Глава 29

Мої домовички зустріли мене в вестибюлі готелю. І абсолютно беззаперечно прийняли новину про те, що ми ще залишаємося в Кийві на невизначений час. Виникли деякі складнощі з нашим розміщенням, адже готель не квартира, а залишати Шиґі та Шого в самостійних номерах – це все одно, що шукати їх потім по всьому місту, але нам, все ж, вдалося заново влаштуватися тут. Лоума і Лоншер тривожно на мене поглядали, щось підозрюючи, але мовчали. І так було чим зайнятися, нам дісталися величезні апартаменти на кілька спальних кімнат, їм довелося в них облаштовуватися, а мене Лоншер потягнув до їдальні. Ну, я так подумав, що це вона, а так просто невелика кімната з одним столом і стільцями.
- Як все минуло, Дарене? - спитав він мене, пильно дивлячись поверх своїх окулярів.
- Головне, я прийняв деякі рішення. 
Коротко йому розповів. Почувши про Тіхе, він здригнувся і хотів щось спитати, але не наважився. І правильно, я не дуже хотів про це говорити. Мені потрібно було самому ще все обміркувати, бо до кінця я для себе ще не зрозумів, чи стану слухати Айю і намагатися взяти участь у проведенні ритуалу, чи кину все, і вирушу шукати Тіхе.
- А наше Приємне Життя? - спитав Лоншер. 
Я зітхнув.
- Зюкіну забрала з собою на Землю Тіхе. Мені так сказали. Звичайно, немає підстав довіряти цим словам, але й не бачу сенсу в тому, щоб мене обманювали.
- Це ж здорово розв'язує руки... - тихо сказав Поунс.
- Так, - погодився я, - якщо вірити в те, що це правда. Тоді так, можливо, Лариса скоро опиниться вдома, як і мріяла. А мені знову не доведеться нічого робити, ось такий з мене друг-помічник...
- У Великої, все ж, можливостей більше.
- Це вірно. І не потрібно вмовляти всяких лінивих цілителів... 
Лоншер докірливо на мене подивився, але й на це нічого не сказав, делікатний мій фейрі.
- Ви якось казали, мій друже, що Лоума може відчувати Ларису. Мені здається, що потрібно спробувати її пошукати.
- Але навіщо?
- Для мого власного спокою.
- Тоді вам самому варто їй про це сказати. Мене вона назве старим дурнем і бурчатиме до завтрашнього дня. Але як вам вдалося вмовити Виток? Вони ж відмовилися від Жадання? - спитав він, і в голосі його почулося захоплення навпіл з недовірою.
- Лоншере, я не міг нікого змусити і не сказати, щоб вмовляв. Якщо побажають, то всіляко опиратимуться цьому рішенню, ви ж розумієте. Придумають що-небудь. Я не знаю, як взагалі можна зальотному хлопцю з іншого світу мимохідь вирішувати такі питання... і всі з ними погоджуються? Просто не вірю.
- У нас все не так, як у людей! - сказав Поунс. 
Я нервово розсміявся.
- При цьому, багато чого аж надто схоже...
- Що ж нам тепер робити? Будемо готувати ритуал? - розгублено спитав Лоншер.
- Ха! - вигукнув я, схопився на ноги і почав ходити взад-вперед по їдальні, - Це здається ще більшою дурістю, ніж те, що мені довірили вибір нареченого для Тіхе. Тільки вона приймала рішення спонтанно і, як мені натякнули, під впливом свого оточення – фрейлін чи подруг, хто їй вони там, а тепер якось раптом несподівано я залишився і далі всім розпоряджатися. Чим? Сам не знаю. Як можу вплинути? Поняття не маю. Як перевірити, допомогти і взагалі щось з'ясувати – не уявляю абсолютно. Більше вам скажу! Я не збираюся цього робити! Якщо що-небудь спитають – відповім. Ні, нехай самі зроблять, куди вже мені, грішному, кисіль їсти… 
Лоншер глибоко задумався. Сидячи на краєчку стільця, розрахованого на трохи вищого гостя, зі своїм довгим, гачкуватим носом він зараз був схожий на великого такого птаха, що сидить на гілці під час дощу.
- Звичайно, - зітхнувши, я сів на стілець і почав тицяти пальцем у порожню тарілку, - ви абсолютно праві, мій дорогий Лоншере, якщо Лариска покинула Фейрію, це мені сильно полегшує життя. Ви навіть не уявляєте, як я радий! Вона так сумувала за своєю сім'єю. Але міць і сила всього Краю, сам пан Хьоґвальд дуже прямо натякав на всіх, хто мене оточує. На всіх! 
Я залишив тарілку в спокої і перейшов на виделку.
- Тому вам варто гарненько все обміркувати, а ще краще, не роздумуючи і не гаючи часу, поїхати до Доброслава. Все ж, у Ретлоусі буде безпечніше. 
Поунс обурено підхопився, аж скрипнули по підлозі його черевики.
- Ми не тікаємо від небезпеки, Дарене! До того ж, наша тобі допомога завжди взаємна, вже повір. Лише зараз ми це ясно розуміємо, ніби спали до цього. Хоча я про це вже казав... 
Він стояв переді мною настовбурчений, як горобець, але очі його войовничо блищали.
- А чіпати нас не посміють. Є у нас тут, у столиці, представники. Ми дамо їм знати про загрози. Тільки гвардійців я тепер не бачу, а це означає, що доведеться розраховувати на себе. Або покликати кого-небудь.
- Тільки не Коріка! 
Поунс знизав плечима.
- Він на службі. А хтось все одно потрібен, ще не вистачало знову пережити навалу невдоволених мешканців міста.
- Ви мені краще скажіть, чи вдалося щось з'ясувати про манліп? 
До нас зазирнула Лоума, з дуже невдоволеним виглядом.
- Обід приготувати не встигну, - заявила вона, - і мені не дозволяють тут взагалі готувати, доведеться напрошуватися до кузини.
- Щось потрібно? Допомога? Маґси? - спитав я. 
Лоума подивилася на мене так, ніби я шкодливий кіт, який спробував нагострити свої кігті об її улюблене крісло.
- Ні, звичайно. Місі прибере тут, а Шого мені допоможе купити необхідне.
- Вибачте, Лоумо, а ви можете постаратися відчути Ларису? Раптом мені набрехали або самі навіть не знають...
- Хазяїне, вам достатньо лише сказати. Повірте, ніж слухати балачки кузини, краще я займуся важливою справою. Та й пройтися не завадить. Але як же бути з обідом?
- Візьміть візок. Якщо потрібно буде, ми знайдемо інший.
- От ще! Шиґоальт буде щасливий це зробити для вас! Тільки поки нас не буде, благаю, не побийте тарілки! - заявила Лоума і пішла, як королева. 
Я глянув на Лоншера і поставив тарілку, він мені несподівано підморгнув.
- Ви б ще запропонували щось самостійно приготувати, Дарене!
- Розбалуєте мене, - похитав я головою, - зовсім обледачію... До речі, я написав Лапі, він буде скоро тут. 
Лоншер розвів руками.
Це навряд чи зробить цей готель безпечнішим, зате тут стане точно веселіше.
- Щось з'ясували з манліпом?
- Є деякі новини. Один із торговців згадав, що колись продавав один з невеликої серії про події в Потузі. Тобто, тоді ще в Домі Молота. Був такий майстер, що сам був учасником тих подій і зумів зафіксувати деякі моменти на манліпах. Їх там була дюжина або близько того. Так от, ця серія з часом стала досить високо цінуватися, історичні події, та ще й очима учасника... Виготовлені вони були непогано, потрапили до каталогу, а один навіть промайнув тут, у Кийві. 
Лоншер щось згадав і замовк, а я не підганяв його.
- Торговець, що його продавав, заробив на цьому непогані комісійні і добре запам'ятав, що в описі всієї серії було вказано, що вийшла вона дещо пізніше подій, а штампи на них були проставлені ще пізніше. І вони представляли собою герб, яким був нагороджений цей майстер від нових володарів Потуги.
- Його нагородили за знімки? Тобто, за манліпи? - здивовано спитав я.
- Ні, нагородили за те, що він працював у відомостях і одним з перших закликав до опору Молоту. За це йому й пожалували герб – півня, що розламав своїм криком стіни.
- Мені майстер Трот говорив щось про нього, але не пам'ятав, як його звали. Але це, все ж, не мій варіант з обскубаним.
- Так, але певний зв'язок таки простежується! Я не міг упустити з виду таке.
- І я вдячний вам за це. Але що з ним потім сталося, з цим героєм, вдалося дізнатися?
- Це мені Віґо пообіцяв з'ясувати, але за терміновість просив щось новеньке, - усміхнувся Поунс.
- Доведеться вам повернутися до антиквара і купити йому щось, - пробарабанив я пальцями по кришці столу. 
Лоншер аж підстрибнув.
- Ще чого! Щоб юних читачів до бібліотеки залучати, я краще йому живі картинки привезу у великій кількості. У двері постукали, і на порозі з'явилася Місі.
- Хазяїне! - сказала вона, - Вам пакунок з Прамена привезли. 
Кур'єр Витоку зажадав у мене автограф, по правді кажучи, не підпис, а лише дотик, і відбув, відсалютувавши на прощання. Пакунок виявився зовсім невеликим, я розгорнув його, а там виявилося лише невелике послання від Нґамеша і річер.
- Тільки не показуйте це Шиґі, - засичав розсерджено Лоншер. 
Я його навіть не зрозумів одразу, але слухняно сховав річер до кишені. А потім здогадався. Якщо я зможу комусь телефонувати, Шиґі доведеться менше бігати з дорученнями, і він сильно засмутиться. Домовички мої ще ті трудоголіки.
- А про стража вдалося щось з'ясувати? 
Тут Поунс трохи засмутився і винувато розвів руками.
- Нічого. Доведеться мені тепер офіційно звернутися. Ах, я дурень! - раптом вигукнув він, - Він же повинен бути згаданий у матеріалах справи в Доброславі!
- Справді, я навіть не подумав про це...