Глава 14

Майже впав у своє крісло, відкинувся назад і почав роздивлятися кабінет. Давненько я тут не був. Дуже давно. Але нічого не змінилося, і порядок завдяки моїм домовикам був ідеальний. Чесно кажучи, я тут і раніше не надто активно працював, щоб вони аж так переробляли, але праця є праця, і я її вельми цінував. Дерев'яне крісло з ніжками у формі латинської літери "ес" так само злегка пружинило, майже не потріскуючи. Лікті влаштувалися на бильцях, ноги на підставці під столом. Поверхня великого столу була затягнута фіолетовим сукном. На ньому стояв набір письмового приладдя: підставка з паперами, чорнильниця-непроливайка, витончені пір'яні ручки. З цікавістю роздивлявся ці обрізані жовтуваті листки, які тут використовувалися як папір, оскільки замість картоно-паперових комбінатів у Фейрії все просто зрощувалося на спеціальних плантаціях. Не листки, звісно, а такі дерева, високі, з величезним листям, яке потім розрізалося, сушилося й чимось оброблялося. Цієї сіточки, як у листках, не пам'ятаю, як вона правильно зветься, її майже не було видно, листок був гладенький, ледь-ледь помітні ниточки виділялися, мов водяний знак на грошовій банкноті. Зручно. Й екологічно, дерева ж багаторічні, ростуть активно, листків дають багато, але при цьому вони живуть. Може, паперовий комбінат виробляє більше паперу, ніж тутешній ліс, але я маю великі сумніви щодо цього. Ці дерева скидають листя по двічі на рік, а листків тих дуже багато. Для пакування використовують одразу кілька, склеєних між собою деревною смолою з чимось там. Для туалетного паперу теж дещо вигадали. Ні, тутешній папірус, він мені більше до вподоби. Не дуже часто я користувався ним тоді, відтоді не змінився, але зараз відчував якесь розчулення дивлячись на все це.
Вперше за досить довгий час я залишився сам на сам. Ну, не рахуючи сну й деяких справ, які за нас ніхто ніколи не зробить. Ось так, щоб спокійно посидіти, подумати, не сіпаючись від постійних розпитувань, давно. Але ж мислення - не лише властивість розумної істоти, а ще й неабияка потрібність для неї. І необхідність обміркувати своє становище я відчував цілком явнісінько. Спочатку припускав, що зможу швидко повернутися на Землю й жити далі, як жив до цього. Але не вийшло. Більше того, повернення, яке здавалося не надто складною справою, тепер обертається новими проблемами. А найпарадоксальніше, ці проблеми починають викликати в мене не роздратування, а дивне бажання зануритися в них глибше й отримати щось ще. Те, що дало б можливість... так-так, саме так! Щоб мати можливість, привід, нагоду, можна називати це як завгодно, але затриматись ще. Бо я сподівався хоч на одну зустріч, хай і не таку, а тепер мрію про наступну... 
Безсумнівно, в мене з'явився дуже важливий привід затриматися. Дістав манліп і покрутив його в руці. Як же відшукати слід його творця? Пошта нічого не дала, залишається тільки дізнатися про той дивний герб на ньому. Знову подивився на цю живу картинку. Ми стояли й дивилися на майстра. Потім я крутив головою в усі боки... Що таке?! Не зрозумів... Мені здавалося, що раніше зображення повторювалося. Я дивлюся прямо вперед, потім повертаю голову ліворуч, праворуч і знову дивлюся вперед. А тепер нібито ще й сміюся, киваю й дивлюся кудись униз, під ноги... Дивно. Ні, зображення знову повторювалось, але тепер було якось довшим... Гаразд, знову сховав манліп у внутрішню кишеню. Є у Фейрії не лише Доглядникі Порядку, а й Бережникі Традицій, це може бути по їхній частині. Знайомий я з одним незвичайним хранителем, звернутися можу, але от яка кумедна річ виходить, мій приятель Лапе ж абсолютно правий - я часто прошу послуги, волаю до дружби або прошу по знайомству. І мені справді можуть допомогти. Але все має свою ціну. Як я зможу віддячити потім, якщо піду назавжди? І хто мені допомагатиме за так, знаючи, що я піду? Залишу незавершені справи - вони ніколи не дадуть піти безповоротно, навіть якщо я цього захочу. А чи хочу я насправді?
Ларисі потрібна моя допомога. З'ясувати про манліп теж важливо. Зустрітися з Тішею... Так, тепер просто цього хочу. Вона сказала, це важливо для неї, щоб я був. Що ж, якщо мені потрібно пройти через це, щоб навік розлучитися, тоді доведеться через це пройти. Дізнаюсь, хто стане її чоловіком, ну що це змінює? Її сестра ще якось давно казала, що не бути зі звичайною людиною будь-якій з них, що навіть їхній ритуал це не стільки випадок, як випробування... Давно потрібно було для себе вирішити, чи потрібна вона мені цілком, без залишку, без застережень і сумнівів, чи я готовий все ж таки миритися з роллю коханого біля трону, фаворита, міньйона. Можна завжди начхати на те, що говоритимуть і думатимуть інші, це ж моє життя, а не їх! Але дуже важливо зрозуміти себе. Чи готовий ти заради кількох хвилин щастя просто бути поруч і дивитися на її сімейне життя? Чи можеш ти бути третім, наче не зайвим, але... Для когось це цілком прийнятно. Для когось неможливо. А я так і застряг у нерозумінні... Гаразд, шлях здолає той, хто хоча б на нього ступить. Однак подорож до Кийви ставить нові питання. Їхати самому? І як можуть відреагувати на мою появу? Зрозуміло, що про мене мало хто знає, але раптом якийсь завзятий наречений знайдеться. Прихлопне ненароком. Так, випадково такі ідеї ніколи не приходять.
Я підвівся, підійшов до схованого за стінною панеллю сейфа... Як там його? Заскринок. Відкрив його, хай не швидко й не одразу, і дістав речі, отримані у спадок, так би мовити. Ух, а шолом мій, диви як змінився! Тепер це була просто кепка з приємного на дотик, міцного матеріалу, а на ній, по обидва боки, крила. Як справжні. Мій шолом валькірії. Забавно звучить. А ось клаптик з орнаментальною вишивкою, від нього пахло свіжим повітрям, травою та лісом. Зарослим високою травою і плакучими вербами таким лісовим озером біля підніжжя великого пагорба. Пам'ятаю, як цей клапоть ще був маленькою сорочкою, тепер як я виріс... Тільки тепер... пришити його, чи що?
Приклав до сорочки, а клапоть сам до неї прилаштувався ніби як завжди там був. По сорочці пробігла складка, і вона раптом виявилася навіть не чистою, а новою. Новою вишиванкою з орнаментом на комірі. Ні, тепер це тут не залишу. Мені не вистачало оцих речей. Шкода, пістолета чи, про всяк випадок, ножа мені не залишили. А може, то на краще. Є ще каблучка. Перевірю, чи на місці всі ґудзики на рукавах, плетена нитка на лівій руці. Ще візьму в Лоншера тростину, якою зручніше бити по наглих пиках, і ось тобі герой хоч куди, хоч у Кийву до женихів. Ех, де ти, лук Одіссея і спис Діомеда? Є ще одна річ... я потримав картку в руці. Так, каюся, стягнув колись. У кого - не пам'ятаю, може в її сестри. Карта Тіші від річера. Скільки ж їй тоді років було? Шістнадцять? Сімнадцять? Зробили тоді новий річер для її Дому, це така карта із зображенням, по ній можна спілкуватися, але тільки якщо ти сам був у цій колоді. Така собі колода карт, аналог маленького телефонного вузла з обмеженим числом абонентів. Моєї карти там, звісно, не було. Та й річера в мене ніколи не було. Тому просто зберігав, як портрет. 
Так добре сидів собі сам тихонько й думав, а тут у двері шкребеться хтось...
Зітхнув я й сказав:
- Увійдіть! 
Зайшли мої домовики. Усі разом.
- Дарене! Ми поїдемо з тобою!