Глава 18

Мобіль, ледь чутно шелестячи шинами, м'яко й неквапливо віз мене темними вулицями міста. Рідкі ліхтарі за віконцем, розмірене гойдання, все це вганяло в якийсь транс, напівсон-напівдійсність. Можливо, просто сильно вимотав цей день. Так усе закрутилося несподівано й неприємно, а тут ще... Варто було мені її знову побачити... Кулаки самі собою стиснулися, й сильно захотілося що-небудь розбити. Тіша, Тіша... Та знав я чудово, що ми з тобою не пара! Давно зрозумів, що потрібно просто вирвати пам'ять про тебе з серця, потрібно скоріше забути й ні в якому разі не тішити себе найменшими ілюзіями. Покинувши Фейрію, весь час переконував себе, що це назавжди й ніколи більше тебе не побачу. А все одно, ти маячила мені серед перехожих, я бачив тебе у своїх снах... Минулі роки лише притупили гіркоту втрати. Не могло бути майбутнього у людини з Землі та проявленої Сили у Фейрії. Нехай вона й не бог, не магічна, а цілком реальна істота з плоті й крові, але Сила... Це, скоріше, не дар, а прокляття. Вона манить до себе, зводить з розуму в бажанні володіти нею все більше, а потім розчиняє в собі навіть найсильнішого. Найстійкішого. Дарує безсмертя, але мало-помалу проникає в кожну клітинку й веде до знеособлення. Так мені розповідали. Так мене переконували. Біжи, казали. Рятуйся, поки можеш, людино. І я не міг не повірити. Любити проявлену силу як людину - все одно що жити на вулкані або пливти в око бурі в океані. Рано чи пізно, але тебе що-небудь та й наздожене. Не рахуючи ще того, що крім власне прояву в феях сили, деякі з них ще й можуть стати правителями своїх земель. Нехай не найобширніших і найбагатших, але від цього легше не ставало. Все одно будеш втягнутий в якісь політичні чвари, що в цьому світі, що в будь-якому іншому. Так, я просто втік. Ганебно. Боягузливо. Втік не тільки через страх стати об'єктом пильної уваги місцевих заможних і сильних, але головним чином ще й через сутність сили самої Тіши. Природа, плодючість, добробут... І все, що з нею пов'язано. Це зовсім не Гестія з її домашнім вогнищем. Не Кібела, але все ж сама суть сили вимагала циклічного сплеску, оновлення. Нехай не щороку, але регулярного ритуального шлюбу. Повноцінного єднання. З іншою силою. А я її не маю. Або, можливо, не мав? Ні-ні, я й тепер тільки її хранитель. Та й такий, що не виглядає підходящим на роль співправителя. Який відпускає дружину періодично на цілком конкретний ритуал. Ні, для когось це, можливо, й не надто велика проблема. Особистий вибір кожного.
Лоншера відправили до квартири разом із Шиґі. Тіша запросила до себе Ларису, побажавши про щось із нею поговорити й не надто засмутившись, що своїми діями влаштувала мені веселий вечірок із феєрверками й невеликою бійкою. І поки я розмовляв із Хьоґвальдом, Зюкіну вже теж відвезли гвардійці Двору, передавши лише мені розпорядження з'явитися для звіту наступного дня. А в мене на цей день ще зустрічі з її нареченими були заплановані! Але як вгамувати цю тривожну радість від нашої майбутньої зустрічі?
Вже був пізній вечір, майже ніч. Ми їхали й їхали. Перед очима в мене все стояла Тіхе. І така велична, що спускалася сходами. І злегка розгублена, коли зрозуміла, що через неї Хьоґвальд мало не прибив мене...
Яка приємна тиша, лише легкий плескіт хвиль і сюрчання коників. Стоп! Які хвилі? Які коники? Я підскочив на ноги. Мобіль стояв нерухомо на порослому травою піщаному березі. Вогні міста мерехтіли вдалині, ми були наче на острові. Ми? А от і не ми. Був тільки я, а ось службовця Порядку, який віз мене, і сліду не лишилося. Що тут, в біса, відбувається? Невже я заснув і щось пропустив?
Високо в небі висів тьмяний молодий місяць, зовсім не Селена, він не надто яскраво освітлював околиці. Я уважно озирнувся. Нікого. Що ж, керувати тутешньою конячкою взагалі не потрібно, а для мобіля потрібен деякий досвід, він у мене був. От тільки завести мобіль без пускача - це велика проблема. Так, а воно мені справді потрібно? Може, не варто розсікати містом на мобілі Порядку? Раптом це якась підстава? 
Я вискочив із салону мобіля, насторожено озираючись. Ні, ну що за діла тут кояться останнім часом? Легкий плескіт хвиль злегка посилився. Ага! Мої загострені почуття підказали мені, що я вже тут не один. Злегка присів, розподіливши вагу тіла на обидві ноги, розвів руки в сторони, зігнувши їх у ліктях. Пальці лівої руки не надто швидко, але цілком впевнено закрутили заготовку світлячка-ліхтарика. Але варто було мені тільки закінчити його плетіння й штовхнути від себе, як щось блимнуло, і вода наче змила його, обдавши мене бризками. Я протягнув руку з каблучкою, але тепер потік води вдарив мене в груди й збив з ніг. Упав би горілиць на мокру землю, але крила мого шолома-кепки підняли мене догори. Прямо перед собою я побачив стрункий чоловічий силует, з якого бризками летіла на всі боки вода.
- Дурню, - почувся голос, - Я тебе зараз навчу, що правильно... 
Тут знову потоки води вдарили мене, в цих потоках була певна впорядкованість, мене наче схопили за ногу водяні руки й різко потягнули в бік річки. Недовго думаючи, я використав те невеличке, що мені було доступно - запустив Іскринку. Але досить вдало, противник зойкнув, водяні руки розлетілися бризками, а крила знов підняли мене на ноги. Пролунало злісне дзижчання, й щось вліпилося мені в груди, неслабо так приклавшись. Краєм ока я помітив, що в куртці з'явилася діра, але роздивитися не встиг, мене вчергове збило потоками води й по багнюці потягло до річки. Де ти, мій світильник Круговерті, який так вдало підвернувся мені під руку й відкинув Хьоґвальда... 
Мені вже бракувало повітря, я наковтався води, був приголомшений і дезорганізований. Але не зламаний. Руками нишпорив по мокрій землі, намагаючись знайти за що зачепитися, попався якийсь горбок, схопився за нього й вирвався з водяної пастки. Ще одна Іскра змусила мого противника відсахнутися, але річка виявилася вже зовсім близько. Її води відступили від берега, мій супротивник підняв високу хвилю, яка загрожувала обрушитися та втопити... Але тут між нами замиготіли яскраві іскри, на березі наче спалахнула лісова пожежа, ніби розпустилася вогняна квітка, зметнувшись у небо яскравими спалахами. Ця водяна хвиля розплескалася, втративши імпульс сили, мій противник злякано й заворожено дивився на вогонь, відблиски якого віддзеркалювались в його очах. І я не змарнував свого шансу, підскочив і рубонув кулаком йому прямо в пику...
І ледь сам не закричав від болю, добре хоч палець не зламав об каблучку, зручна вона. Але цю от сволоту вирубив знатно. Озирнувся й отетерів, пожежа зникла, як і не було. А зовсім недалеко від мене маячив ще один силует, наче зітканий із мороку й туману... 
Та щоб вас перевернуло й кинуло!
- Хранителю? - прошелестів безжиттєвий голос.
- Що?! Так! Хто ти?
- Хранителю Правди, я волаю до тебе! Я, Такмаель ан Вафас, боглахх.
За що мені все це? Ще й якийсь темний фейрі!
- Як ви мене тут знайшли, шановний Такмаелю?
- Я шукав можливість поговорити з кимось із Порядку. Потім почув про те, що сталося з вами, дощ мені сильно в цьому допоміг. Говорили про Хранителя Правди, мені здалося правильним попросити вас про допомогу...
- Для початку давайте визначимося. Ви просите допомогу в мене, в чому? І ви - це тільки ви сам, чи це ви разом із ним? - показав я на мокре тіло, що лежало біля моїх ніг.
Темний ковзнув ближче, його мерехтливі очі невідривно стежили за мною.
- Я волаю до Хранителя Правди. До того, хто не злякався вимагати відповіді від Порядку. А це, - він досить байдуже копнув ногою розпростерте тіло, - це шелкі. Не знаю, хто він такий.
- Він напав на мене й, сподіваюся, ще живий, щоб відповісти на деякі запитання.
- То ви хочете його розпитати? Тут і зараз?
Я обернувся й подивився по сторонах. Потім наскільки зміг роздивився обпалену діру в куртці, моя вишиванка й тут показала себе чудово, у грудях хоч і боліло, може, й ребрам дісталося, але щось таке неприємне було зупинено без великих пошкоджень моєї славної й дорогої мені тушки.
- Тут можуть бути ще гості, - сказав я.
- Вже немає, - прошелестіла відповідь.
- Шофер, що мене привіз...
- Я звідси чую його кров. Його вбив той, другий. І страх його такий привабливий... Але ноги його швидкі, і він вже далеко...
Кепсько ж воно як. Їду з Порядку з шофером Порядку, і ось він убитий. Але привіз-то мене сюди хто?
- Він втік? Що ж, тепер і мені треба правильно розставити пріоритети... Ви зможете мені допомогти?
Темний силует миттю опинився поруч зі мною, але вдалося не відсахнутися й не відвернутися.
- Хранителю, це мені потрібна ваша допомога. І я не збираюся її обмінювати чи чогось вимагати для себе. Керуйте мною...
- Це...
- Але майте на увазі, мене шукає Порядок.
- Чому?
- Звинуватили у вбивстві одного мисливця з Березняків.
- А ви...
- Я вбив його й тепер жадаю правди!
Як чудово, що тут ми всі сьогодні зібралися! Навколо мене наче закручується цілий вир подій. І загрожує обрушитися, як та хвиля, та й поховати під собою.
- Кхм... Так, ситуація. 
Якесь почуття всередині мене наче підказувало, що я не маю права відмахуватися від прохання про допомогу. Від будь-якого. І це малювало майбутнє в дуже похмурому світлі...
- Нам потрібно викликати сюди службовців Порядку, і цього постерегти, і того... якщо він навіть мертвий, не дати йому далеко поплисти. А вас вони шукають... І так! Я допоможу вам. Ви ж прийшли мені на допомогу, це ж ваша ілюзія налякала його, вірно? 
Темний мовчки кивнув.
- Йти Шляхом Правди нелегко. І не завжди приємно. Давайте зустрінемося й поговоримо пізніше? Зв'яжемо цього, і я піду за постовими, поки ви сховаєтеся.
- Хранителю, я можу сам викликати Порядок, якщо ви цього бажаєте. Прийму ваш вигляд, і вони не помітять. А ви почекаєте тут. 
Непогано, бігти мені кудись не дуже хотілося. Мокрим і тремтячим.
- Зараз я буду трошки зайнятий. Порядок почне ставити безліч дурних запитань, до того ж є важливі зустрічі, які мені не можна скасувати.
- Я буду поруч, якщо забажаєте. Ми не так легко змінюємо вигляд, але страх шелкі був такий смачний, що мені вистачить.
- Але двоє мене, що розмовляють між собою, привернуть занадто багато уваги!
- Зі мною ще той образ, під яким я переховувався в місті. І я почекаю. Буду поруч.
- Зачекайте! Як я вас впізнаю?
- Я ж назвав вам своє справжнє ім'я. Тепер ви мене впізнаєте під будь-якою личиною. Поспішайте, цей шелкі отямиться. 
Ах ти ж, мідної щуки тобі йорж! Я витягнув свій ремінь і почав стягувати шелкі руки за спиною. Нерозумно зв'язувати магічну істоту? Ні, якщо знати, що при цьому сказати, щоб він не міг звільнитися. Повернувся, глянув, а темного й слід прохолов. Гаразд, може, я все роблю дурню, і довіряти темному вбивці - погане рішення, однак щойно життя показало, що й Порядку довіряти може бути небезпечно. Я оглянув мобіль, знайшов у ньому якісь ганчірки й заткнув шелкі рота. Від річки тягнуло холодом, відчувши, що замерзаю, швидко зняв із себе одяг, спробував його віджати. Куртка, треба сказати, практично не намокла, як і вишиванка. Зі штанами справа була гіршою. В одному з багажників мобіля, а їх було в ньому два, обидва розташовувалися спереду й відчинялися збоку та вгору, так от, в одному опинилася якась не то мішковина, не то ковдра, недовго думаючи, я загорнувся в неї. Шелкі? Може, він і отямився, але не був дуже активним і ніяких клопотів не завдавав. Поки чекав, сходив подивився, що там із тим бідолахою-шофером, який мене сюди завіз. Якого біса він це, до речі, зробив?! Тіла я не знайшов, зате виявив купу якогось шмаття або навіть купу мокрої вовни. От не знаю, що це, але про всяк випадок ногою відкинув далі від води, щоб не віднесло. Потім від нудьги збігав озирнувся. Виявилося, що цей нещасний, труп якого, якщо вірити темному, плив собі десь за течією, привіз мене на пустельний острів посеред річки. Вдалині темніли якісь альтанки, з мосту були обладнані зручні з'їзди. Напевно, вдень тут місце для тихого відпочинку. Або місце для риболовлі. Треба ж, був притомний і не п'яний, а просто взяли й привезли сюди. І навіть не помітив, як шофер пішов... Наче хтось мені очі заговорив, чи що? 
Тут вдалині, на мосту, засвітилися вогні. Наче десь пожежа трапилась та її великим поспіхом везли до мене... Ніч засяяла вогнями, чи не сотня службовців Порядку налетіла зграєю шулік на острів. Прибув сам Великий Доглядник. Навколо одразу стало світло, очі мої ще не звикли до нього, як мене вже смикали, питали, потім носилися островом, підняли й оглянули шелкі, підібрали цю купу шмаття, побігли й, здається, навіть попливли річкою в пошуках тіла. Всі від мене чогось хотіли, особливо Хьоґвальд. Але я так змучився, що зібрався заснути прямо там, посеред усієї цієї метушні. І тоді мене під конвоєм відправили до знятої квартири.