Глава 17

До квартири я вертався дуже спантеличеним. Увесь цей дивний шлюб Тіші виявився ще тією витівкою. Якщо вже після другої бесіди в мене голова розпухла від думок, то що ж буде далі? І навіщо мені все це? Край, Доми, Фейрія... Де взагалі моє місце і навіщо воно мені тут, якщо поруч не буде Тіші? Ні! Якщо навіть вона буде поруч, але не зі мною! Хай би мені вона сама сказала про це! Точно! Я не збираюся їй псувати життя або що вони там задумали з усім цим ритуальним шлюбом. Хоча мені незрозуміло, де ж тоді їхня славнозвісна свобода... Але! Якщо вона готова пожертвувати своїми почуттями заради всього ось цього, я теж можу. Так, стій. Що це в мені говорить? Любов чи ревнощі? Чи егоїзм? Може, не так-то я й люблю її, якщо не готовий нічим заради неї пожертвувати?
Я задумався. І перебирав важкі думки всю дорогу, відмахнувшись від питань супроводжуючого і від Шиґі. Але щойно ми під'їхали до нашої квартири, як назустріч вибігла ціла делегація.
- Господар! Я не винна! - кричала, плачучи, Місі.
- Ми не могли! Ніяк не могли, господарю! - волав Шого. 
І тільки Лоншер сказав ясно й зрозуміло:
- Ларису увезли. 
Зюкіна не захотіла залишатися в Доброславі, хоча я й намагався її переконати, що в Ретлоусі вона буде в безпеці. Але ні, вона вбила собі в голову, що повинна теж бути поруч, а може просто боялася залишитися одна в невідомості, а я був єдиним знайомим їй суб'єктом. І тим, що пов'язувало її з домом. Її рідним домом, а не Домом Фейрії. Вони б дуже хотіли нести той самий сенс.
- Хто це був?
- Два службовці Порядку прибули на мобілі зі знаками Двору. 
Порядок! Хьоґвальд. Давно стримувана лють просто скипіла всередині.
- Дарене! Мій дорогий друже, вони показали якесь запрошення... 
Я повернувся до напружено застиглого супроводжуючого.
- Що, майстре, кажете, не можна без запису до Великого Хьоґвальда? Лоншере! Що було в запрошенні?
- Не знаю, мій дорогий... Я повернувся трохи пізніше.
- Шого!
- Господарю, це була просто перепустка. Вони сказали, що велено прибути...
- Приготуй мої речі! 
Я встав з місця і, старанно себе стримуючи, вийшов з коляски.
- Шановний майстре! Прошу вас прибути до голови Порядку й повідомити його про те, що я прибуду до нього у невідкладній справі за годину, - сказав я службовцю, який якось навіть трохи зщулився під нашими поглядами.
- Але, вашамосць...
- Вимагаю цього за правом сили! 
Я прямо відчув, як щось почало перетікати до мене, вливатися в мене й ворушитися всередині величезною брилою.
- Місі! Готуйте речі, раптом доведеться виїхати. Попередь Лоуму. Лоншере! Мені знадобиться ваша допомога. Де Шиґі? Потрібен мобіль, потрібні запаси... Ви ще тут? - глянув я на службовця Порядку, - ви дали мені сьогодні цінну пораду, і я її запам'ятав. Але хочу вірити, що ви не знали про те, що тут сталося. І сподіваюся, ви дослухаєтеся до моїх слів, інакше мені доведеться з'явитися без запрошення... 
Нечисленні роззяви, що зупинилися подивитися на нашу компанію, під моїм недобрим поглядом раптом згадали, що в них є справи. Службовець Порядку поїхав, сподіваюся, до Хьоґвальда. Я ж вбіг до квартири. Шого маленьким вихором пронісся нею і швидко розклав переді мною речі, які ми привезли з собою з Доброслава. Не дарма тягли з собою дорожню скриню! Вийнявши все з кишень, я швидко зняв цей ненависний придворний костюм. Досить! Набридли зі своїми правилами. Я обіцяв Ларисі, що доставлю її додому. І ніякий Порядок не посміє мені завадити. Натягнув штани, чудова міцна тканина, штук вісім кишень. Замість туфель - зроблені на замовлення черевики. Місцевий фейрі пошив їх з якогось не дуже мені зрозумілого матеріалу, але вони були дуже легкі, при цьому ноги в них не потіли, не промокали, підошва не стиралася. А сам матеріал дуже міцний, ножем вдариш - не проб'єш. Ще в мене тепер була тютюнового кольору куртка на товстій підкладці з лускатою структурою всередині - лицарі б удавилися за таку, міцна, але легка. Шого притягнув ще одну скриньку. Я відкрив її, доведеться все забирати. Шолом валькірії так само мав вигляд кепки з вишитими крилами. А клапоть з сорочкою був вишиванкою. Чудово, дякую мамі! Вишиванка, куртка... Взяв каблучку, надів кепку. Будуть мене терпіти в головному уборі. Розпхав усе назад по кишенях. Так, до речі. А де Лоума?
- Допоможи Місі й будьте готові тікати звідси додому. Підготуйте з Шиґі все, подивіться, може, не мобілем, експресом полетимо, квитки можуть знадобитися, і розклад варто дізнатися. 
У дверях зіткнувся з Лоншером.
- Дарене!
- Мій друже, Лоума зможе дізнатися, куди її повезли?
- Вона постарається. Мушу зауважити, що виглядає все це дивно, що за перепустка і куди ніхто з них так і не зрозумів. Її не дали роздивитися і дуже сильно квапили. Ще й тиснули Словом.
- Не збагну...
- Добропорядні мешканці Краю повинні коритися слову володаря. Будь ми вдома, було б трохи інакше, але тут... 
Я обережно поплескав його по плечу.
- Лоншере, я нікого з вас не звинувачую. Їдемо!
- Але ніхто ще не домовився про зустріч.
- Тож поквапимо їх! 
Ми вийшли з парадного, а на вулиці поки що нікого з моїх домовиків не виявилося, всіх по справах розігнав. Нічого, почекаємо... Тільки погода зіпсувалася, подмув досить різкий, холодний вітер, у небі з'явилися рвані хмари.
- Дарене, я прошу вас бути вкрай стриманим, - смикнув мене за рукав куртки Поунс, - Дуже важливо не наламати дров.
- Дуже важливо витягнути її з Порядку! - різкіше, ніж хотів би, сказав я, - Вони ж не просто так її забрали. Я заявив для неї шлях правди, по суті, вивів з-під їхньої юрисдикції. І те, що вони зробили це більше, ніж просто продовження їхніх дурних звинувачень, це кинутий виклик і спроба дискредитувати мене як Хранителя Правди. І хай би їх! Говорили б що хотіли й вважали б мене ким би самі забажали, але ні! Вони хочуть використовувати тих, хто поруч зі мною...
- Бажаючи відволікти від ваших сьогоднішніх справ?
- Відволікти? Шантажувати! Тиснути! 
Я копнув ногою якийсь камінчик.
- Зверніть увагу, дорогий Лоншере! Не біжу кудись стрімголов і вас не прошу звертатися до колегії за отриманням заборонних приписів. Або до суду за якоюсь вимогою... 
Поунс підібрав губи й протягнув:
- Це мене й лякає.
- Просто поки що це все другорядне. Спочатку потрібно дізнатися, куди її повезли, і забрати звідти. Для цього в мене є достатньо можливостей без жодних колегій.
- Мені теж так здається...
- І коли я її витягну, ми, можливо, визначимо й мету для нас... 
Поунс тільки зітхнув.
- Ох, Дарене, я не втомлюся вам повторювати: як у лепрекона не буває однієї схованки, так і у всього, пов'язаного з Дворами, не буває простих відповідей. 
З-за рогу повернув мобіль, прошурхотів колесами й під'їхав до нас. З пасажирського місця спереду нам з вікна шалено замахав Шиґі.
- Чудово, Шиґоальте! - крикнув я, а потім запитав Лоншера: - Будемо чекати Лоуму?
- Ні, - відповів Поунс, - Шиґі знатиме, куди ми прямуємо, а потім хтось примчить з новинами. 
Треба сказати, що швидкість пересування цих двох товаришів містом набагато випереджала доставників суші й піци в Одесі, Карлсона на даху й майже відповідала швидкості поширення чуток містом.
- Куди їдемо, вашмосць? - запитав шофер.
- Їдемо в Пущу-на-Кручі, - вирішив я, - але не дуже поспішайте!
- Хазяїне, - пролунав гучний крик, ми ще навіть не встигли сісти в мобіль, як з парадного вискочив скуйовджений Шого, - Хазяїне, Лоума чує на Кручі! Або поруч! 
Ми перезирнулися з Лоншером.
- Ясно, дякую. Чекай новин, ми туди їдемо... 
Спокушений солідною платою, шофер гордо повіз нас вулицями К'яви. Наш шлях лежав на північ, де в невеликій затоці річки на високому пагорбі розташовувався цілий адміністративний комплекс, якісь служби Двору, канцелярія Хранителя Розрахунків і, звісно, Управління Порядку. Пагорб піднімався досить різко вгору, дорога огинала всю його підошву, закручуючись спіраллю вгору... Що ж, Хьоґвальд вирішив показати свою силу або що він там хоче показати. Справді, якась дрібна сошка, якийсь дратівливий комар, що прямо-таки руйнує всю струнку ідеальну систему Краю... Смішно, батьку! Лють клекотіла й вимагала виходу. На зміну рваним хмаркам на небі потягнулися сірі, похмурі хмари, справжні бастіони. Вітер посилився й гнав листя по дорозі, перехожі відверталися й хапали свої капелюхи. Насправді, ми їхали в нікуди, в невідомість. Адже я справді ніхто тут у Фейрії, і притягнути до відповідальності голову силового крила Двору Краю... Це смішно. Це як туристу в іншій країні вимагати щось від міністра внутрішніх справ! Але є нюанс, є! Ніколи не хотів і не готувався стати Хранителем Правди, та це й неможливо. Хранителями не народжуються - ними стають. І вчаться, лише ставши ним. Але дещо я знав... Я глянув на каблучку на руці. Вона з манліпом немов брати-близнюки...
- Дарене, ми під'їжджаємо. Що нам робити? - відволік мене знову Лоншер.
- Хай Шиґі з шофером чекають десь поруч. А ви, мій дорогий, готуйтеся обрушити на цих бюрократів усе наше захоплення ними! 
Тільки відчинивши двері, я зрозумів, як різко похолодало. Сонце давно сховалося, небо затягнули хмари, навіть трохи дивно для Фейрії з її дуже плавними змінами погоди.
- Давай з бічного входу...
Пуща-на-Кручі являла собою величезну, усічену піраміду, кожна з трьох сторін якої була відведена відповідній службі. Говорили, колись цей палац збудував один з правителів феєрі для трьох своїх нащадків, щоб вони нарешті зайнялися важливими справами, а не тільки лісами Дике Полювання зображали. Не знаю, чи вдалося йому їх прилаштувати до нормальної справи, але будівлі їм відгрохали капітальні, з такого міцного сірого, з червонуватим відблиском граніту. Замість решіток огорожею тут слугували оздоблені каменем тераси, сходи на які були перекриті якраз решітками. Ми вийшли з мобіля і підійшли до зачинених воріт.
- Хранитель Правди за правом до голови Порядку, - коротко сказав я, внутрішньо збираючись. Ох, що мене чекає...
- Шана Хранителю, - вартові біля брами позначили уклін, - Дозвольте вашу перепустку.
- Повторюю, шановні. Хранитель Правди за правом! До голови!
- Але зараз у голови немає прийому... - протягнув один.
- Прошу вибачити, але без перепустки ми не можемо, - додав другий. 
До цих двох підтягнувся з караулки ще службовець.
- Якщо ви не можете мене пропустити, то будьте ласкаві, повідомте тому, хто зможе це зробити, - зціпивши зуби, сказав я. 
Кілька хвилин вони радилися, я навіть відвернувся, щоб не надто демонструвати своє невдоволення. Потім один побіг до караулки, повернувся. Зайшли до неї знову вдвох, один знову повернувся. Я чув це по тупоту їхніх ніг, я відчував це якимось незрозумілим третім чуттям і намагаючись заспокоїти сам себе. Так, напевно, й заробляють інсульти, коли не можуть собі дозволити виплеснути всю свою злість і лють.
- Порядок нічого не знає про право Хранителя ігнорувати регламент Краю! - раптом почув я і різко повернувся.
- Що?!
- Прошу вибачити, але в секретаріаті голови сказали вам виконувати регламент. Вас немає у списках на прийом сьогодні. І в найближчі дні. 
Я рвонув руку вгору, виймаючи каблучку, але тут десь високо в небі як шарахнуло! Ми всі, здається, навіть пригнулися. Втім, що мені грім... Підійшов до решітки й торкнувся її каблучкою.
- За словом Правди і за правом Хранителя! 
Висока кована хвіртка з легким скреготом розчинилася.
- Заявляю вас усіх бачачими й чуючими... Звідкись здалеку я помітив ще парочку службовців, один з них, здається, був той самий супроводжуючий у моїх роз'їздах по наречених. Вони бігли до нас.
- Порушення Порядку! - закричав хтось із трійці вартових і почав малювати руками якусь фігуру в повітрі, але тут блиснула блискавка, його фігура спалахнула розрядами і, димлячись, колодою впала на землю. Ох ти ж, йо! Ще й удар блискавки!
- Допоможіть йому, дурні! - закричали службовці, що підбігли. Двоє вартових розгублено дивилися на мене й на того, хто впав.
- Хранителю! Зупиніться!
- А я тут до чого?! - закричав я, - усі претензії до грози! За регламентом, їтить!
- Живий він? - смикав мене Лоншер за рукав. 
Цей громом ударений, здається, заворушився.
- Хранителю, ми проведемо вас. Згідно з регламентом, як Розпорядник ви маєте право...
- Як розпорядник?! Ні вже! Я тут на вимогу Правди до Порядку! 
Знову над головою як бахнуло! Зараз ще й злива піде...
- Шановний Хранителю! Ми можемо розібратися в порядку об'єднання справ, для цього не потрібен прийом у Великого. 
Службовці Порядку почали надавати допомогу своєму товаришеві, використовуючи якісь жезли. Погляди, які вони на мене кидали, не можна було назвати доброзичливими, наче я особисто блискавкою їхнього колегу шваркнув.
- Що таке, Великий і Жахливий Ґудвін не хоче зустрітися з феєю Вбивчого будиночка? Та я чхати на нього хотів! Що там розбирати? Мені необхідно негайно побачити Ларису Зюкіну, людину з Землі, яку сюди нещодавно привезли.
- Хранителю! Зараз ми в усьому розберемося в управлінні внутрішнього розпорядку. Я ж вас просив не здіймати галасу!
- А я вимагаю негайно доставити сюди Ларису Зюкіну. 
Вартові, здається, змогли привести до тями свого товариша, один з них підтюпцем помчав до своєї комірчини біля входу.
- Йдемо! Швидше! - службовець Порядку, я так досі й не запам'ятав його імені, кликав мене кудись іти. В принципі, мені все одно потрібно було всередину, та й стояти під дощем не усміхалося. А хмари над нами дуже навіть натякали...
- Ви самі сказали - за годину, а приїхали раніше, - поскаржився мені на мене цей дивний товариш, фейрі з Порядку.
- Будемо обговорювати лише мої дії, чи я почую, нарешті, якого біса ваш Порядок робить? Мало того, що влізли допомагати з цим весіллям, так ще й викрали мою супутницю!
- Ми зараз розбираємося, - вліз у розмову другий, який досі мовчав, - Поки що жодних наказів про затримання чи допит у нас немає. Немає навіть розуміння...
- Ми все вам пояснимо, - перебив той, що возив мене по наречених, блиснувши очима на свого колегу, - тільки весь цей зайвий галас абсолютно зайвий.
- Лоншере, - обернувся я назад, на домовика, що плентався за нами, - ви чули? Гумористи у вас тут у Порядку. Викрадають людей, а потім нарікають на галас...
- Не було жодного викрадення, Хранителю, - аж захлинувся від обурення фейрі, - це запрошення... Нас завели всередину приміщення, за невеликим передпокоєм був розташований великий зал з високою стелею і білосніжними сходами, що вели нагору. В обидва боки розходилися бічні коридори. На вході нас уважно оглянула ще парочка стривожених охоронців, але ті, що з нами йшли, щось їм показали. Тут хоч не чутно було завивання вітру, як зовні. А також я помітив наявність зручних крісел і диванчиків, що стояли по кутах.
- Що ж, ми можемо тут почекати, поки ви її приведете. Ви ж її приведете? - впевнено спитав я, з певним, так би мовити, натиском і натяком.
Управління внутрішнього розпорядку вище... - почав було фейрі, але тут дещо сталося. По будівлі наче проплив дзвін, від нього навіть занилі зуби. Десь зверху я почув гулкі кроки, немов дон Жуан Командор. Навколишній простір наче наелектризувався і, здавалося, поплив, втрачаючи різкі обриси...
- Не встигли... От же лайно... - засмучено й дещо злякано прошепотів фейрі.
- Що це означає? - різко спитав я, а Лоншер спритно перемістився за двері до передпокою. Сходами вниз спускався сам Хьоґвальд, власною персоною, у супроводі двох статуй або големів, які частенько виконували у Порядку функцію сил швидкого реагування, а можливо, були такими собі спортивними костюмами для втілення Сил, як розповідали. Хьоґвальд побачив мене, і обличчя його спотворилося недоброю посмішкою.
- Це ти посмів кинути мені виклик, паскудний хлопчисько? Хоча чого ще чекати від останнього виплодка Афанді, крім клопоту? - загримів його голос на весь зал. 
Афанді? Ось воно як!
- Так тут присутня ще й особиста неприязнь, - ноги самі винесли мене йому назустріч, рот сам собою роз'їхався в єхидній посмішці, - Ось вона, хвалена безсторонність голови Порядку! Напевно, мій вчитель добряче насолив тобі... 
Простір переді мною спотворився. Немов величезна рука схопила мене за горло й підняла вгору.
- Нестерпний дрібний чоловічок...
- Іменем Закону я протестую! - наче здалеку почув я голос Поунса, але був зайнятий іншим. Я намагався якось дихати, руками намагаючись схопити невидимі пальці, що стискали моє горло. Наді мною пролунав шерех крил, це моя кепка-шолом допомагала мені, підтримуючи в повітрі. По горлу поповзла тканина, моя вишиванка зрушилася й почала розтягуватися вгору. Але зате з'явилася можливість зітхнути.
- Як ви мені набридли, неспокійні істоти, - загримів голова Порядку, і раптом виявилося, що ці його големи зовсім поруч, один з них у руках тримав сітку, - усім вам потрібен урок, щоб навчитися сидіти тихо й мовчати... 
Давно стримувана лють раптом спалахнула в мені. В очах навіть потемніло, а серце наче завмерло й перестало стукати гулким, що віддавав у вухах шумом. Намагався щось сказати, але лише люто хрипів. Хотів запустити свою заготовку, але одразу ж зрозумів марність цього. Мене охопило могутнє бажання кинутися вперед, зробити хоч що-небудь, аби дістатися до противника… Немов за покликом інстинкту, сунув руку до кишені, витягнув щось невелике й кругле, не дивлячись, накреслив над цим предметом пальцями в повітрі знак посилення й кинув у Хьоґвальда. Блиснув спалах, від мене в його бік наче комета пронеслася, а потім як спалахнуло... В одну мить я опинився хоч пом'ятий, оглушений, але вільний, големи були відкинуті до сходів, а сам Хьоґвальд зник під плямами світла, що метушилися по ньому.
- Дарене! - махав мені рукою Лоншер, але я не збирався нікуди бігти. Куди? Як? І без Лариси? Ні! Мене тягнуло в бій, я рвався до битви й ледве втримався від того, щоб не кинутися на Хьоґвальда з кулаками… Може, тому що раптом стало сильно багатолюдніше, точніше багатофейніше, ах, блін, язик зламаєш усе правильно описуючи, загалом, з'явилося багато якихось особистостей.
- Усім негайно зупинитися й нічого не робити! - почувся ще один владний голос, - Тут охорона Двору! 
Ага, прибігла палацова охорона, тільки що вона тут робить? Може, з канцелярії встигли примчати, тут і справді недалеко. О, а цього я знаю. Капітан королівської гвардії, хоча його посада й називається дещо інакше. Поруч з кожним із нас завмер по охоронцю Двору, кожен з якоюсь магічною штукою в руках, дію якої на собі перевіряти не хотілося б.
- Великий Доглядник Порядку! 
Хьоґвальд вже був на ногах, йому вдалося якось позбутися цих світних плям, що до того його обліплювали, але вигляд у нього був не надто задоволений.
- Це замах, капітане. Присутній тут, так званий Хранитель Правди, порушуючи регламент роботи Порядку, проник до будівлі, напавши на одного зі службовців, а потім здійснив замах на мене за допомогою артефакту Хаосу. 
Я не витримав і засміявся.
- Хранителю, будьте розсудливі, - почув я злий шепіт фейрі Порядку, ім'я якого мені просто-таки необхідно дізнатися, надто вже він намагається грати за мою сторону. Або вдає це.
- Гарна відповідь, - кивнув капітан гвардії, - але вона мало що пояснює. Ви, як я розумію, той самий Хранитель?
- Гірше того, капітане. 
Він здивовано підняв брови.
- Так-так, - сміявся я, - Не просто Хранитель Правди, а ще й проголошений Витоком Розпорядник. Дарен Веселин, до ваших послуг. І хочу одразу заявити, що слова Доглядника Порядку - брехня. 
Капітан замахав руками.
- Не хочу більше нічого чути. Я знаю про те, що вам доручено справу Великої, хай вона й вирішує, де правда.
- Доки вона це вирішуватиме, доки їй повідомлять і вона розбереться, Порядок всіляко ускладнить життя одній людині, яка йде Шляхом Правди і яку Порядок, порушуючи ухвалу суду та порушуючи вимоги самої Владичиці Дому, затримав і приховує десь тут. Її звати Лариса Зюкіна.
- Яка дивовижна нахабність! - голос Хьоґвальда все так само гримів, - Тут немає і не було жодної Зюкіної, зате в наявності мерзенний напад!
- Якщо її немає й не було, то хто це он там? - мій дорогий Лоншер хоч і трохи тремтів, але впевнено показав у бік сходів, де в оточенні кількох фейрі стояла Тіша і... Зюкіна.