Глава 21

Резиденцію Дому Потуги було складно роздитвитися ззовні за високим колючим зеленим чагарником, лише опинившись за ним, я побачив за парканом із міцною кованою решіткою дуже просту білу прямокутну будівлю з великим гербом цього Великого Дому у вигляді триколірних веж, але невеликою кількістю вузьких вікон на фасаді, пласким дахом. На відміну від резиденцій інших Великих Домів, як виявилося, і з досить численним персоналом. Щоправда, кожна з цих істот вважала себе найзайнятішою та найважливішою особою в цьому місці. І всім це наочно демонструвала. Вже мені так точно. Неспішно, дуже неспішно й довго щось з'ясовуючи, мене пропустили всередину й двічі передоручивши один одному, провели до невеликої кімнати. Меблів тут було небагато, вони були прості, але досить зручні. Ось вікон не було зовсім, лише якась картина, в яку одразу впирався погляд, варто було увійти. На ній величний фейрі з густою бородою та в золоченому мундирі однією лівою здіймав величезний прапор серед побитих ворогів і радісних маленьких, порівняно з ним, солдатиків. У цій же кімнаті виявився й приснопам'ятний Мондол, який без своїх лат виглядав не таким войовничим.
- Нарешті ви з'явилися, нежданий Розпоряднику... - високомірно почав він, - Наш Великий Дім не схильний до довгих очікувань. 
Сісти навіть не запропонував, поганка така. Втім, я сюди не розсиджуватися приїхав. І пам'ятаю про попередження.
- Я прибув в обумовлений з вами термін, - постарався говорити спокійно.
- Мабуть, запізнення ми б не оцінили, - важливо кивнув він, - але це не має значення.
- А що має?
- Лише Сила! - вигукнув Мондол, закинувши ногу за ногу, - Лише вона має значення. Всі про це знають, але лицемірно кривляються, коли їм про це говориш. Сідайте! Хоч я й сподіваюся, що ви швидко збагнете суть ситуації, але якийсь час це займе. 
Що ж, я постарався сісти так зручно, як тільки зміг це зробити в цьому низькому й м'якому кріслі, що стояло навпроти Мондола.
- Яке значення має Сила стосовно цього шлюбу?
- Найпряміше. Вам, хоч ви й людина, дозволено зробити найкращий вибір для всього Дому. Це навіть забавляє... але є думка, що таким чином Виток готує ґрунт для можливого анулювання вашого вибору. І це для нас неприйнятно.
- Я ще не прийняв рішення, можливо, вам і не доведеться з цим зіткнутися.
- Рішення? Ви? - засміявся Мондол, - Про яке рішення йдеться, людино? Вам потрібно лише прийняти неминучість і вголос заявити про це. 
Яка неприкрита зневага! Але намагався зберігати спокій і уважно стежити за ходом бесіди, відкинувши свої емоції.
- Неминучість чого?
- Повернення Краю до Великого Дому Потуги, звичайно! - сказав, як відрізав Мондол. 
Тут вже не зміг стримати здивування:
- Повернення?
- Звичайно, повернення, - роздратовано відповів Мондол, кинувши на мене невдоволений погляд.
- Так, я пам'ятаю, що Край колись був частиною зниклого Дому Молота, але як це стосується Потуги? Втім, справа навіть не в цьому. Який зараз сенс Краю ставати частиною Потуги? Що це йому дасть?
- Ми повинні стати єдиним цілим, як це завжди бувало в складний період історії. В тому числі людської. Це не категорія вигоди, це питання принципу та служіння нашим силам. Вигоду шукають лише торговці, всі ці Круговерті, Обрії... Нам же слід спиратися на наші вічні цінності. І бути готовими їх захистити.
- Від кого? - мало не усміхнувся я, він не зрозумів би моєї усмішки.
- Від усіх! - вигукнув Мондол, - Вам, людині, це складно зрозуміти. Але ми всім знайдемо застосування. В тому числі й людям. У нас не забалуєш! 
Він засміявся.
- Ви, очевидно, не розумієте суті Правди. Мені не просто потрібно зрозуміти...
- А мені просто розуміти не потрібно! - все так само сміявся він, - Сила, ось що потрібно! Ось що важливо й цінно! Лише вона потрібна для відстоювання наших інтересів.
- Чиїх це "ваших"? Звідки ви знаєте, що цікаво?
- Наших — це всіх фейрі, які ще не загрузли в невігластві, не розбещені дурними ідеями.
- А люди? Хіба вам не важливі ті, хто дає силу?
- Ось приклад абсолютно дурних ідей! Люди фейрі не потрібні.
- Це людям фейрі не потрібні.
- Настане час, відправимо людей геть. І ось ще що, людино. Я не вмовляю. Лише повідомляю. Ваш Виток бажає робити вигляд, ніби вибирає, ми готові зробити вигляд, що так і є. Але інший вибір...
- Так. Що буде тоді? 
Мондол суворо на мене подивився.
- Тоді настане час Сили. Але вибору іншого Великого Дому ми не приймемо...

Політика... Був у мене один знайомий, в Одесі, який деякий час працював у місцевих засобах інформації якраз у період після здобуття незалежності й до війни. Як він сам казав, це був тернистий шлях перетворення невиправного романтика на жовчного циніка. Усе, що тільки доводилося чути, бачити, брати участь, а потім, через роки аналізувати, знаючи наслідки, усе це говорить про те, що це мерзенна штука, політика. Зауважте, це людина, яка взагалі-то була ніби поза неї, і самою політикою не займалася! Що казати про тих, хто є її частиною? Що це взагалі за люди? Що вони собою, через роки, являють? Чи можна взагалі розраховувати на те, що вони хоч зрідка, хоч трохи задумаються про щось інше, крім свого честолюбства, зміцнення особистої влади та непристойного збагачення?! Тож давайте з ними говорити про цінності, вони це чудово вміють робити! Втім, на думку того ж мого знайомого, політика - це не тільки Вони, ті самі, хто нею займаються. Це ще й ті, ким займаються, власне суб'єкт і об'єкт цієї політики - люди, суспільство. Інь і Ян. Темрява і Світло. Амбер і Хаос, так? Так от, коли захочеться визначити, де хто, важливо не помилитися! Тому що одне випливає з іншого й породжує перше. Якщо суспільство цинічне, позбавлене ціннісних орієнтирів, то хай прибуде з тобою Сила. А якщо наївне й інфантильне, то імперія завдасть удару у відповідь...
Я в політиці не тямлю. І не хочу. Але вона сама до мене прийшла, як приходить до кожного, незалежно від його бажань. Не можна заявити - нічого не знаю, мені б роботи, грошей, їжі, розваг, медицини... Чого там ще? Адже все це й буде результатом цієї самої політики. Негативний результат, відсутність у крані гарячої води, наприклад, це ж не тільки чиясь недоробка, а й чиясь заслуга, вірно? Тут працює дещо складніше за приказку "що посієш, те й пожнеш", тут спільна, колективна справа. Ще фараони збагнули, що спільна праця не тільки об'єднує, а й користь їм приносить, і це тепер будь-якому коту зрозуміло. Хочеш не хочеш, а вступив на цю стежку. І як! Не просто на дрібному, початковому рівні, ні. Відразу, раз! Займися цілою країною, пардон, Домом. Мрія диванного стратега.
Вже чотири бесіди провів, а ніби чотири роки життя втратив. Причому, купа питань наростає, як лавина, що сходить з вершин. Тіша сама, схоже, не зрозуміла, що накоїла. Хоча, стій! А ну, Богдане, давай, покрути цю думку, поверти. Тобі ж здається, що вона звалила на тебе непосильну ношу? Як щодо неї самої? Вона її мала нести? Хотіла цього? Може, це зовсім не примха її, а таке прохання, благання про допомогу, просто так кардинально виражене? І чому вона це все повинна вирішувати сама при цілій Раді, при всьому цьому Витоку, правлячому Домі Краю, в якому, крім сестри, була ще маса родичів? Так-так, їй теж дісталася відповідальність, якої вона не бажала! Тіхе ж щось схоже казала...
Я закрокував по кімнаті, так мені завжди краще думалося. Коли Тіша сказала, що їй потрібна моя допомога, це ж була правда. І те, що вона може мені вірити - це ж теж правда. Хоч можна цього насправді не знати, в це можна вірити. Але ж я, я ж чудово знаю, що... Що я знаю? Що вже тікав від неї колись?! Саме цього й боячись... Відповідальності та залученості. Напевно.
- Хазяїн, - тихо шкрябонулася в двері Місі.
- Так? - я не одразу зміг відірватися від роздумів, - Що там?
- Як ви просили, минула година після заходу сонця. 
Ах, так! Вірно. Мені потрібно зустрітися з темним.
- Де Лоншер?
- Я можу покликати його.
- Так, будь ласка. 
Я накинув куртку й пішов у хол. Поунс і Місі невдовзі з'явилися, десь поруч чулося пихтіння Шиґі та Шоґо, напевно знову боролися за місця в партері.
- Дарене, щось важливе?
- Так, мій друже. Будь ласка, приготуйте два бланки, потрібно буде направити листи в канцелярію Порядку та місцевому хранителю Закону. 
Лоншер нагострив вуха, окуляри його з'їхали до самого кінчика носа, а очі заблищали в передчутті.
- Що саме ви хочете їм повідомити?
- Мабуть, варто написати наступне: цим листом ставлю вас до відома про те, що підозрюваний у вбивстві в тому селі... ви нещодавно щось таке у відомостях читали... тут неподалік село, де загинув мисливець, так от, я, Хранитель Правди Веселин, заявляю для нього шлях Правди й повідомлю про своє рішення у цій справі в установленому порядку. 
Мої домовички застовпіли, витріщивши на мене свої оченята.
- Хазяїн... - сплеснула руками Місі. 
Шиґі з Шоґо, здається, разом гепнулися на підлогу.
- Дарене! - стривожився Лоншер, - Це ж темний! Вбивця!
- В тому й річ, мій друже. І я повинен вислухати його історію. І, до речі, заодно потрібно отримати у них матеріали по його справі. Що там на нього Порядок накропав... 
Ледве вирвався, чесне слово! Намагалися йти зі мною, відмовляли. Вони сподівалися ще, як я думаю, що мене не відпустить одного гвардійський патруль, виставлений при вході. Але я й не збирався спускатися, мій шлях лежав нагору. Двері на горище були зачинені, а от на балкончик ні.
- Я тут, Хранителю, - прошелестів тихий голос, і темний силует фейрі немов виринув з темряви. 
Я вийшов на балкон, він був досить широкий і довгий, говорити можна, але все ж був ризик, що сюди хтось підніметься.
- Ми зможемо якось піднятися на дах? - спитав я його.
- Звичайно! - відповів темний, - Тут достатньо переступити балюстраду. Але у цього даху досить крутий схил, вам може бути незручно підніматися. 
Ну, не такий вже й крутий виявився цей дах. Та й черепиця була міцна, рівно й добре покладена. Ми без жодних складнощів забралися нагору й сіли прямо на коник даху.
- Взимку тут, напевно, сніг доводиться згрібати, - озирнувся я по сторонах, - ця огорожа його тільки затримує. 
Темний сидів поруч, мені здалося, він був у деякому здивуванні.
- Що ж, пане ап Вафас, прошу вибачити, якщо я неправильно запам'ятав ваше ім'я...
- Усе вірно, Хранителю. Такмаель ап Вафас, богглах.
- Отже, Такмаеле. Розкажіть мені все, як є. 
Темний помовчав, дивлячись на мене. Зараз, коли очі почали потихеньку звикати до темряви, небо було глибоким, темним, зоряним і безмісячним, а розсіяне світло вуличних ліхтарів сюди не діставалося, але навіть при цьому потихеньку можна було цього темного роздивитися. Хоча, що там роздивлятися, він був у личині якогось торговця відомостями, а не у своєму власному вигляді.
- Тільки, прошу мене вибачити, - раптом вирвалося у мене, - не можу не спитати. Ви ж змінюєте вигляд, як же у вас з одягом? І чи потрібен він вам взагалі? 
Темний довго дивився на мене, не рухаючись, потім нарешті ніби отямився.
- Хранителю, ви мене дуже сильно здивували. Про вас, Хранителів Правди, чути не частіше, ніж про нас, але все ж я не міг собі уявити, що ви так спокійно будете зі мною говорити. Тим паче, в такому дивному місці.
- А чим тут погано? - здивувався я, озираючись, - Тут нас важко помітити, це зручно. 
Богглах затремтів, ніби закашлявшись.
- Дивовижно! Вперше почуваюся поруч із людиною ось так...
- Як так? - спитав я.
- Коли мені не по собі, - богглах ліг на дах, - Це дивно й навіть лякає.
- Вибачте, але я не зовсім розумію.
- Ви знаєте, що ми живемо людськими почуттями? 
Я нервово хихикнув.
- Окремими, я б сказав. Не найприємнішими. 
Богглах згідно кивнув.
- Ми це розуміємо. Але така наша природа, такими ми з'явилися, і вибору у нас немає.
- У нас теж деякі вважають, що ми такими й з'явилися, але наука каже, що ми еволюціонували з мавп, а таких, як ви, взагалі не існує.
- Якщо блукати у відображеннях, немов це тіні форм Платона, то можна будувати безліч різних теорій. І не бачити первісне. 
Як же дивно мені тут, у Фейрії! Хто б сказав, що я сидітиму пізно ввечері, майже вночі на даху, в компанії дуже небезпечної істоти й вестиму філософські бесіди... При цьому, при всій ірраціональності того, що відбувається, було якось дивно спокійно. Може, це просто реакція на всю цю мою біганину останнім часом?
- Ми є, - продовжував богглах, - І так само хочемо існування, як і будь-яка інша розумна істота. Так, природа наша така, яка вона є. Але скажіть мені, Хранителю, хіба самі люди винні, що їм потрібне м'ясо? Хіба вони відмовляються від нього лише тому, що для цієї потреби потрібно вбивати?
- Так вони ж відмовляються! - здивувався я, - Мені здавалося, що давно вивели якусь дивовижну рослину, яка приносить плоди, що дивовижно нагадують м'ясну вирізку. Соіс чи як?
- Вірно! Вивели. Але чи всі відмовилися? Якщо ви підете на ринок, то обов'язково знайдете того, хто запропонує справжнє м'ясо! Або птицю. Підете в глухе село й обов'язково знайдете там мисливця. 
Я зітхнув, тема непроста.
- Так. Може не всі можуть відмовитися. Ми, люди, самі заручники своєї природи. Можемо намагатися відмовитися від чогось, але не хочемо відмовитися від усього, тому що це в нашій природі. Тварини. Птахи. Риби. Рослини. Усе це живе.
- Плоди та злаки лише частина живого. І вони могли б забезпечити ваше існування. А от у нас немає вибору.
- Чому ж, ви теж могли б тільки харчуватися жахом, а не навіювати його. 
Богглах знову затремтів, сміявся він так, чи що?
- Ви можете посіяти зерна й виростити пшеничні колоски. Але сіяти вам доводиться, тому що одного зерна точно не вистачить. Нас же ніколи не буде багато. Коли ми навіюємо сильний страх занадто часто, то люди просто тікають. Але також буває, що сильний страх породжує відчай і лють, яка перетворює нас із мисливця на здобич...
- А Карателі? - спитав я його, - Хіба вони не можуть стати місцем для вас у суспільстві?
- Карателі... Їхня кривава сутність - гнів і лють. Ми намагалися колись разом знайти вихід, але їхній шлях веде в глухий кут. Їм так само важко вчасно зупинитися, як нашим дітям.
- Так, - сів я зручніше, - що значить вчасно зупинитися?
- Усе ж, Хранителю, мені з вами не дуже легко говорити. Дуже незвично. Ви чомусь зовсім не відчуваєте страху... Навіть вночі, тут. 
Я зітхнув.
- Розумієте, Такмаеле, коли я потрапив сюди... коли потрапляєш у Фейрію, то можеш отримати від неї дар. Точніше, щось можна отримати, але й втратити.
- Пройшовши Шлях, ніколи не залишишся тим самим.
- Так, точно. От і я отримав. І втратив. Я тепер не боюся. 
Богглах помовчав деякий час.
- Варто було б і мені колись спробувати удачу, - раптом сказав він.
- Але ви мені не відповіли.
- Про те, як нам важливо зупинитися? У нас немає такого поділу, як у людей, у нас немає жінок, чоловіків. Діти з'являються дуже рідко, лише тоді, коли ми проходимо певну межу, набуваємо готовності до змін, чи що... Це не можна описати. Важливо, що або з'являються двоє дітей і зникає батько, або з'являється дитина, але їй доводиться набагато довше рости. І це наш вибір. А коли дитина богглаха росте, то ще не вміє розраховувати свої сили. Або не здатна вчасно зупинитися. Є ж жага у людей? Я не розумію, що це, але уявляю собі її як те саме почуття. Тобі щось сильно потрібно, ти це отримуєш, і хочеться більше й більше... поки це не закінчується.
- Отже, дитина богглаха може довести людину до смерті, - підсумував я, - Просто через недосвідченість.
- Так, - тихо сказав богглах, - може. Але буває не тільки це... Ось ви спитали, як бути з одягом, коли ми змінюємося. Щоб жити серед людей, ми його носимо, як і ви. Буває достатньо змінити лише обличчя. Але в справжньому вигляді ми одягу не дуже потребуємо, як і багато іншого. А от потреба у людях... У нашому селі, де ми жили, доводилося часто стримуватися. Це не місто, село не дуже велике, викликати безпричинний страх можна легко, але постійно цього робити не можна. Відправився я туди, щоб дитина одразу вчилася стриманості й обережності. Довгий час я прагнув знайти можливість відчути інші почуття, крім страху. Та й сам страх, сам жах перед чимось найбільш яскравий лише тоді, коли це справжнє сильне почуття, а не навіяна його імітація... І ось він водив знайомство з людськими дітьми, харчувався за моїм прикладом, обережно, м'яко. Але потім, у тій компанії, де він був, з'явився якийсь старший... Дивно, він не був зрілою людиною, але заявляв про себе як про старшого. Став зачіпати менших, ганяти й бити їх. Здається, навіть робив з ними щось таке... у вас же є відмінності, є чоловіки й жінки. Він викликав сильні переживання в інших, якими мій почав захлинатися. Щоб не надто лякати людей у селі, мені доводилося залишати його на якийсь час. І ось, коли мене не було, моє дитя не стрималося. Щось зробив той старший, і він ще більше навіяв страху людським дітям, вони заходилися люто битися, а потім, ще більше налякані, розбігатися. А один впав і сильно розбився. Чи то від сплеску сил, чи то в паніці звалився. Місцевий староста, колишній хранитель порядку, відчув слабкий слід еманацій, за якими визначив присутність у селі богглаха. Після цього ніхто вже не схотів нічого з'ясовувати. Налякані мешканці зібралися шукати моє дитя, знайшли, погнали, й один із мисливців його розвоплотив...
Ми помовчали. Потім я не витримав і спитав:
- І ви вирішили помститися? 
Богглах сумно кивнув.
- Так. І мисливцеві, й тому старшому. Я був не в собі, втратив себе... Не знаю, не можу брехати... я справді хотів їх усіх вбити. Але одному пощастило, дістався до нього пізніше, тому живий залишився. А от із мисливцем я не стримався. Після чого полювання вже оголосили на мене...
- Ви вважаєте, що суд не візьме вашу розповідь до уваги?
- У Порядку все завжди просто. Ось діяння, ось закон. А хто поверне мені моє дитя? За яким законом?
- У цього мисливця є сім'я? 
Богглах надовго замовк.
- Дуже важке питання... Але я був не в собі, я втратив свою дитину. Винну лише в тому, що вона була! І тепер нікому немає діла до того, що її немає... 
Мені захотілося встати й походити, так краще думалося, але для цього дах був не найкращим місцем.
- Дивиться, Такмаеле, якщо розібратися, то у вас те саме, що й з Карателями. Визначити межу між покаранням і злочином дуже складно. Вона розмита й дуже непросто знаходиться кожним для себе. Де співмірність вини покаранню? Як бути з правом на помсту? Чи будь-яке покарання здатне щось змінити для потерпілого? Це велике поле для серйозних роздумів людей... і істот, набагато розумніших за мене. Але ви прийшли до мене. І я повинен спитати вас - а чого ви хочете? 
Ап Вафас підвів голову.
- Я хочу не уникнути відповідальності, я хочу правди. Не бездушного закону, де настрій і честолюбство судді визначають, винен ти, навіть коли зовсім не винен, а чогось більш справедливого. 
Внизу, під нами на вулиці почалася якась біганина. Втім, щоб щось там побачити, потрібно було спуститися до краю даху й виглянути, а мені цього зовсім не хотілося.
- Я спитав вас про сім'ю мисливця не тільки тому, що хотів звернути вашу увагу, як угамування жаги помсти може її тільки більше розпалити.
- Знаю тільки, що він був з іншого села. Не був одружений і був єдиним... 
Богглах раптом зітхнув і замовк.
- Що мені робити, Хранителю?
- Я повинен прийняти рішення. Хранителі Закону вимагатимуть його оформлення, можливо, вашої присутності в залі суду. І я хотів би дізнатися, що каже Порядок.
- Якщо потрібно, я можу прийти до них. Вони б уже оголосили Випробування, але в моєму випадку Карателі не будуть його проводити. До речі, Хранителю, ви знаєте, що за вами стежать?
- Стежать? - злегка здивувався я. 
Але, якщо подумати, то це не повинно дивувати. Хьоґвальд, Великі Доми, інші члени Ради, мало кому раптом стало цікаво дізнатися, що я роблю, з ким зустрічаюся.
- Так, - богглах кудись вдивлявся, - Я й так плету ілюзії, але й раніше помічав. І це, ймовірно, Старший. Дуже обережний і уважний. На вулиці якийсь рух, він ледь видав себе, визирнувши подивитися. Він там, у будинку навпроти. 
Ого-го... Невже той самий?
- А це не той, що був тоді вночі на острові?
- Не знаю. Не впевнений.
- Гаразд. Давайте зробимо так. Приходьте завтра... ні, краще післязавтра сюди, спитайте Лоншера Поунса, це мій повірений. Скажіть, що ви принесли вечірні відомості. Думаю, у нього вже будуть на руках необхідні папери, з якими можна буде вирушити до суду.
- До суду?
- До суду або установи Порядку, де має бути оголошено рішення. Я поки не знаю точно.
- Дивіться, там якась метушня. Чи не вас вони шукають, Хранителю? 
Внизу справді стало більше і світла, і шуму.
- Що ж, тоді я спускаюся, а ви йдіть швидше...