Глава 32

Тихий яр розташовувався зовсім поруч з Кийвою, можна навіть сказати, у передмісті. Їхали ми сюди на мобілі небагато часу, але під'їхати до самого урочища не вдалося, дороги виявилися перекриті. Мене й так, як вельми важливу персону в супроводі охоронців Витоку, довезли далі за інших, хоча дорогою вже було повно людей і фей, які собі йшли в тому ж напрямку. Усі вони були одягнені просто, звичайні полотняні штани та вишиванки. Багато хто йшов босоніж, хтось надів широкополий капелюх, хтось розпустив волосся... Вже почалися сутінки, вузька дорога вела до невеликого ліска, нею пленталося чимало народу, а розштовхувати мобілем тих, хто йде, — це просто жлобство. Мої супроводжуючі з цим погодилися. На жаль, серед них не було домовиків, вони начебто збиралися сюди діставатися, але зі мною їх не пустили. Непорядок, звісно. Але в мене не було можливості дістати їм квитки в перший ряд через відсутність таких. Та й не рвалися вони самі вперед...
Тому ми просто залишили мобіль серед кількох таких самих і пішли дорогою з усіма іншими. Йшов я босоніж. Як і на багатьох вулицях Кийви, тут теж під ногами був приємний трав'яний газон, іти було легко. Замість капелюха була моя кепка, на грудях висів міцний шнурок зі шкіряним мішечком, у ньому, зрозуміло, манліп. Темний ліс навколо, чудове повітря, я вдихав його й розглядав спини тих, хто йшов попереду. Цікаво, що йшли мовчки, лише зрідка хтось міг шепнути щось, а так усі урочисто мовчали, тільки ліс, тиша та світлі силуети тих, хто йшов поруч. Пташки не співають, зрідка легке шарудіння, чи то листя на вітрі, чи то ніг об траву... Навіть дивно якось, ми виїхали трохи раніше, щоб дістатися, а тут вже стільки народу збирається. Сподіваюся, всі зможуть нормально влаштуватися.
Ось ми й ішли якийсь час у темряві та тиші. Дорога кілька разів петляла праворуч та ліворуч, але весь час потрохи піднімаючись угору. Якоїсь миті десь удалині я почув самотню сопілку, її мелодія немов запалила на безмісячному небі зорі, одну за одною. Це зоряне небо було так близько, здавалося, тільки руку простягни. А разом із цим так пронизливо далеко... Дорога раптом розділилася. Усі, хто йшов попереду, вибирали бік на свій смак, я думав піти наліво, але потім подумав, який сенс, і повернув направо. І справді, це не мало особливого значення, доріжки просто піднімалися з двох боків до високої скелі, її гладкий сірий камінь світлів у сутінках. Почувся легкий шум, який зробив сопілку майже нечутною, щойно ми піднялися вгору, цей неясний гомін і шум виявилися плескотом води, що била прямо зі скелі, але сопілку тут змінили інші інструменти, музика стала гучнішою, на скелях я помітив силуети тих, хто грає. Перебір струн немов вплітався в дзюрчання води, йому вторував не різкий, а такий легкий і кличний звук флейт різної тональності. Вода з джерела досить бадьоро збігала по камінню, трохи далі збираючись у широкий струмок. Дороги йшли по обох берегах цього струмка, і всі рухалися ними далі. Ліс поступово розступався обабіч, ми опинилися немов в ущелині, стіни якої поступово здіймалися все вище, при цьому схил був донизу, хоч не під надто великим кутом, і вода текла не дуже швидко. Але траву біля струмка потроху змінили камені, та й сам струмок збільшився, поступово перетворившись на невелику річку. Коли вона стала завширшки кілька метрів, її перегородив кам'яний насип, справжня гребля, обабіч якої були сходи, що вели вгору на схили ущелини, а посередині річка протікала через закритий кам'яною решіткою злив. Варто було піднятися на цей насип, як я завмер — від нього йшов довгий прямий канал, яким повільно текла вода, а на схилах терасованої ущелини ставало все більше вогників. На цьому насипі стояли служителі, які всім мовчки вказували на сходи, що вели нагору. До нас теж підійшов один, але мій перстень Хранителя та два слова, сказані супроводжуючими, змусили його вклонитися й указати мені на річку. Так, саме так. І мені це справді потрібно, я прямо це відчув. І як був, прямо в одязі, поліз у воду. Річка була не дуже глибокою, але каміння не було, і плисти нею було суцільним задоволенням. Вода немов сама штовхала мене, я перестав навіть гребти, мене просто несло течією вниз, по мерехтливій зорями водяній доріжці... Я заковзав у воді, як дельфін, насолоджуючись своєю присутністю у водяній стихії. Навіть відчув легкі грайливі поштовхи, наче справжні дельфіни пливли поруч. Втім, так, мабуть, і було. Ця водяна дорога несла мене вперед, немов зоряним небом, якоїсь миті мені навіть захотілося злетіти, але цього я не вмів...
Зовсім несподівано опинився на мілині, ледь не уткнувшись носом у дно. Тут було зовсім мілко, довелося встати. У легкій прохолоді прийдешньої ночі було свіжо, але зовсім не холодно. Так і чалапав по воді, доки не побачив прямо перед собою невеликі, у кілька сходинок, кам'яні східці на вузький гребінь. І ледь на нього зійшов, то мало не зойкнув. Цей гребінь був лише невеликим майданчиком інших сходів, вузьких, обгороджених ажурними, майже невидимими поручнями, що спускалися у величезну порожнечу вниз. Туди ж униз спадала річка стрімким водоспадом, утворюючи заводь біля підніжжя напівкруглих схилів. Це був такий собі чималих розмірів амфітеатр, до якого доклала руку природа, а обтесала людська праця. Трохи далі зоряний простір відбивався у водах могутньої річки, а тут, унизу, оточений водою великий рівний майданчик, куди спускалася немов зависла в порожнечі тендітна ниточка сходів. Тут, на цих сходах, мене почав обдувати вітерець, дивовижно теплий, прямо як улітку. І я почув гарний багатоголосий спів. Що ж, сюди звук доносив вітер, а внизу має бути чутно ще краще. Ну, мені не співати й не грати. Чому я був тільки радий. Навіть не знаю, навіщо мені сказали, що потрібно бути присутнім у цьому дійстві, я б із задоволенням залишався лише спостерігачем. 
Спускатися вниз було цікаво й захопливо. Майже невидимі поручні, вузькуваті, але при цьому добре помітні в темряві сходи, і ти крокуєш ними вниз і крокуєш... тремтячими ногами. Борючись із бажанням стрибнути туди, вниз, щоб серце завмерло від страху й захвату. Моторошно, але дуже захопливо. Не знаю, як мені вдалося, але я спустився. Опинився на великому круглому майданчику, прямо посередині якого височів величезний валун, усіяний різними символами. Навколо цього каменю в траві були проведені три неглибокі й не дуже широкі концентричні борозни, моє місце виявилося на зовнішньому кільці, як повідомив мені розпорядник. Я помітив, що кілька постатей уже повільно пленталися навколо каменю, хтось грав на своїх інструментах, але більшість просто йшли по колу. Тягуча музика посилилася, вона раптом почала наростати, несподівано до діла взялися барабани. Я їх не бачив, але чудово чув їхній потужний розмірений гуркіт, немов застукало величезне серце. Цей гуркіт задав ритм, здавалося, що серце саме намагається слідувати йому…
Тональність музики змінилася. Від каменю раптом немов відлипли досі непомітні жіночі силуети, вони плавно й абсолютно безшумно заковзали по колу... гнучкі, швидкі, стрімкі, при цьому якісь небезпечні, але дуже привабливі. Їх ставало все більше, вони рухалися від каменю все далі й далі, щось починаючи наспівувати, поступово розширювали своє коло, включаючи в нього все нових учасників, які сиділи до цього, як і я, на землі. Танцюючі силуети ніби засвітилися в темряві м'яким сріблястим світлом. Ось вони заковзали й поруч зі мною, я відчув запах степових трав, аромат лісу, запах листя та хвої, свіжого хліба та ягід, почув тихий, дзвіночками дзвінкий мелодійний жіночий сміх... Раптом одна з цих постатей уповільнилася, обійшла мене колом, потім завмерла поруч. Я підвівся на ноги, мені здалося, що побачив знайоме обличчя, але помилився. Певна схожість була, але це була зовсім не Тіша… Повітря раптом немов ущільнилося, звуки відрізало, і переді мною постала на весь зріст велична жіноча постать, вона уся немов переливалася, сяяла. Та була зіткана з тіней і світла. Сяюче золотисте волосся розвівав вітер, він дув і мені в обличчя, так що я навіть кліпнув, але втримався, щоб не закриватися рукою. Звуки раптом повернулися якимсь спільним, гучним і захопленим зітханням усіх присутніх. Я зрозумів, хто опинився переді мною. Мене вчили, що при такій зустрічі обов'язково потрібно схилитися й виявляти всі можливі знаки поваги. Ну, чемність ніхто не скасовував, чемним бути потрібно завжди, але от чомусь кланятися мені не захотілося. Чи вилізла якась внутрішня впертість, чи ще щось, але раптом усвідомив, що стою, широко усміхаюся й дивлюся в очі проявленій Силі Витока. Ні, не з викликом, а з якимись зовсім незрозумілими, що рвуться зсередини веселощами... складно описати, але це було схоже на те, якби маленька дитина стояла на концерті й дивилася на батьків, радіючи, що вони є, що вони її бачать і що вони бачать, як вона тут старається. Обличчя бабусі Тіши раптом опинилося зовсім близько, вони справді були схожі, тільки погляд тієї, яку я зараз бачив перед собою, немов пронизував мене усього наскрізь, витримати його було неймовірно важко. Але, повторю, дивився я без виклику, без страху, мені просто стало неймовірно легко й дуже-дуже весело. Підкоряючись абсолютно ірраціональному почуттю, простягнув руку, немов запрошуючи до танцю. Обличчя Сили Витоку здригнулося, на ньому з'явилася легка посмішка, ми раптом заковзали разом по колу, обходячи всіх. Усі ці представники Великих Домів, музиканти, Хранителі, усі, хто був на майданчику, по одному прослизали між нами. І коли ми всіх обійшли, я раптом залишився один, бабуся Тіши сяючою пташкою злетіла на саму вершину кам'яного валуна, вона завмерла, потім розвела вбік руки, закрутилася у вихорі іскор світла та зеленого листя й зникла, залишивши після себе цілу хмару цих іскор, що розлетілися в усі боки яскравими спалахами. Знову розмірено гуркотіли барабани, включилися духові, струнні. Темп музики почав наростати. А мені все так само було радісно, ніби я встиг добре випити чи дізнався щось дуже приємне. Усі проблеми, усі печалі та складнощі відійшли на другий план і зовсім забулися. Залишилася лише радість і веселощі. І я став притупувати в такт музиці, потім помітив, що в темряві навколо видно тисячі вогників глядачів. Я не бачив їх, але точно знав, що вони теж там пританцьовують разом зі мною. Раптом побачив Лапе, що ішов по колу, граючи. Він теж чомусь посміхався, але, помітивши мене, зрадів і почав пританцьовувати вже разом зі мною. Так ми поруч і пішли далі по колу. Десь злетіли вогняні сполохи, ми заулюлюкали. Вони завмерли в повітрі, потім почали опадати, але їм назустріч раптом кинулися водяні бризки. Закружляли сніжинки, вітром принесло звідкись листя, воно влаштувало справжній хоровод. Музика вела нас, вона кликала танцювати й радіти. Все швидше й швидше. Якоїсь миті перед величезним кам'яним валуном спалахнули яскраві вогні, і в їхньому світлі замайоріли темні постаті нових учасників. У руках представників Великих Домів шалено оберталися мечі різних форм і розмірів, вихор світла змінив мерехтливий відблисками вихор сталі. Іноді вони обмінювалися цілком собі справжніми ударами, немов вступаючи в справжню сутичку між собою. Раз у раз із леза одного зривалися нові вогники, з леза іншого — кам'яні крихти. Водяні бризки, снігові вихори... І те, й інше вихорами здіймалося вгору, над нами закручувалося справжнє торнадо, з єдиною відмінністю, що воно почало світитися зсередини. Його хобот, воронка, вперся прямо у валун, по якому забігали сполохи блискавок. Запахло, як перед грозою. Але при цьому мене нічого не лякало, мені було все так само весело, і я намагався робити все, що міг, щоб ці веселощі тривали. Пуляв угору свої іскри, кричав і реготав на все горло, танцював, тикав небу свій перстень і намагався спрямувати вгору його силу. Чесне слово, якби раптом опинився поруч зі мною якийсь заклятий недруг і захотів штрикнути мене чимось гострим, я б шалено зрадів цьому й радів би, як найвдалішому жарту. Скільки це все тривало, я точно не знаю, було легко, я не відчував втоми. Мені хотілося обіймати весь цей світ, дуже хотілося, щоб усім було так само добре. Здається, декілька раз я навіть опинявся у виблискуючому колі тих, хто схопився в танці, навіть відмахувався своїм манліпом на шнурку від Райєна зі Завитка, в руках якого звивалося щось на зразок металевого батога. Добре, що тієї миті, коли почало світати й танець досяг свого піку, своєї смислової крапки, у цей момент я був далеко від Володарів. Але раптом усе різко стихло, світ завмер, а ми всі застигли...
- Слово! Слово! - пророкотіло, прошелестіло, промовилося навколо.
Небо посвітлішало, зійшла рожева зоря, і щойно всі завмерли, цієї самої миті раптом сяйнув перший промінь сходу. І всі привітали сонце своїми гучними побажаннями, Словами, склавши й заспівавши разом спільну пісню... Земля здригнулася, штовхнулася під ногами, від цього валуна раптом бризнула в усі боки практично невидима, але при цьому відчутна завись чогось абсолютно невловимого... Тут я відчув страшну втому й просто без сил упав на землю. І був такий не самотній.