:
- У нашої вчительки якось трапилася пожежа. Вискочив цікавий вогненний сплеск, коли вона нам показувала щось на вулиці. Загасили швидко, але встигла згоріти її нагородна стрічка, і тоді вона ще пожартувала - бачите, це горить моє честолюбство. Адже вона хотіла її кудись одягти, щоб себе показати, на якийсь прийом, і навіть сукню під неї підбирала, а тут раз! І один попіл.
- Надії... Згорілі надії, - промовив я і замислився.
- Розумниця Місі! - задоволено усміхнулася Лоума.
- А що, дуже може бути, - неквапливо протягнув Поунс, - Честолюбство, надії... Хоча, який може бути смолоскип зі стрічок?
- Припустимо, йдеться про смолоскип із певного дерева. Нам ще розповідали, що люди колись вінки вручали переможцям. І тільки з певного дерева.
- Місі, ти молодець! - захопився я, - Адже ж вірно! Лавровий вінок переможця ігор - це зелене листя, це вже видимий успіх, а надіями цілком можуть бути...
- Коріння! - зробив страшне обличчя Шого.
- Та просто його деревина. Або сухі прути. Або сам засохлий вінок. Хмиз...
- Олімпійський вогонь - це теж смолоскип надій, по суті, - пробурмотів я, - Тільки де ж його знайти?
- Дарене! Якщо йдеться про дерева, а я тобі нагадаю, що ви, люди, - діти лісу, то силу давніх коренів може дати лише світове дерево, - блиснув очима з-за скелець Поунс.
- Чудово. І де мені його взяти? - скептично хмикнув я, - Це ж Світове дерево... воно навіть звучить як щось величне, а не як те, що можна просто піти й зрубати.
- Образно, Дарене! - Поунс аж підстрибнув на стільці, захоплений своєю ідеєю, - Ти ж сам говорив про символи!
- Я?! 
Але Лоншер мене не розчув.
- Сила давніх коренів... Адже що для вас, людей, може бути найдавнішим і наймогутнішим коренем?
- Не знаю... дуб, можливо, - знизав я плечима, - Він міцний, довго живе.
- Це дуб! - з несподіваною впевненістю підтримала мене Місі.
- Хоча чому не ясен? - засумнівався я, - Адже Світове дерево, Іґґдрасіль... це ж ясен, хіба ні? Чи я щось плутаю? 
Поунс почав знову махати переді мною своїми пальцями. Лоума помітила, що я навіть відсунувся, і схопила його за руку.
- Тихо ти! Не махай руками, як млин крилами.
- Мій друже! - Лоншер теж відмахнувся від неї, - Та ви ж самі знаєте, в ритуалі далеко не завжди треба слідувати канону! Дуб чи ясен - це неважливо. Що ви розумієте під давнім корінням, те й буде вам силою. Для тебе, Дарене, як для людини, дуб цілком може бути цим символом.
- Добре, - кивнув я йому, - Логіка зв'язку з деревами мені, загалом, зрозуміла. Сила коренів - це, припустимо, дуб. І що далі? 
Домовички перезирнулися.
- Вам потрібно збудувати шлях, Дарене. Ці рядки, як на те виходить, описують, що необхідно для цього.
- Доведеться лізти на якесь дерево? - похмуро протягнув я.
- Навіщо? - витріщився Поунс.
- Залізти зі смолоскипом на дерево? - ахнула Місі.
- На дерево! - Шигі й Шого дивилися на мене захопленими очима.
- І куди ви там шлях знайдете? - усміхнулася Лоума.
- Так, зачекайте, - виставив я перед собою руки, - Якщо мені потрібен шлях...
- Вам просто потрібні Двері, хазаіне! - підхопився Шигі й побіг навколо столу, - Потрібно просто зробити двері... 
Я глянув на Лоншера, він задумався, потім обережно кивнув.
- Цей непосида, мабуть, має рацію. Вам просто потрібні Двері. 
Шигі зробив ціле коло, але тут його схопив Шого, вони звалилися й влаштували на підлозі купу-малу.
- Намальована на ...намальована на шматку старого полотна... - пробурмотів я, дивлячись, як вони підхоплюються й знову розсідаються, терміново вдаючи з себе вихованих лордів.
- Намальована? Ні, Дарене. Але видима, це абсолютно вірно, - почув мене Поунс, - Ви можете окреслити двері. Вам же знайоме побудування Шляху? 
Я кивнув.
- А тут єдина різниця в тому, що ці двері потрібно якось окреслити.
- Витесати?
- Та просто візуально для себе їх оформити!
- Взяти кілька дерев'яних палиць і збити з них дверну коробку? Так просто?
- Можливо, й так, - знизав плечима Лоншер, - просто поставити буде, думаю, достатньо.
- Дубові жердини? - задумався я.
- Там ще була нитка долі й щось про покров, який приховує. Якщо покров - це захист, і продовжимо ряд дерев, тут можна згадати горіх.
Горіх? Хоча щось пригадую...
- А ось нитка долі...
- Схоже, достатньо три жердини, - потер я обличчя, все-таки виспатися не вдалося, - Чи взяти клеєний брус? Чи зв'язати їх між собою? Там же про нитку було.
- Господарю, - раптом встряла Місі, - Три - це дуже добре, але горіх має бути зверху, він захищає. А до дуба потрібно щось інше. Вам потрібна удача! А удачу приносять клен, горобина, яблуня...
- В'яз! - вагомо сказала Лоума, - Мені ще бабуся розповідала, що людським чоловікам він приносить удачу.
- А ще може послужити опорою ритуалу, - додав Лоншер, - Дуб та в'яз - це міцні дерева.
- Добре. Три жердини: дубова, з горіха та в'яза. А ще прути лаврового дерева. 
Поунс задумливо потер підборіддя.
- Якщо йдеться про дерева, тоді потрібно йти до лісу. Або просто піти подалі від міста. А щоб освітлювати собі шлях смолоскипом, то відбуватися це має вночі або в місці, де темно.
- У вас тут вночі всюди темно! Чому б тоді в підвалі не спробувати? - здивувався я.
- Підвал? Ні, звичайно. Краще тоді якесь поле, - Лоншер поправив окуляри, що з'їхали, - Зрозумійте, Дарене, ви зараз нехай не володар, не маєте сили, але вже точно до неї доторкнулися. Вам потрібна буде не вона! Сила завжди має бути присутня в ритуалі, але вона не всім доступна. Тому так важко дається все тому, хто не має до сили тяжіння або спорідненості. Вам же потрібен лише належний настрій. Запам'ятайте, це теж важливо! У підвалі будуть видні одні камені та стіни, тут знадобиться величезне вольове зусилля. При тому, що підвал сам по собі й так не найкраще місце. У лісі чи полі навколо буде повна невідомість та гра вашої уяви. Легкість і простір... і ніч має бути безмісячна.
- Як учора. І як сьогодні.
- Так.
- А до чого тут моя уява?
- Щоб зробити крок, потрібна опора. Щоб кудись потрапити, потрібно знати, куди робиш крок.
- Але уява, Лоншере?
- Дарене, коли ви бачите дорогу, будинки навколо, то ви знаєте, що йдете вулицею і знаєте, куди прийдете. Вам доведеться докласти титанічних зусиль, щоб ступнути далеко й опинитися десь іще, в іншому місці. Чи ходили ви в повній темряві? У ній кожен крок - це крок у невідомість! Ваша уява при цьому малює безліч різних варіантів, а гра уяви спотворює реальність. Роблячи крок у невідомість за належної вправності та будучи правильно підготовленим, можна потрапити куди забажаєш. Тільки ви впевнені, Дарене, що вам варто кудись іти? 
Домовички мовчки дивилися на мене, навіть двоє непосид і ті, завмерши, чекали відповіді. Мені стало трохи не по собі, але я кивнув, встав і впевнено сказав:
- Так. Я мушу спробувати. Сам.
- А ми? Якщо цей Шлях приведе вас на Землю?
- Тоді мені доведеться знову повернутися, друзі. Або вам прийти до мене. \
Вони заворушилися, перезирнулися й теж підхопилися зі стільців.
- Мабуть, мені потрібно приготувати вам їжі в дорогу, - сказала Лоума.
- А ми... - Шигі й Шого перезирнулися й втекли з їдальні. 
Лоншер якось невдоволено покряхтів, зняв окуляри й надів їх знову.
- А я, мабуть, поговорю ще раз з Віго.