Глава 23

Вдома, якщо цю квартиру можна було називати домом, на мене чекав лист-відповідь Нгамеша, того самого супутника Айї, якому я відправив прохання про зустріч. Мене очікував і його вісник. Прочитавши листа, я повідомив, що готовий зустрітися, і він одразу пішов. Нгамеш у листі вибачався, що не зможе приділити мені багато часу через певну зайнятість, і просив зустрітися вже найближчим часом на набережній; вісник саме чекав від мене підтвердження години зустрічі. Добре хоч Нгамеш не відмовив, адже міг би й забути мене за цей минулий час.
Мені вдалося переконати супроводжуючих, що їм не потрібно ходити за мною слідом. Роль у моєї охорони була все одно, здебільшого, символічною, але робота є робота. Шоґо гордо сидів у колясці, про щось розмовляючи з конем. Швидкі ноги цього спритника могли б мені замінити будь-який мобільний зв'язок. Ну гаразд, будь-який погано працюючий мобільний зв'язок.
День був погожий, з річки дув легкий вітерець, стояла дуже комфортна температура. На красивій вулиці, в теплому світлі сонця з пронизливо синього неба само собою піднімався настрій, і думати про всі справи зовсім не хотілося. Я прогулювався вздовж річки по доріжці, викладеній візерунчастою плиткою. З набережної відкривався чудовий вид на вигин річки, де хтось навіть купався. Флануюча публіка уважно мене розглядала, чемно розкланюючись. Їхню цікавість підсилювали гвардійці Двору, які супроводжували мене, хоч і на деякій відстані. Навіть спала на розум думка, що через деякий час тут може початися стовпотворіння цікавих фейрі. Але гуляючих поки що було небагато, і це радувало. Як зрадів й появі Нгамеша. Високий, вищий за мене зростом, усміхнений темношкірий чоловік, чию фігуру атлета не змогли повністю приховати мішкуваті шати, підійшов до мене.
- Я радий нашій зустрічі, Дарене! - міцно потиснув він мені руку біля ліктя у вітанні, - А ще більше я радий тому, що бачу.
- Вітаю тебе, Нгамеше! - добродушна усмішка Нгамеша не могла не викликати до нього прихильність. Цей веселий, сильний чоловік завжди мені подобався.
- Але дозволь спитати, - усміхнувся я, - чим я заслужив цю радість?
Нгамеш тихо розсміявся.
- Чудово, Дарене! Не варто гаяти час, потрібно шукати й вбирати нове завжди.
- Прости, якщо був не надто чемний.
- Ні-ні! Я справді цьому радий. Іноді, дорослішаючи, люди втрачають те, що їх відрізняло в дитинстві. Втрачають частинку себе. А потім, якщо розібратися, і губляться повністю.
- Ну, мені справді завжди не хотілося розводити церемоній, а просто питати, в чому справа, - ми повільно пішли набережною, поглядаючи, як вітер грайливо зморщує синю широку стрічку річки.
- І добре, що тебе так і не відучили від цього, скільки не намагалися, - Нгамеш усе сміявся, - Раз спитав – відповім. Просто я не можу не бути тобі вдячним.
- Мені? - здивувався я. - За що?
- За те, що подарував мені Айю.
- Я? - моє здивування було безмірним, - Нгамеше, а яке я до цього маю відношення?
Нгамеш посерйознішав.
- Найпряміше, Дарене. Якби не ти, її Випроби могли б і статися. І ми б із нею ніколи не зустріли одне одного.
Я різко зупинився.
- Нгамеше, я не міг тоді нічому завадити. Сам поміркуй, маленька дитина одна в лісі, в чужому світі... До речі, від Айї я ніколи не чув...
- О! - перебив мене Нгамеш, - Айя дуже переживала зміни у своїй долі, багато розмірковувала про це, як мені здається. Проте ніколи тебе не звинувачувала. Та й не можна нікого звинувачувати, це ж Випроби. Просто тоді, через твою появу, через Тішу... розгнівана сила може бути страшною, може бути жорстокою, але як Айя могла стати такою стосовно малюка, який кинувся захищати її ж маленьку сестричку! Яка через її недогляд ув'язалася за нею. Так, потім Випроби намагалися провести знову, потім Бережникі Традицій усе ніяк не могли зрозуміти, чи завершився ритуал. Та головне, що я зміг її зустріти. І за це тобі дуже вдячний.
- Я вважаю, що не надто заслуговую на цю подяку, але... з радістю приймаю її!
Нгамеш усміхнувся.
- Про що ти хотів поговорити?
- Напевно, ти знаєш, ким мене призначила Тіша?
- Та хто про це не чув? Не зовсім цього розумію, мені розповідали... - він зробив паузу, підморгнув і лукаво посміхнувся, - що це було якесь хитре колегіальне рішення декількох юних дівчат, щоб дехто зміг заявити про себе.
- Серйозно? Призначити мене тим, хто вибере їй чоловіка – це так я себе зможу проявити?
Нгамеш похитав головою.
- Ні-ні, ти взагалі не повинен був нікого вибирати. Який у цьому сенс?
- А який сенс взагалі в усьому цьому? - уважно подивився я йому в очі, - У мене склалося враження, ніби Виток усунувся від справ, а старших геть нікого не видно.
Нгамеш зупинився.
- Коли ти заходиш у темну кімнату й нічого не чуєш – це ще не означає, що там нікого немає.
- Але не варто шукати чорну кішку в темній кімнаті...
- Чому ж, - закрокував далі Нгамеш, заклавши руки за спину, - шукай, якщо справді хочеш. Якщо вона забажає, то сама тебе знайде. Відбувається багато чого, світ завжди змінюється, Дарене. Сили перебувають у постійній рівноважній напрузі, але ніколи не перебувають у спокої. Це стосується і світу, і Краю, і всього.
- Я чув про небезпеку...
Нгамеш знову кивнув.
- Я теж. Саме тому, - гостро глянув він на мене, - я й писав тобі, що дещо зайнятий. Ти вже зустрічався з представниками Великих Домів, звернув увагу на те, як говорять деякі з них?
- Що ти маєш на увазі? Негативне ставлення до людей?
- В тому числі. Деякі вже забувають, що наша природа тісно й глибоко пов'язана. І ми, люди, не щось створене для них... Багато чого змінюється. З'являються якісь нові віяння, які як дві краплі води схожі на забуті старі. Причому на ті, які забути хочеться через їхню жорстокість і дурість. Цей світ, Дарене, дуже молодий. Тут ліси ростуть на каменях, а злаки – на піску. Тут вирують юні сили, яким може не вистачати мудрості, а іншим, навпаки, здається, що в них з'явилися нові можливості. Так думають і багато людей, чому, до речі, у них цілком є причини.
- Знаєш, я останнім часом почуваюся так, ніби скоро збожеволію! З ким не говорю, напівнатяки, недомовки... Зі мною прибула із Землі людина, моя колега, ми працюємо разом. Вона мені якось сказала, що коли питає мене про щось, то я теж їй так розпливчасто й невизначено відповідаю. Ми всі тут хворі, скажи? - я удавано жалібно подивився на нього.
- Ця хвороба називається життя, - розсміявся Нгамеш.
Деякі перехожі озирнулися на нас.
- Як у двох словах розповісти, вірно? - усміхнувся я.
- Так. Так і є. Втім, можна бути лаконічним. Фейрія молода. Край теж. Поштовх та імпульс, отриманий при створенні, зовсім не той, що був у старому світі. Масштаб сил не той. Багато ритуалів, які намагалися ввести за прикладом старого світу – не дають результату. Підняли голову різні знавці єдиної істини. Проявилися не надто добрі сили. Я чув про деякі товариства. Одні прагнуть стати таємною керуючою силою суспільства, інші пропонують кардинальні рішення...
- Наприклад?
- Хіба тобі не казали? Вигнання людей, наприклад. При тому, що це такий самий наш світ, як і їхній! І це був вибір наш, і вибір їхній – іти разом.
- Потуга готується напасти на Край?
Нгамеш помовчав.
- Вони всі готуються, насправді. Війни ніхто начебто не бажає, але при цьому вона стає неминучою.
- Це вислів із Землі. Ви підтримуєте зв'язок?
- Ми люди, а отже, у нас є спільне. І фейрі – такі ж створіння, як і ми. Просто Потуга перебуває у страху. Їх лякають зміни, оскільки вони несуть загрозу їхньому становищу. Світом часто правили Старші. Оскільки вони були мудрі, і в них вже не кипів вогонь пристрастей. Мені завжди здавалося, що головна цінність у людини – це життя. Яке потрібно берегти й захищати, оскільки воно крихке й коротке. А ці... ці культивують смерть. Смерть – це об'єктивна сторона життя, але зводити її в абсолют – означає спотворити природу. Прийдуть до Смерті нові душі, вона буде рада. Але рано чи пізно спитає за найсуворішим рахунком із того, хто відкуповується від неї чужими життями. Вона не потерпить обману.
- Знаєш, - задумливо сказав я, - і все ж таки, я мушу сказати, що в мене тільки більше стало питань.
Нгамеш зітхнув.
- Немає простих відповідей, Дарене. Ти хотів почути від мене, що Тіхе не одна, що Виток – це великий рід, що у нас є розуміння змін, що є ті, хто готовий битися хоч із Потугою, що Край – це лише частина спільного й гідний майбутнього, а не надуманого минулого? Він наш! І за свою свободу буде битися!
Він знову зупинився й подивився на мене.
- Ти ж Хранитель Правди. Якщо тобі дістався тягар прийняття рішення – приймай його. Або змінюй умови задачі...
- А ти міг би відпустити Айю? Вручити її кому-небудь? - тихо спитав його я.
Нгамеш поклав мені руку на плече.
- Я б ніколи не зміг її відпустити. Але й тікати від неї не став би.
- А я втік...
- Хтось вважав твоє рішення жертвою. Жертвою самого себе. Ти чув про діонісії?
- Звичайно. Це ж звідти походить театр...
- Наш Театр – це резиденція Бережника Традицій, Дарене. Діонісії ж мають глибокий сенс і давню історію. Втім, усе одно люди все забувають і потім сприймають у спотвореному вигляді. Це теж важливий ритуал. Наш, людський. Осягнення себе через зняття обмежень. Розуміння та яскраве усвідомлення всієї своєї суті. Подивися вглиб себе, який ти є, прийми або жахнися цього. Це можливість. Ти ж її отримав таким чином. Але чи це крок життя? Є закохані, які приносять себе в жертву лише тому, що не відповіли на їхні почуття. Жахлива помилка! Як можна, не знаючи життя у всій його повноті, відмовитися від нього?!
- Але є й жертва себе... силі... - задумливо сказав я.
- Я не надто добре тебе знаю, Дарене, - серйозно сказав Нгамеш. - Але той хлопчисько, якого я вперше побачив, захищав, а не жертвував собою. І твоє рішення для мене – це не жертва. А надання права вибору. Крок у парному танці.
Нгамеш знову усміхнувся.
- Знаєш такий... - він прикрив очі й, ніби згадуючи, почав рухатися в якомусь одному йому чутному такті...