Частина Друга Глава 13

Дім був незвично тихим, не чути було жодного звуку, навіть шелесту листя чи скрипу дерев. І на подвір'ї нікого, порожньо, навіть всюдисуща парочка фейрі, відома мені своєю звичкою кататися на гілках липи, жбурляючи одне в одного непотрібним вмістом своїх бездонних кишень або вистрибуючи зненацька з-за кущів, і та кудись зникла. Лише тиша і розлита в повітрі напруга. Мов мимолітний дотик до моїх загострених почуттів, дім дав зрозуміти, що він тут, поруч зі мною, але насторожено чекає на щось. Рухом руки я зупинив Ларису і завмер сам, вслухаючись у цю тишу.
- Що? - гучним шепотом спитала Зюкіна, рука її сіпнулася до сумочки, куди перекочував її травмат.
- Зачекай, - слухав і оглядався, Ретлоус так і не подав жодних сигналів про небезпеку, він мовби стиснувся і бурчав, наче великий такий собака збентежено заліз у свою будку і, висунувши звідти лише носа, чекає, яке там рішення прийме господар. А що тут вирішувати, коли в тебе за пазухою немає нічого вагомого, та й ти далеко не майстер рукопашного бою. Засідка? Та кому я потрібен? Просто дім злегка насторожений. Чому? Розберемося... Повільно крокуючи і вслухаючись у тишу, я піднявся на ґанок, двері були трохи прочинені, натякаючи на можливі неприємні події, тому серце тривожно стиснулося. Мовчки вказавши Ларисі, щоб вона залишилася на вулиці, я зайшов усередину, і вже тут до мене долетів невимовно приємний, легкий, такий знайомий аромат. Ледь відчув його, як моментально захлеснуло відчуття безмежного щастя, помноженого на таку тугу, що це саме, тривогою стиснуте серце, раптом шалено забилося, мов той птах, спійманий у сіті. Я заплющив очі й до болю стиснув кулаки. Хотілося закричати від радості й одночасно вити від болю. О так, я впізнав цей запах! Мені був добре знайомий цей легкий аромат, ніби морським бризом до мене донесло пряний запах степових трав. Просто чудово, що не поспішав увійти, тепер в мене був час отямитися. Минуло вже багато часу з нашої останньої зустрічі, і я вже не той, що раніше, тепер, після стількох років і в мене є справжнісінька броня, хай вона й невидима! Сяючі її лати зімкнулися, незримо для всіх відрізавши серце, яке тремтіло в радісному очікуванні зустрічі, нерви скрутилися в сталеві канати та на губах розцвіла єхидна посмішка. Впевненим кроком я зайшов у вітальню, вже готовий до того, кого там побачу. Назустріч величезним, блискучим очам і каскаду сяючого волосся, червоним чуттєвим губам красуні, що гойдала туди-сюди чарівною ніжкою у високих, на підборах, туфлях. Біля цього дива завмерли, як статуї, усі мої домашні. Лише ворушився Поунс, підпираючи камінну полицю, він розставляв на ній шахові фігурки ледь тремтячими руками. Тільки роками ковані розумом лати не дозволили розчинитися мені в цих пронизливих сірих очах, але триматися довго не могли.
- Яка чудова зустріч! - розбив я тишу, миттєво захриплим голосом, і вся напруга навколо спала, немов її ніколи й не було.
- Ти... - вона піднялася назустріч, очі її, не відриваючись, дивилися на мене, мені здалося, що навіть дихання в неї трохи збилося, - Ти... Тут.
- Щасливий зустрічі з вами, - зробив навмисну паузу і ніби розірвав щось, що в ці миті простягнулося між нами, - ваше величносте! 
Вона трохи здригнулася, ніби я не привітав її, а замахнувся.
- Раніше ти кликав мене інакше...
- О, прошу вибачити мене за це, відтоді все змінилося, я отримав чудові уроки правильної поведінки!
- Ось значить як...
Насилу, але я випірнув із вирію цих прекрасних очей і повернувся до своїх.
- Любі мої, у нас сьогодні дуже важливий гість, а ми не вшанували його нашою гостинністю.
- Даан! - протягла Зюкіна, визираючи з-за дверей, і тут же удостоїлася дуже уважного погляду моєї гості, - все гаразд?
- Звісно! - вигукнув я й обернувся, - Як може бути інакше, коли мені виказано таку честь?! Ваша величносте, - гостя знову затремтіла, але мене понесло й зупинити вже було неможливо, - дозвольте представити вам, мого доброго друга, який волею долі відвідав ваш прекрасний Край. Лариса Зюкіна, правда, теж людина. 
Лариса здивовано подивилася на мене, але мої домашні потихеньку почали покидати вітальню, і тітонька Лоума, спритно схопивши її за руку, потягла за собою. Від Лоншера вже і сліду не лишилося, він тихо вийшов через непримітні двері за каміном. Ми залишилися сам на сам.
- Отже, ваша величносте, - сказала вона, і в її чарівному голосі я почув явні відголоски наростаючого грому, - Так офіційно. І при цьому таким неприємним тоном. Після стількох років розлуки...
- Гаразд, винен, - схилив я голову, - вибач за тон. Але все одно, хай там як, ваша величносте залишається вашою величністю. 
Вона підійшла зовсім близько, зазирнула мені в очі. Я не знаю, яких сил мені коштувало втриматися й не кинутися її обіймати.
- Хіба це зробило мене якоюсь іншою?
- Звісно, - відповів я.
- Так, це точно ти, Даре. Та сама категоричність у судженнях. Хіба ми не змінюємося кожної миті? Ти не той, що був учора, я не та, що була колись. Але все ж, кожен із нас є той, колишній. Зміни - це суть життя.
- Тому сьогодні ми вже інші, не ті, що вчора. І її величність - це її величність, а не маленька, перелякана дівчинка. 
Вона фиркнула й розсміялася, тільки якось не надто весело.
- Хіба ти тоді бачив цю маленьку дівчинку? Радше, це маленький хлопчик був таким дивовижним, веселим і непосидючим, що зміг привернути до себе увагу однієї вже не надто юної тітки...
- Краще б не привертав...
- Хтозна? Ми віримо в зумовленість.
- А ми у випадковість. 
Вона, не відриваючись, дивилася на мене. Її погляд заворожував, а запах її волосся зводив мене з розуму.
- Хіба одна за одною кілька випадковостей це не задум?
- Не варто шукати складних рішень, де можна обмежитися простими, - досить упевнено відповів я.
- Хто це сказав? Знову хтось із ваших мудреців? Чи твій вчитель? Цей шанувальник жінок та вина?
- От не пам'ятаю. Може, самому спало на думку. 
Вона раптом відвернулася.
- А тобі не спадало на думку, що я мала б відчути, коли дізналася про твою втечу з Фейрії? І коли? У той самий момент, коли мені так потрібна була твоя допомога! 
В її виразних сірих очах був такий біль, що я мимоволі відвів погляд.
- Найпростіші рішення найчастіше виявляються найправильнішими, - тихо сказав я.
- Тікати - це правильно?
- Не тікати, ні, - я спробував усміхнутися, але лише нервово сіпнулася щока, - Правильніше сказати, попрощатися. Попрощатися назавжди. 
Вона продовжувала пронизувати мене своїм поглядом наскрізь, ніби намагаючись дістатися якихось одній їй відомих глибин. Як пафосно це звучить... Може, просто дивилася, ніби намагаючись остаточно переконатися, що це я і перебуваю тут, поруч. У моїх же думках панував сумбур, я не знав, що робити, якісь давно заготовлені фрази раптом здалися злими й безглуздими.
- Колись ти казав, що хтось йде, не прощаючись, а хтось, прощаючись, не піде.
- Це був один із наших анекдотів, смішних історій...
- Даре, я знаю, що таке анекдот. Між нами немає жодної стіни умовностей, різниці світорозуміння або чого ти там казав тоді! І я була впевнена, що тобі дорога так само, як ти мені.
- Але... Тут має з'явитися якесь "але".
- Це не "але" мало з'явитися, а ти, - ніздрі її гнівно роздулися, - і без жодних "але". Мені здавалося, що я заслуговувала хоч якихось слів, коли ти тоді йшов, і вже цілком певно, якогось пояснення, коли ти раптом з'явився. Виявилося, що дізнаватися про тебе я тепер маю зі скарг голови Порядку та заголовків у відомостях! Чому так, Даре? 
Я відвів погляд, що я міг відповісти? Тільки правду.
- Мені було важко з тобою зустрітися. Чесно, я мріяв про це, - я зітхнув, потім струснувся й розтер собі обличчя, міг би й по щоках поплескати, - Ну як, скажи? Як? Я пішов, щоб дати всім нам свободу, а тут з'явлюся невідомо навіщо! Вибач, але навіть бажаючи тебе побачити, я не міг собі уявити, як це могло б стати можливим. До тебе хіба можна просто прийти? Здрастуйте, я тут з Великою бажаю поспілкуватися... А хто ти? А я її знайомий. Хто?! Та йди звідси! 
Тіша сплеснула руками.
- Треба ж, який бідний і нещасний! Колись міг залізти й у спальню, а тепер згадав про протокол Двору. Але навіть так, пошту в Краю вже скасували? Чи забув кому й як писати? Мовчиш?
- Що я тобі міг сказати, Тішо? - спитав я втомлено.
- Міг би розповісти, як так сталося, що завітав у гості. І з ким.
- Я не завітав... Що значить з ким?
- З тобою ж супутниця, я не помиляюся?
- Так. Її звати Лариса.
- Хто вона тобі?
- Вона випадково потрапила в пастку, розставлену на мене. У неї на Землі сім'я залишилася, Еш обіцяв допомогти, але якось не надто впевнено. Я от, згадав, що у вас ключі такі були, що могли Шляхи відкривати...
- Ключі? Дивлячись для кого... хто ж вона, якщо з тобою тут? - Тіша уважно дивилася на мене.
- Та просто мій партнер з роботи, там на Землі, - пробурмотів я.
- І хто ви там, на вашій Землі? Чим займаєтеся? Теж дратуєте місцевий Порядок?
- Ні, ми продаємо нерухомість. Ділянки, будинки...
- І для цього ти втік від мене, так? - глузливо продовжила Тіша. 
Я підняв голову й подивився в її прекрасні очі.
- Будь-яка праця варта поваги.
- Не крути...
- Я втік не для цього. А через інше. 
Вона гнівно тупнула ногою.
- Але ж втік! І кинув мене! Вирішив забути, плутався невідомо з ким, залишаючи сліди. Я ж бачу. А як опинився тут, як ніби нічого й не було, влаштував якусь метушню з Порядком, якісь справи з шахтами, бігає пити вино по приятелях і не знаходить жодної можливості повідомити мені про себе!
- Навіщо? - тут вже почав сам злитися, - Навіщо тобі знати, де я і що роблю? Що мені писати? Привіт, як справи? Живу в себе в Доброславі, передам при нагоді баночку варення?
- Міг би й передати! - надула губи Тіша, - Варення у твоєї кухарки чудове.
- У тебе високе становище, чи не так? Чи правильно я пам'ятаю твої слова? Воно накладає зобов'язання, які мають непереборну силу.
- А ти її здолай, цю силу!
- Здолати? Весь Дім, усіх цих пихатих голів, Хранителів, та ще купу першокласних наречених на додачу?
- А що, не варта я цього, так? Сама маю з усіма розбиратися? Ти ж Хранитель тепер! Точніше, виявляється, і раніше був ним, але тепер справжній Хранитель Правди. Не пустушка, як ти скаржився.
- Я не скаржився. Дивився реально на речі й називав їх своїми іменами. 
Обличчя Тіші раптом осяялося лукавою посмішкою.
- От як! Це те, що мені якраз дуже потрібно зараз. Дуже не вистачає того, хто міг би називати речі своїми іменами. В'ються навколо тільки такі улесливі...
- Що це повинно означати?
- Це означає, що я офіційно запрошую вас, Хранителю Дарене, на прийом, який відбудеться найближчої восьмиці в Прамені. І ви там неодмінно маєте бути.
- Тіхе... Навіщо?
- Хранителю! У вас теж тепер таке становище, яке накладає деякі зобов'язання! На вас і на всіх, хто поруч із вами...