Глава 30

Коли Лапе на думку спадає нова композиція, то він стає поганим співрозмовником. Хоча, відверто кажучи, я й сам такий, якщо зайнятий важливою для себе справою. Нема тоді бажання відволікатися. Залишивши Лапе замріяно бренькати, я вирушив бродити містом, шукаючи де б перекусити. Бо дуже захотілося побути на самоті. Все ж таки, мене не полишала думка, що роблю щось не те. Слова Айї не йшли мені з голови, я знову й знову згадував їх. І намагався об'єктивно оцінити наші з Тіхе стосунки. Як минулі, так і теперішні. Вона сказала, що давно все вирішила. Гаразд, але водночас повторила мою втечу. Це, звичайно, могло б бути схожим на помсту, але й тут потрібно дивитися правді в очі - її крок був досить логічним, рішучим і тепер не залишав простору для двоякого тлумачення. Я не міг тепер дорікнути їй у тому, що вона піклується про своє становище, бо вона просто відмовилася від нього. Однак, при цьому ближчою до мене зараз не стала. Так воно і є. Не тому, що може бути зараз на Землі, ні. Хоча це й не край світу, а навіть за краєм, куди ще потрібно потрапити. І потім якось її там знайти, якщо раптом не побажає афішувати своє місцеперебування. Зовсім не втурупаю, що вона буде на Землі робити, де і за що жити... Зюкіна, звичайно, допоможе, але... Якщо кудись вирушить самостійно, як потім дізнатися? Де ж її шукати? Голова кругом іде! І чи вона точно втекла? Які в мене ще докази, крім якогось там листа, якого я навіть не бачив? І які тут взагалі можуть бути докази? Хіба що до її матері напряму піти, але це... складно. Що ближче до Сили, то менше людського. Що сильніше розвиваєшся, то ближче до Сили перебуваєш. Можливо, тому Ті не надто прагнула до Жадання, до шлюбу. Може, вона зрозуміла, нарешті, мої побоювання та мої переживання за неї?
Знайшов по дорозі невеликий ресторанчик, де в напівтемряві порожньої зали можна було спокійно поїсти. Так, і скоїв цей жахливий, з погляду Лоуми, гріх, замовив собі їжі, бо час вже був вечеряти, а я доки й не обідав. Що поробиш, все одно відправив свою кухарку шукати містом Зюкіну, точніше ловити її відчуття. Не факт, що вона в Кийві, може, її відвезли до Прамена, але Лоума, думаю, і туди з'їздить, хоча потім все одно мене змушуватиме набрати зайвих пару кілограмів абсолютно нескінченними стравами.
Тіша... Якщо її вибір - це я, а мені дуже хочеться в це вірити, то чого вона від мене чекатиме? Що я побіжу за нею? Покажу, наскільки вона мені дорога? Буду її домагатися? Але як? Може, тому й Ветрас... Ні, я поки що не робитиму жодних висновків. Це фейрі, треба про це пам'ятати. А хіба вони в цьому сенсі дуже відрізняються від людей? Тим більш, деякі з них суть від суті... і навіть плоть від плоті. Діти Творця, до нього йдуть, його творять...
І все ж, що це більше - якась страховка від дурня чи бажання піти зі мною на Землю? Тіша не залишила ні листа, ні слова. Саме так, як я тоді. Вона ще намагалася чекати. Я ж чекати не хочу й не буду. У Тіші вийшло мене знайти, отже, тепер моя черга, точно як у дитинстві, коли ми грали в хованки. Потрапити на Землю непросто, але можна. І без Ветраса, і без Еша. Питання тільки в тому, як потрапити в потрібне місце й потрібний час. Я не дуже добре розуміюся на парадоксах і абсолютно не хочеться цього робити. Цікаво, що забрали також Віктора... Ні, як витончено Тіше мене вмочила! У самісіньке це! Тепер і винуватий, і весь у... білому.
У вусі в мене злегка задзвеніло, схоже буває, коли закладає вуха від перепаду тиску. Але це був не зовсім звичайний дзвін. Мені в ньому навіть почувся голос, який кликав мене на ім'я. Що це за... ах, так! Річер! Я витяг коробку й побачив на ній Нґамеша.
- Дарене! В тебе все добре?
- Цілком. Навіщо питаєш?
- Бо ти довго відповідаєш. 
Я міг лише знизати плечима, але Нґамеш навряд чи це побачив.
- Є попередня домовленість стосовно місця проведення, - сказав він.
- Чому попередня?
- Дарене, ти міг би легко здогадатися, - глузливо посміхнувся Нґамеш.
- Міг би. Але не хочу, - і посміхатися мені теж зовсім не хотілося, - Навіть вибір місця для проведення ритуалу вирішили спихнути на мене, вірно? Щоб був винуватий, якщо щось піде не так.
- Ми ж розмовляли про це.
- Ні, про інше. Але це не має значення, тому що ми зараз тут і маємо те, що маємо.
- Не подобається мені такий твій настрій...
- Мені теж багато чого не подобається. Але я точно не буду надувати щоки та вдавати з себе дуже важливу особу за роботою, Нґамеше. І не варто з Правдою грати в угадайку. Знайшли придатне місце? Чудово, тоді прийміть рішення самі.
- Для того, щоб його приймати, потрібно іноді подолати розбіжності. І поки що саме в тобі бачать того, хто може це зробити.
- А що буде потім? - заперечив я, - Знаєш, на Землі свято проводів зими в деяких місцях перетворилося на спалення опудала. Його спочатку наряджають, возять, співають пісні й усяко вшановують, а потім спалюють або топлять. Як-то кажуть, з усією нашою повагою. Можливо, тобі знайома така собі замінна жертва? 
Нґамеш дивився на мене вже без усмішки й похитав головою.
- У людей багато похмурих епізодів в історії, Дарене. За бажання, можна знайти там що завгодно.
- А от у мене є бажання знайти іншу. Точніше, іншу. І ти знаєш, кого. І дуже хотілося б знати, куди ж вирушати на пошуки.
- Сподіваюся, ти не думаєш, що Айя від тебе щось приховує?
- Нґамеше, я теж на це дуже сподіваюся.
- Гаразд, - він потрусив головою, - Я тобі обіцяю, що дізнаюся про її відхід усе, що тільки зможу. Але, повторюю, поки що важливіше інше. До речі, і для тебе, оскільки успіх Єднання доведе твою правоту щодо Жадання. 
Я міг би розсміятися йому прямо в обличчя, але не хотів.
- Якби тільки не це, Нґамеше, якби тільки не це...
- Досить, Дарене. Годі! Давай краще про справу. Підібрали кілька місць, які могли б підійти для ритуалу. Це і Громова гора, і Тихий яр, і площа перед Пущею. І кожне має своїх шалених прихильників. 
Мені раптом згадалося, як я продавав якось один готельний комплекс на березі моря. Він був спроєктований так, що басейн розташовувався між будівлями візуально на одному рівні з морем, і коли ти в нього заходив, обличчям до моря, то виникав ефект, ніби це єдина водна поверхня. І ти пливеш і пливеш, ніби посеред моря... А ввечері, коли будівлі по обидва боки підсвічувалися невеликими ліхтариками, виникав дещо інший візуальний ефект. Зверху зорі, збоку вогні... вони відбивалися у водній гладі, мерехтіли в бризках і хвилях... Що ж, якщо ви хочете від мене ідей, то ловіть. Як міг, я пояснив Нґамешу свою думку.
- Мда, - стурбовано потер він своє підборіддя, - Де тоді розмістити всіх охочих, незрозуміло...
- Яких охочих? - здивувався я.
- Дарене, мешканці міста збираються прийти, з найближчої округи готуються, навіть з інших міст прибудуть!
- То продавайте квитки! - всміхнувся я, - Для посилення ефекту! Усіх пустити однаково не вийде... хіба тільки по черзі. Але можна й пустити всіх, нехай розсядуться по навколишніх пагорбах і запалюють ліхтарі. Заодно й майданчик буде добре всім видно. Тут тобі й вогонь, і вода, і вітер, і кам'яна круча... Там от у цьому яру немає випадково якогось джерела? Хоча що це я, адже голова Дому Глибини легко організує за потреби. 
Нґамеш мовчав і дивився на мене витріщеними очима. Може, я щось не те сказав? Хай тоді самі думають.
- Хотів попросити тебе ще, - згадав я, - Мене в Зворотці намагався затримати якийсь Вартовий Брами. Я не знаю, як його звати, але незабаром мій повірений це з'ясує. Прошу допомогти з'ясувати, хто його туди посилав і чому. Від кого він дізнався про мене? І звідки йому стало відомо, що мені був закритий шлях на Землю. Це важливо. 
Нґамеш перебував у якійсь там прострації. Я повторив своє запитання ще раз.
- Так... - видихнув він, ніби від чогось відмахнувшись, - Страж? Добре, я це спробую з'ясувати.
- Що з Порядком?
- Думаю, у нього буде новий Голова.
- Ось як! - задумався я.
- Сподіваюся, ти не на вулиці зараз? Цей річер, звичайно, трохи приглушує розмову, але не забувай, будь ласка, що не потрібно сповіщати про це усіх на вулиці. До речі, Таліос з Обрію дуже просив про зустріч з тобою. Тому, без зайвих церемоній приїжджай до їхнього представництва.
- Чому б їм усім просто не залишити мене в спокої? 
Нґамеш скривився, ніби з'їв лимон.
- Коли ти почнеш цінувати нові можливості? Згадай, що таке Обрій! Чим він взагалі славиться?
- Магічними штучками.
- Саме так! І пам'ятай про це! 
Його зображення завмерло на річері. А я так і лишився сидіти й тримати його в руках. Так, Обрій може запропонувати різні штучки. Нґамеш натякає мені, що з їхньою допомогою я можу знайти Тіхе? А чому мені для цього потрібно до Обрію звертатися? Невже так можна знайти будь-кого... Ось, до речі, заради чого дійсно варто поїхати до Квітки. Щоб спробувати дізнатися, чи можна знайти когось, і як працюватимуть їхні штучки на Землі та що потрібно, аби когось знайти. І як можна цього уникнути за сильного бажання? Вирішено! Їду. 
Квітка, звісно, нікуди не зникла й так само виділялася в призахідному світлі сонця на тлі інших будівель таким собі чужорідним вкрапленням. Майже як у нас в історичному центрі міста потворна безглузда висотка. Не хотілося б мені, щоб тут, у Фейрії, виникла та сама мода на висотні будинки, але що поробиш, це ж не стільки мода, як звичайна вигода. Адже чим дорожча земля, тим менше хочуть займати її площі, а жага великого доходу приростає новими поверхами вгору. Феї, звісно, свого не упустять, ось вже видимий приклад того, як змінюються їхні міста. Зате тут немає нафтової промисловості, хімічних концернів і всього з цим пов'язаного. Щоправда, у магічних виробництв свої відходи можуть бути. Мене допустили до внутрішнього ліфта, але цього разу відвели не на виставку штучок, а до невеликого кабінету, де навіть не довелося нікого чекати, Таліос уже був там.
- Хранителю Дарене, - привітав він мене, - Дякую, що так швидко відгукнулися на моє прохання.
- Зараз досить активно все відбувається, не можна зволікати. 
Вищий за мене зростом більше ніж на пів голови, він був усе в тому самому своєму довгому чорному шкіряному сюртуку з металевими погонами та ланцюжком, під яким виднілася біла сорочка, краватка з металевим відливом і край коричневої жилетки із золотим тисненням. Цієї зустрічі він вже дозволив собі усміхатися.
- Прошу, - запропонував він сісти, - Можливо, ви хочете чогось?
- Дякую, - сів я в зручне крісло, - Але я щойно з-за столу.
- Тоді я перейду одразу до суті, хоча у вас, мабуть, так не заведено.
- Сподіваюся, Великий Таліосе з Дому Вільного Польоту пам'ятає, що я не зовсім місцевий житель, тому звик до іншого ритму життя. 
Таліос кинув на мене швидкий погляд і згідно кивнув.
- Чудово, що ви самі про це заговорили. Зараз, можливо, не найвдаліший момент, усі зайняті підготовкою до проведення Єднання, але потім можливості поговорити з вами може й не випасти. 
Він помітив здивований вираз на моєму обличчі, бо одразу сказав:
- Ні-ні! Йдеться лише про те, що я будь-якої миті можу повернутися на батьківщину, як, зрештою, і ви. Адже для вас Фейрія...
- Це теж мій дім. Він для мене дорогий.
- Я хотів сказати, що Фейрія вам, мабуть, дорога так само, як і Земля.
- Так і є.
- Чудово, - знову усміхнувся він, - Наш Великий Дім вирішив взяти участь у ритуалі Єднання, ми вважаємо, що він послужить поштовхом для нового розвитку. Свобода, про яку ви говорили, для нас не пустий звук, а базис, на якому має бути засноване здорове суспільство. Щоправда, є сумніви в тому, що залучення інших Домів посприяє цьому. Побачимо результати. 
Я уважно його слухав, досі не розуміючи, до чого він веде.
- Ваші аргументи щодо шлюбу та безглуздості примусу до нього Сили визнано переконливими. Ми теж вважаємо, що слідування обов'язку завжди результативніше, якщо воно усвідомлене й не викликає протидії. Але, знову ж таки, наш Дім сумнівається в можливості спокійного співіснування не різних сил, а створених ними систем, з несхожими, аж до протиставлення, способами їхнього розвитку та застосування. Усі вони, по суті, прагнуть свого домінування, і це єдине, що їх об'єднує. 
Намагався робити розумне обличчя, але мені, чесно кажучи, поки що не надто цікаво було те, що він сказав.
- А якщо так, то важлива динаміка розвитку, оскільки здатність змінюватися та розвиватися і є запорукою перемоги в цих перегонах.
- Хіба в цих перегонах взагалі можна здобути перемогу?
- Визначальна роль - це вже перемога. Ось ви отримали те, чого прагнуть дуже багато хто, хіба це не ваша перемога? 
Я нахмурився. Ось ким-ким, а переможцем себе взагалі не відчував. Таліос тим часом продовжив.
- Повертаючись до того, що для вас і Земля не чужа, у мене є до вас пропозиція. Бачите, будь-який розвиток потребує знань. Але коли їх занадто багато, це такий потік, який може все зносити на своєму шляху. Тому потрібен певний відбір. Дещо на Землі заслуговує на вивчення. Але від іншого важливо вчасно відмовитися. Ви казали, що звикли там до іншого ритму життя, а чи відчуваєте ви тут інший сенс життя?
- У мене було багато різних справ, які сильно заважали щось відчути. Але я завжди був упевнений, що життя саме по собі має сенс. 
Таліос розсміявся.
- Гарно сказано. Коротко кажучи, нам би хотілося отримувати деякі ваші міркування щодо Землі. Нові пристрої, нові ідеї, будь-які важливі динамічні зміни.
- Зачекайте, - здивувався я, - А як же заборона?
- Заборона, - відповів Таліос, - це ті самі ворота.
- Однак ці ворота... цей фільтр діє. Навіть якщо я виявлю щось вам цікаве, то як ви про це дізнаєтеся? Адже я не можу постійно курсувати між світами. Не кажучи вже про те, що мені потрібно розуміти, що вас конкретно цікавить. 
Таліос відкинувся в кріслі, закинувши ногу на ногу.
- Розумієте, Хранителю, ви досить унікальна людина. Оскільки однаково знайомі із Землею та Фейрією.
- Не думаю, що єдиний.
- І дарма. Людина із Землі може краще за вас розумітися на чомусь там, фейрі може глибше розуміти наш світ тут, але ось порівняти їх...
- А для чого?
- Для чого порівнювати? - Таліос ненадовго замислився, - Я згадав, як ви казали, що мобілі можуть витіснити кінні екіпажі. І досить легковажно відмахнувся спочатку від цього, але потім раптом подумав, чи можна взагалі не стільки пророкувати майбутнє, як мати уявлення, до чого щось може призвести? Ми робимо ставку на нові техніки, але ж щось схоже є й на Землі! Знати наслідки появи того чи іншого аналога мобіля може бути вкрай важливо.
- Цілком згоден і підтримую, - ляснув я рукою по підлокітнику крісла, - Прогрес на Землі призвів до появи зброї, яка може знищити Землю, причому ця зброя різної природи, але вкрай небезпечна на будь-якому етапі: створення, зберігання, не кажучи вже про застосування. Крім того, на її створення та розвиток витрачаються величезні ресурси, по суті, люди розмінюють якість свого життя на можливість здійснити масове самогубство. В інтересах дуже малої купки цинічних негідників... Вибачте.
- Так-так... - задумливо протягнув Таліос, - Зброя - це одна з причин заборони. Але такою зброєю може бути й мобіль, вірно? 
Мені залишалося лише кивнути на знак згоди.
- Може. На Землі, свого часу, були дуже раді тому, що замість коней, за якими доводилося прибирати вулиці часто й не зовсім успішно, яких потрібно було утримувати, берегти та годувати, прийшли звичайні механізми - мобілі. Там коні були нерозумні, під їхніми копитами гинули. А мобіль здавався зручнішим, простішим і швидшим. Ось тільки це спричинило ще більшу кількість дорожніх пригод, перетворення вулиць на шляхи слідування мобіля, а не пішохода, бурхливе зростання виробництва палива, спалювання якого просто отруює повітря. Сподіваюся, у Фейрії так не буде. Хоча, не маю гадки, як можна поєднати вільну прогулянку містом зі швидким пересуванням. Хіба тільки повітряними експресами замість мобілів...
- Ось! - вигукнув Таліос, - Саме це мені й потрібно.
- Хіба у вас немає контактів із Землею? Нема кому все це вивчати?
- Чесно кажучи, охочих не багато. Ви абсолютно праві, Земля не надто приємне місце. Можна навіть задихнутися з незвички. А вже ваші міста... Це просто жахливо. Деякі не витримують, а бувають такі, що повертаються по-справжньому темними. І вникнути в те життя важко, все змінюється досить швидко. Є й ті, що не повертаються, втрачають свій справжній вигляд, перетворюючись... 
Він насупився й почав розглядати свої чоботи.
- Перетворюються на тих самих цинічних негідників, про яких я говорив?
- Так, саме так, Хранителю. Це велика спокуса. Особливо для фейрі.
- Розумієте, Таліосе, я поки що не знаю, як і коли зможу повернутися на Землю. І не уявляю, що буде далі, але одне можу сказати цілком певно, мені не складе великих труднощів повідомляти вам деякі свої міркування. І описувати деякі цікаві речі, звісно. Важливо лише, щоб це приносило користь і Краю, і вашому Дому, і всій Фейрії.
- Ви мене цим сильно зобов'яжете, - просто сказав Таліос, - Тим паче, що мені легко вам допомогти повернутися й повідомити свої думки. 
Я здивовано підняв брови.
- У вас є вільний доступ до Брами?
- Ні. Ми створили її аналог.
- Невже якийсь пристрій?
- Скоріше, силами створена сутність. Тут і там. Перехід. Щось на кшталт порома.
- Або Харона... - пробурмотів я собі під ніс, Таліос мене не почув.
- Доступ до нього також обмежений, усе в рамках обумовленої заборони, але для обраних осіб є можливість простішого переміщення, без тривалої підготовки. 
Замислився. Виходить, у Обрію є свій простий і зручний шлях на Землю. Для чого він їм? Завжди думав, що розрив був остаточний і заборона непорушна, а виявляється, усі так і снують туди-сюди.
- Але пройти його може не кожен, - зітхнув Таліос.
- І тут випробування? - усміхнувся я. 
Він похитав головою.
- Ні, просто після деяких подій він трохи змінився. Але небезпеки немає, просто інколи складно до нього потрапити. Ніби не пускає.
- А скажіть, - згадав я про свій інтерес, - Чи є у вас такі штучки... такі речі, за допомогою яких когось можна знайти? 
Таліос раптом розсміявся.
- Право ж, - сказав він, - Чомусь у вас у Краю саме про це й питають насамперед.
- Не зовсім розумію...
- Пам'ятаєте того самого шелкі, з яким у вас вийшло... трапилося, скажімо так, певне непорозуміння? Так от, цей ваш Салфад з Порядку теж у нього цікавився Шукачем. І потім ще хтось питав. 
Ось як! І кого ж Салфад шукав? Чи не мене?
- Цього Шукача можна використовувати на Землі?
- А ви кажете заборони! - усміхався Таліос, - При цьому всім у Краю потрібні Шукачі зовсім не для Фейрії. 
Ага! Цікаво й несподівано. Втім, дивні контакти Салфада з Обрієм мене зараз теж не надто займали, нехай у Нґамеша про це голова болить. Або хто там тепер керуватиме в Порядку.
- Шукач не найскладніша магічна техніка, - продовжив Таліос, - Результат залежить від того, кого шукати й що у вас є для пошуку. У повному зборі він досить великий і вимагає навичок, але якщо у вас є образ або річ того, кого розшукуєте, усе стає простіше. Однак потрібні маґси.
- Багато?
- Усе відносно. Просто пошук сам по собі - витрата сил. Але я можу вам обміняти Шукача на якусь ідею.
- Ідею?
- Саме так! Ви ж не так давно були на Землі, можливо, щось та й згадаєте.
- Домовилися, - сказав я, а сам задумався, про що б йому розповісти. Нічого цікавого на думку не спадало. А Таліос, схоже, чекав, що я негайно йому почну повідомляти про всі таємниці світу. Довелося його дещо обломати.
- Мені потрібно буде подумати. Якщо згадаю, одразу вам напишу. 
Фейрі Обрію був не надто задоволений, але заперечити йому не було чого. Та й Шукача мені ніхто поки що не вручив. А зрештою, можна й Нґамеша розпитати, щоб не надто задирав носа Обрій. Не думаю, що у Витоку немає чогось такого. Отже, розійшлися ми з Таліосом знову не дуже задоволені одне одним. Хоча якийсь сенс у цій розмові все ж таки був. Але щойно я покинув Квітку, вийшов з будівлі на вулицю й почав у світлі вуличних ліхтарів розшукувати вільний екіпаж, як раптом почув за спиною знайомий голос.
- Сюди, прошу вас! 
Я обернувся, неподалік, трохи осторонь від метушливих перехожих стояв критий екіпаж. Дверцята були розчинені, і на самому краю сидіння, ногами назовні, в ньому сидів не хто інший, як Салфад.
- Прошу вас! - повторив він, привітно махнувши рукою, - Можу вам запропонувати цей екіпаж, якщо ви поспішаєте. 
Що ж робити? Говорити з племінником Хьоґвальда мені не хотілося зовсім. Але якщо він тут з'явився й чекав на мене, отже, за мною стежать. Хто? Чи то Порядок, чи то сімейка ця, чи особисто Салфад - невідомо. Але дуже насторожує, що й після ухваленого рішення мене не залишили в спокої. Хоча, невже я думав, що буде інакше? Наївно. Є й інший варіант, шелкі міг бути не єдиним у Обрію, з ким Салфад мило базікає час від часу.
- Дякую, але я пошукаю інший, - сказав я йому.
- Як забажаєте, - легко погодився Салфад, зістрибнув із сидіння й попрямував до мене, - але поки шукатимете, чи не приділите крихту вашої уваги? 
Ми були на вулиці, навколо було чимало перехожих. Здавалося б, небезпеки ніякої, але я тримався насторожі.
- Не послухали ви мене, - підійшов до мене Салфад на відстань витягнутої руки, засмучено хитаючи головою, - Мені здалося, що ми зрозуміли одне одного. Їдьте, шановний...
- Не зовсім розумію, що я мав зрозуміти. 
Я уважно стежив за кожним його рухом, хтозна, чого від нього можна очікувати.
- Авжеж, - він зняв свого капелюха й почав обмахуватися ним, поглядом простеживши, як екіпаж поволі віддаляється від нас, - Була чудова можливість зробити всіх задоволеними. Край, вас, Велику... Вам, можливо, здається, що звичайний фейрі Порядку не є тим, з ким варто рахуватися, але, запевняю вас, це небезпечна помилка. Я представляю вагому в Краю силу, при цьому ви самі могли переконатися, на відміну від інших, бачу у вас рівного партнера.
- Зізнаюся, не вмію читати чужих думок, - сказав я, - Не можу знати, як мене розглядають. І впевнений, що в нас різні погляди на те, з яких причин хтось може стати щасливим. Але ж я не заважаю вам робити щасливішим Край, наприклад! Ви говорили про тісний союз Порядку та Витоку, не бачу перешкод до цього. Навпаки, зараз, коли є зовнішня загроза, такий союз необхідний. 
Салфад чемно усміхався, але при цьому постійно озирався, ніби очікуючи несподіванки або, можливо, неприємності. Забавно, я стежу за ним, а він за оточенням.
- На жаль, цей союз тепер не дуже можливий. Через вас виникла недовіра.
- А чи була вона, якщо така дрібниця змогла їй завадити? 
Салфад широко усміхнувся, хоча й надалі насторожено озирався.
- Саме тому шлюб міг допомогти все це подолати. І усунути загрозу, яка зараз лише посилилася.
- Про загрози краще говорити з представниками Великих Домів. Це єдина важлива для них тема, і висунуті ними ультиматуми виглядали цілком загрозливо.
- То ви вважаєте, що змогли відвести ці загрози? - здивувався Салфад, - Марно, Хранителю Дарене, марно. Ви просто не бачите всієї ситуації повністю, оскільки не були тут довгий час. Це не докір вам. 
Цікаво ми, напевно, виглядали збоку. Стоять двоє на вулиці й говорять про високі політичні матерії. Як там було? "О, Бріане, це голова. Чемберлен, теж, голова..." 
Мимоволі я усміхнувся, а Салфаду чимось моя усмішка не сподобалася. Він нахмурився й почав виговорювати мені приглушеним голосом.
- Так, Хранителю. Ви не розібралися, не зрозуміли всієї складності становища Краю й ухвалили неправильне рішення. Можливо, вважаючи, що таким чином, не виділивши жоден із Великих Домів, ви зможете вберегти від будь-якого з них. Але це не так. А тепер ще сила Порядку сильно ослаблена, що спричинить лише посилення Хаосу - велика невизначеність, руйнування й небезпеки. Сюди буде спрямована посилена увага Великих Домів, і вони стануть використовувати Край як місце для розминки та розвитку своїх сил і здібностей.
- Потуга загрожувала війною в разі вибору іншого кандидата. А ви говорите про можливий хаос... 
Салфад хотів наблизитися до мене, щоб довірливо говорити пошепки, але я завбачливо зробив крок назад.
- Потуга - це насамперед сили Порядку. Вони, безсумнівно, здатні протистояти Хаосу...
- Вибором Ради Краю був Дім Завитку, а не Хаосу. Їм же якось вдається гармонійно розвиватися без домінування Порядку, лише за допомогою його справедливого використання! 
Салфад перестав озиратися, підняв руку й почав махати перед моїм обличчям своїм вказівним пальцем. На зап'ясті я помітив у нього браслет із деревної кори, сплетений із зелених і коричневих волокон. Підкоряючись якомусь дивному спонуканню, доклавши зусиль, я відвернувся вбік, засунув руку в кишеню й намацав манліп, що вже став мені рідним. Щойно торкнувся його гладкої поверхні, як руку кольнуло, ніби голочками, Салфад щось говорив у цей час, а я не надто добре його чув.
- ...залишився тільки цей останній шанс, - шум вулиці повернувся разом із голосом Салфада, - Потрібно, щоб серед виконавців був хтось із Порядку. Потрібно, щоб я став учасником танцю... 
Я отямився й досить зло на нього подивився.
- Потрібно ще обов'язково повідомити про використання вами навіювання для переконання, - різко перебив я його. 
Салфад стрепенувся, на мить завмер, потім забрав руку.
- Що ж, - знизав він плечима, - Я намагався вас переконати, але ви так нічого й не зрозуміли... 
Жодного слова більше не сказавши мені, він швидкими кроками пішов вулицею, потім покликав вільний екіпаж, що проїжджав повз, і поїхав, не озираючись. Цікаві справи! Він справді намагався мені щось навіяти? Спеціально для цього прибіг до Квітки? Похитав головою, напевно, варто про це розповісти Нґамешу. І припинити самому їздити столицею, мої домовики страшно обурюватимуться, якщо дізнаються про те, що сталося. Я почав крутити головою в пошуках візника. Зовсім неподалік, буквально за моєю спиною, опинився екіпаж із досить сумним на вигляд конем, який ліниво скосив на мене око й мотнув головою, коли я сказав, куди мені потрібно їхати. Забрався всередину, зачинив дверцята, потім висунувся про всяк випадок, щоб переконатися, чи не стежить за мною хтось. Втім, кого б я міг помітити, тут будь-який місцевий горобець або діловито крокуюча галка можуть бути шпигунами, але для власного самозаспокоєння хоча б це. Екіпаж рушив і почав поволі набирати ходу. Я ще раз висунувся, Квітка зникла за поворотом, ми покотили в бік мого готелю. Про всяк випадок я назвав адресу на два квартали далі від нього, раптом потім шукатимуть мене, ще запитають коня... Трохи нервово розсміявся. Дуже вже мені не сподобалася ця спроба навіювання. Схоже, я справді давно тут не був, мені потрібно було б пам'ятати про таку можливість. І про свій захист потрібно подбати, дякую, що хоч манліп мені випадково дістався незвичайний. До речі, про захист! Не відкладаючи справу на потім, я дістав із внутрішньої кишені забутий листок, подарований мені Чханвеєм. Він сказав, що потрібна крапля крові, що ж... Учора, коли голився, незграбно порізався. Поріз, звичайно, присох, але можна його посмикати, зірвати скоринку, і вуаля! Притиснув палець із кров'ю до цього листка, а він узяв і розтанув у руці, лише контури малюнка злегка блимнули. Ну і добре. Я знову подивився у вікно, екіпаж набрав пристойної швидкості, а по коневі й не скажеш, що такий прудкий. Мені б теж треба бути й прудкішим, і розумнішим. Подбати й самому про свій захист, паличку там із лезом, костюм заговорений, а ще обов'язково відворот. Амулет якийсь від чужого впливу. Хоча для того, щоб захиститися від сильного фейрі, звичайним амулетом не обійдешся. Я дістав манліп і подивився на нього. Цікаво, а він же мені чимось допомагав завжди, за будь-яких обставин, протистояв навіть Великому фейрі... 
Мій екіпаж раптом стукнувся об щось, перериваючи мої роздуми. Швидко засунув манліп назад і тільки зараз відчув, що ми якось аж надто швидко їдемо. Дороги ж у Кийві були чудові, не якийсь там асфальт. Рівні, зарослі дуже міцною, жорсткою травою, яку ретельно стригли. Футбольний газон, а не асфальт. Висунувся у вікно й отетерів. Кінь, хриплячи, мчав стрімголов, а коляску почало гойдати з боку на бік. Добре хоч вулиця була пряма й довга, але попереду був поворот, а голову той кінь може розбити не тільки собі. Та що це коїться в Краю, сам не вийди, далеко не йди... Нечисленні перехожі відскакували й притискалися до будинків і парканів, проводжаючи нас переляканими вигуками. А кінь усе кудись мчав, страшно хриплячи й дзвенячи збруєю. Я відчинив дверцята й став чекати слушної нагоди, щоб зістрибнути. Але так цілком можна було й розбитися, тому зволікав. Дверцята почали грюкати об стінку й зачинятися назад. Ми влетіли в поворот, коляску почало заносити, і вона сильно нахилилася на бік, добре, що підняло саме мій. Я схопився й завмер на краю, своєю вагою, можливо, утримавши возок від перекидання. Але кінь так і продовжував мчати, не розбираючи дороги, коляску рвонуло вперед і вниз. Втративши рівновагу, я зумів лише сильно відштовхнутися й злетіти, мов птах, розставивши руки. Пощастило вкотре, під руку потрапила простягнута мотузка, хоч я й обірвав її, але зате гепнувся об землю не так сильно, якби її не було. А, ні. Це не стільки мотузка допомогла, як моя кепка... Як вона, цікаво, не злітає з голови сама по собі й мене утримує? Мій екіпаж, не помітивши втрати бійця, зі стукотом і гуркотом зник десь удалині вулицею. Я підвівся на ноги й почав обтрушуватися. Розчинилося кілька вікон, я не став чекати появи поруч зі мною допитливих і рушив вулицею, злегка накульгуючи, оскільки все-таки при приземленні злегка підвернув ногу. Тягнувся поволі й обмірковував, чи якось пов'язана з Салфадом ця подія, чи так випадково збіглося. Була ця коляска тією самою, в якій він мене чекав перед Квіткою? Мені здавалося, що ні. Та, начебто, поїхала. Але стає вже недоброю традицією - той випадок у Доброславі, поїздка на мобілі на острів, тепер це... Схоже, мені тепер доведеться відмовитися від тутешнього громадського транспорту й завести особистий. Ну скільки можна? Нога злегка боліла, добре, що тільки легкими забиттями обійшлося. Першого разу, із Зюкіною, все теж могло закінчитися дуже сумно, так що знову пощастило. Я почав розглядати вулицю й будинки навколо. Уже настав вечір, треба було якось зорієнтуватися й вибиратися звідси. Схоже, нас якось занесло в старе місто, вулички були тут вужчі й ще досить звивисті. Практично зникли дворики й огорожі. Високі, в одне-два вікна будинки щільно вишикувалися по обидва боки вулиці, замість рівної й пружної під ногами трави, бруківка тепер була викладена великим каменем, чимось нагадуючи знайому мені дуже добре Італійську вулицю в Одесі, хіба тільки камені тут були сильніше стерті й між ними були ширші проміжки, розмиті дощами. Тому й іти було незручніше. До того ж тут стало набагато темніше, було менше вуличних ліхтарів, а світло Селени чи Ока сюди не потрапляло через їхню відсутність зараз на небосхилі. Крізь щільно зачинені віконниці високо розташованих вікон будинків практично не проникало світло. А ще тут було ехо... У тиші пізнього вечора порожнього міста звук моїх кроків відбивався від стін будинків і метався вулицею, створюючи враження, що я йду не один. Хоча, стоп! А це ехо якось зовсім не так перебирає ногами, як джерело його появи! Я зупинився. Так і є! Ехо не замовкло. За мною явно хтось ішов, а точніше навіть біг. Не сильно тупотів, але було чутно. Отак-так! Я озирнувся. Ні, будинки стояли щільно, сховатися ніде. Пришвидшився, намагаючись не надто шуміти. Попереду було світліше, у будь-якому разі краще для несподіваної зустрічі. Але хтось мене явно наздоганяв. Обернувшись, я побачив масивний темний силует зі світними жовтими очима, який швидко до мене наближався. Ось тобі і собачка, сер Генрі... Що за чудо-юдо таке, не подумати, ні розглянути я не встиг, воно потужним стрибком кинулось на мене, багатостраждальна куртка скрипнула під кігтями, але моя кепка з крилами, цей мій шолом валькірії знову врятував, рвовнув убік від цієї туші. Тварюка прошелестіла повз, але швидко загальмувала й розвернулася. З моїх пальців одна за одною зірвалися Іскри. Пролунав дивний скрип, спалахи освітитили морду тварюки, точніше навіть обличчя. Вона була схожа на якийсь ожилий пень або, скоріше, на густий щільний кущ з обличчям і кінцівками. І мої Іскри кущовині не сподобалися, вони його сповільнили. Але не зупинили. Тварюка підняла свої довгі кінцівки й ударила ними зверху так швидко, що ухилитися не вдалося. По плечу ніби дубиною приклало, і я впав. Тварюка знову догори підняла свої руки-кінцівки, а я, не надто розуміючи, що роблю, спробував кинути в неї іскрою побільше. Я не фейрі, не якийсь там маг. Завчені колись у дитинстві дві-три спеціальні вправи, які давали хоч якийсь результат, певна теоретична база, яку більшість моїх учителів визнавали для мене марною, ось, власне, й усе. Плюс вивчав сам дещо. У мене ніколи не виходило щось путнє, щось більше за крихітні вогники полум'я, справжні Іскри, що виходили винятково через бажання відплатити насмішникам Лапе й Ветрасу... А зараз, лежачи на бруківці, я з подивом побачив, як мого противника обліпила справжня кучугура снігу. Та в мене раніше майже нічого не виходило, крім Іскор! Лід та сніг абсолютно точно!
Цей пень чи кущ, чи що воно таке було, так і завмер із піднятими... ну, напевно, руками. Я ще раз спробував кинути іскру, вона обернулася новим спалахом хуртовини й перекинула цей завмерлий кущ догори ногами.
- От дива які... - приголомшено сказав я.
- Нікому не рухатися! - пролунав владний крик. 
Замиготіли ліхтарі, з'явилися якісь фейрі та люди.
- Я Хранитель... Не рухаюся! 
Якщо вважати, що я не розбив голови, коли падав, то впав вдало. Але от спині й стегну, здається, добряче дісталося. Та я б і так не поспішав підніматися, це тільки здається, що поїздки й розмови стомливі. Ось така біганина й пні, що бажають тобі смерті, вимотують набагато більше. Але це суто моя особиста думка. Лежачи й не слухаючи криків тих, хто бігав навколо, я намацав у штанах річер і вийняв його. Дістав карту Нґамеша, притиснув її до коробки зверху пальцем. За кілька миттєвостей зображення Нґамеша змінилося, він глянув на мене й запитав невдоволеним голосом:
- Дарене? Щось термінове?
- Так! Так, йоперний театр! Термінове! - закричав я, мене просто розірвало, - Скажи мені, що ти не знав, що на мене в Обрію чекатиме Салфад! Скажи, що ти не уявляєш, чиїх рук може бути збожеволілий кінь, розшматований екіпаж і якийсь стрибаючий пень! 
Нґамеш витріщив очі.
- Що?! Ти де? Що з тобою?
- Ви хто такий? - крикнув хтось мені близько.
- А ти хто такий? - заорав я у відповідь, - Ви всі хто такі?
- Дарене! Де ти зараз?! - вигукнув Нґамеш.
- Звідки я можу знати?! Що?! 
Якийсь фейрі позадкував від мене.
- Це вулиця Будівельників, третя від... 
Тут я не витримав і почав істерично реготати.
- Третя вулиця Будівельників... А там, мабуть, Іполит у сніжку валяється... 
Втім, іронії ситуації місцеві фейрі не оцінили. Вона взагалі зрозуміла лише тим, хто в темі, а так усе в житті швидкоплинне...
- Зачекайте! Я цілитель, можу допомогти, - хтось намагався до мене прорватися.
- Силою Витоку закликаю подбати про безпеку... - надривався Нґамеш. 
А я перестав сміятися, підвівся й подивився на цю кущовину в снігу. Щось я не зрозумів, в Лагоді мені обіцяли якогось захисника, але якось він поки що не з'явився, хоча я здогадався активувати сувій. Чи цей сніжок його робота? Навряд чи, це більше схоже на те, про що на уроках розповідали Афанді й Амюд. А ще раніше про це казав Платон. "Тільки потреба примусить тебе до чогось".