Глава 12

Скільки себе пам'ятаю, вечірки в Лапе відбувалися, як не дивно, ввечері. Тихим, теплим вечором і в його дещо віддаленому від міста маєтку. Починалися від заходу сонця (так, тут теж було сонце, тільки значно більше місяців), щойно денне світило, спускаючись донизу, починало злегка червоніти, гостям слід було прибути й мовчки влаштуватися де кому зручно, лише створюючи якомога менше шуму. І милуватися призахідним сонцем. Насолоджуватися видовищем його повільного занурення, коли небо раптом спалахує червоними барвами, а потім поступово блякне й переливається з синьо-червоного в майже чорне... І все це під чарівні звуки гітарного перебору. Мій приятель був великий у цьому дока, я не знаю кращого гітариста. Втім, він володів практично будь-яким струнним інструментом, від лютні до скрипки, але, звісно, не так добре, як гітарою. Кожен такий вечір починався мовчки й без жодних привітань. Прощання з сонцем ніяк не визнавало якихось там привітань. І щоразу, скільки пам'ятаю такі вечірки, а я свого часу їх взагалі-то не пропускав, так от, мені жодного разу не вдалося почути повторення його імпровізацій. Не сказати, що мені так вже все подобалося, але атмосферу його гра створювала незабутню. Маєток у Лапе був досить функціонально поділений на зони: домашню, гостьову, робочу – все окремо. Вечірки відбувалися на дуже затишному майданчику, чимось схожому на дворик Альгамбри. Такий собі двір з критою галереєю з двох боків, абсолютно рівними зеленими газонами вздовж них, розкиданими тут і там кипарисами та пальмами, які створювали романтичні закутки, з кам'яною брилою в центрі, з якої били струмені води, що стікали в оздоблений кахляною плиткою басейн і витікали далі невеликими водоспадами в море. Цікаво, що басейнів, по суті, було два, як було й два напрямки для стоку води. У бік моря текла вода морська, а в протилежний бік – прісна вода. Арки галерей були також оздоблені кахлями, все дещо нагадувало як мавританську, так і арабську архітектуру, з однією лише відмінністю, на мій невибагливий і не надто компетентний погляд, тут панував не цегляний, не білий, а лазуровий колір. Майже темно-синій внизу, світло-лазуровий під стелею. Причому склепіння були виконані та відполіровані так, що промені західного сонця, відбиваючись від води, грали й переливалися в них, немов спіймані в сильця чарівні птахи.
Гостей ніколи не бувало менше трьох і більше двадцяти. Дуже часто тут був хтось зовсім мені незнайомий. Чесно кажучи, закрадалася підозра, що й Лапе також не завжди знав, хто прибуде. Як, наприклад, не знав Ларису Віталіївну Зюкіну, яка мертвою хваткою вчепилася в мене й не випустила зі своїх міцних кігтів. Авжеж! Хто пропустить музичну вечірку й собі потім це пробачить? Тільки не відомий одеський рієлтор. Ша.
Ми тихо прослизнули до вільних подушок. Гостей було не надто багато, я помітив Ешмунара, що сидів самотньо, і привітав його. Він відповів легким кивком і посмішкою. Мені здалося, що були ще знайомі обличчя, але придивлятися я не став. Лапе зайняв своє улюблене місце на полірованому камені біля самого водоспаду, його фігура темніла на тлі ще світлого неба. Неголосний перебір струн був неспішним і ледь чутним. Густе темне волосся, як завжди, розпатлане. Одягнений у просту сорочку в косу клітинку та схожі на джинси штани. Я бачив збоку його улюблену люльку, зрідка він огортався хмаркою диму. Легкий морський вітерець доносив приємний запах трав. Ні, він не курив усякі конопелькі, в нього був якийсь свій складний набір трав, не одурманюючих, а... Та складно сказати, який вони мали вплив, тут усе дуже індивідуально. Просто, коли він грав і огортався цим димчастим туманом, іноді здавалося, ніби в ньому виникають тіні й навіть обриси. Якщо, звісно, музика захоплювала. А от якщо Лапе злився, то міг з люльки й блискавкою шмагонути. Ну, це в нас ходив такий жарт.
Поруч із нами немов з нізвідки виникла загадково усміхнена мовчазна фея, розставила глиняні келихи, кошик з фруктами та сулію, обплетену лозою настільки ретельно, що навіть незрозуміло було, скляна вона чи теж із глини. На вечірках у Лапе пожерти не вийде, це теж було наше постійне прислів'я...
Я розлив вино по келихах. Пронизлива мелодія почала набирати силу, сонце поступово опускалося, простягнувши до нас, немов на прощання, вогненно-червону доріжку по хвилях моря. Останній промінь сонця блиснув і згас з останнім акордом гітари... Тут усі гості зітхнули, заворушилися. Почувся сміх і плескіт вина в келихах.
- За новий день! - вигукнув Лапе.
- Чудово... - прошепотіла Лариса, - Але сумно. 
Я ковтнув легкого, приємного на смак вина й попередив:
- Почекай. Буде ще зустріч дню прийдешньому, веселіше.
- То ми до ранку тут? - здивувалася Зюкіна.
- Захочеш спати, можеш лягти прямо тут або там, у галереї. Не хвилюйся, тут тебе ніхто не потурбує й зайвого не дозволить. 
Я тільки влаштувався зручніше й хотів схопити жменю фініків, як раптом неподалік заревів голос Лапе:
- Де ти? Де ж ти, нестерпне породження миші та гадюки?
- А чого раптом миші? - крикнув я у відповідь. 
Тут же кошлате чудовисько в картатій сорочці накинулося на мене й почало, гогочучи, обіймати.
- Миша-миша, втікачу ти довгохвостий! 
Кошик ми, звісно ж, перекинули, пляшку встиг підхопити Еш, келихи врятувала Зюкіна. А я ледве відштовхнув від себе це чудовисько, що пахло травами та вином. Воно розвалилося на подушках, закинувши ногу на ногу, демонструючи в неяскравому світлі запалених ліхтариків свої шкарпетки: лівий – червоного кольору, а правий – зеленого.
- Навіть не зайшов до мене, гадюко! А до Еша приперся!
- Так у нього до мене справа була. Сам би не прийшов, - з усмішкою промовив Ешмунар, повертаючи сулію вина в центр нашої композиції.
- А я чого без діла лишився? - підвівся Лапе, - До речі, неввічливий ти хвостатий, міг би й представити мене своїй супутниці.
- Де мої фініки? - нишпорив я по подушках руками, - Пожерти не дадуть, обізвуть, а ти до них йди... 
Лапе й Еш розсміялися. Поруч присів ще хтось, але одного погляду Еша вистачило, щоб цей хтось передумав і пішов шукати іншу компанію.
- Жерун! Ніч, а він усе про їжу.
- Теж мені їжа, - намацав я пару фініків, - Так, цей кудлатий - Лапе. А це мій партнер, Лариса. Нас разом викинуло з Землі на Зворотку, а тепер ми чекаємо дозволу Еша, щоб відбути. 
Не знаю, як там просигналив Лапе, але його фея знову виникла поруч, додавши ще вина й фруктів.
- Досить жувати, вже ніч! - сказав Лапе, - А я, леді, звичайний доброславський житель.
- На мій погляд, незвичайний, - зауважила Лариса.
- Ви, часом, не граєте на гітарі?
- О, ні. Мені не пощастило, з дитинства віддали на гімнастику, а потім якось уже...
- Гімнастику? - Лапе приклався до келиха, - Це у вас незвично? Мені здавалося, гімнастика всім потрібна.
- Лариса займалася спортивною гімнастикою, а не розвиваючою. А спорт це...
Лапе кинув у мене фініком.
- Та знаю я, їж он фінік! - і знову почав реготати. 
Лариса раз по раз поглядала на Ешмунара, і той, звісно ж, помітив.
- Мила пташко, мій дозвіл вам, звісно ж, не потрібен, - м'яко сказав він і подивився на Зюкіну, - Але й легко відбути, як сказав Молодший, не вийде. Хіба що ви не хочете знайти інше місце.
- Не зрозуміла, що означає інше, - розгублено сказала Лариса.
- Ох вже цей загадковий повелитель... - вліз Лапе, Еш блиснув на нього очима, і той було замовк, але тут же підскочив знову, - Та що тут розуміти! Після вашого відходу, либонь, змішалися, хай і малі, але частини світів. Виник вир або щось таке штовхаюче, називайте як хочете, воно може бути сильнішим або слабшим, але заважає створювати новий Шлях, якщо первісний був нестійким. Так? 
Еш згідно кивнув.
- А якщо немає прив'язки до того самого місця, то може бути велике зміщення...
- Настав особливий день, - раптом підняв келих Еш, - Крім звуків і диму, Лапе вдалося нарешті народити щось розумне!
- Змію хитромудрий і підколодний! - ткнув у нього пальцем Лапе.
- А що означає це зміщення? - спитала Лариса, - Чим це загрожує? 
Еш випив вина й ліг на подушки, спершись на лікоть.
- Зміщення може бути відносно місця й відносно часу.
- Ми потрапимо в інший час? - охнула Зюкіна.
- Якщо не враховувати зміщення, то можна потрапити куди завгодно й коли завгодно, он Дан це знає, - тепер тикали пальцем у мене. Що за... нелюди.
- Так, - підскочив Лапе, - ви тут обговоріть теорію Шляхів, а я візьму гітару.
- Значить, прив'язка до того місця складна, треба вибрати інше. Стійкого шляху ти не знаєш, вірно? Значить, потрібно докласти більше сили. 
Еш відсалютував мені келихом.
- Значно більше сили.
- Жертва? Ритуал? Запозичена? - спитав я Еша.
- Жертва? - луною відгукнулася Лариска.
- Жратва! - поруч вигукнув Лапе, підходячи й жбурляючи в мене чимось. 
Я ледве це встиг підхопити й миттю зашипів, бо це був гарячий кебаб. Ледь не обпікся, а йому смішно! Хіба ж не чудовисько? Маленька фея щось тихо спитала у Зюкіної, але та заперечно махнула головою.
- М'ясо, - з осудливою інтонацією протягнув Ешмунар. 
Відгризаючи потихеньку смачнющий кебаб або як тут називалася його варіація на тему, я вирішив уточнити в нього:
- Що потрібно зробити? Може, магсів роздобути?
- Прошу вибачити, - не відповівши, Еш підвівся й пішов до гостей, що сиділи вздовж протилежної галереї, побачивши когось знайомого. 
Лапе провів його поглядом, потім підсів до мене ближче.
- Твоя справа, а не моя, але дуже прошу, не поспішай приймати якісь рішення. Ти ж знаєш, - він блиснув у напівтемряві білозубою усмішкою, - у нас є в усьому свій інтерес. У всіх.
- Це попередження? - нахмурився я.
- Та розумій, як хочеш. Це порада. Від старого приятеля. Сили, Дан! Ну як можна дозволяти комусь за тебе вирішувати?
- Про що ти?
- Шкода, що ти так довго був відсутній... Якщо тобі так важливо повернутися на свою Землю, якщо з цим можуть бути складнощі, то не розраховуй ні на кого, друже, крім себе! Еш хоч наш давній приятель, але він завжди собі на умі.
- Не впевнений, що правильно тебе розумію.
- Та що там розуміти, я от дуже засмутився, коли дізнався, що ти пішов і, можливо, назавжди. Ветрас сумував, навіть шукати тебе намагався. А от Еш здавався не те щоб задоволеним, але спокійним. Чому?
- Взагалі-то, він завжди мене підтримував... 
Лапе голосно зітхнув, кількома ковтками випив ще один келих вина. Лариса, блискаючи очима, уважно прислухалася до нашої розмови, общипуючи велике виноградне гроно.
- Ні, гадюко ти заблукала, не підтримував і не оберігав. А лише хотів, щоб і ти вчинив, як він. І мудро сидів у сусідньому з ним шатрі, віддаючись роздумам про вічне... Ні, ніж так сидіти, вже краще як учитель...
Я усміхнувся.
- Авжеж...
- А що вчитель? - встряла Зюкіна. 
Лапе подивився на неї, немов зважуючи, чи варто моїй супутниці відповідати.
- Для нашого вчителя все життя — це лише дорога, жінки на шляху, але головне - хліб і вино, якими можна поділитися з друзями. 
Він розлив вино, і ми, відсалютувавши келихами один одному, випили, а залишок витрусили на траву, прошепотівши добрі побажання старому бродязі, де б його там не носило...
- Але ж я не великий майстер плести Шлях.
- Так, але, може, варто пошукати такого?
- Ветрас?
- Цей може. Запропонуй йому таємницю, і він зі шкіри вилізе. Але добре подумай, що краще: чесна угода чи послуга? Так, може, все ж таки зіграємо? Адже я теж не надто сильний плести, зате моя музика може й не таке.
- Трохи згодом. Треба подумати. 
Лапе мовчки кивнув, поплескав мене своєю ручищею по плечу.
- А тепер балада на честь вашого прибуття... 
Він пішов до свого каменю, по дорозі до нього вислизнула з тіні фея-служниця й простягнула Лапе гітару.
- Сильно п'є? - спитала Лариса.
- Хто? Лапе? Ні, не сильно. Просто часто.
- А що про Еша він такого почав говорити, я не надто розбираю ці ваші напівнатяки. 
Лапе почав грати, вже час було й замовкнути, тим паче що Еш збирався до нас повернутися.
- Потім усе обговоримо. 
Грав він чудово. Мене він теж свого часу намагався навчити, але не дуже досяг успіху. Бракувало старанності. Гучними вигуками всі висловили своє схвалення Лапе, щойно він завершив свою композицію.
- Я чув, тебе зацікавила рудна справа, - насмішкувато сказав Еш, знову влаштовуючись зручніше, - До речі, Ларисо, прошу мене вибачити, але дозволю дати вам рекомендацію. Ми в нашій компанії давно домовилися уникати зайвих церемоній, ну а ви зараз тут, з нами. Тому кажу вам - тутешнє джерело буде вкрай корисним. Тільки солона сторона.
- Солона? Цей басейн?
- Та сторона, що дивиться на море з джерелом морської води, - пояснив їй я, - А в іншу сторону прісна.
- Що за джерело таке з морською водою. Як таке може бути?
- Зюкіна, ти як дитина, від тебе одні питання й занепокоєння, - вирвалося в мене, - ходімо, скупаємося. Якщо не заперечуєш, - подивився я на Еша. Може, він сказати мені щось хотів без Лариски. Однак він мовчки лежав і не зробив спроби мене зупинити.
- Йдемо, - підвівся я й простягнув Ларисі руку.
- Купальник... У мене ж його немає, - засумнівалася Зюкіна.
- Ну немає, то немає, - я повернувся, шукаючи служницю Лапе, ніби відчувши, вона вийшла на світло недалеко від нас. 
Спіймавши її погляд, я заклично махнув рукою, і вона миттю підійшла.
- Добра пані, моя подруга хоче скупатися в солоному джерелі, але її бентежить одяг... або світло. 
Фея злегка усміхнулася.
- Ідіть за мною, пані. Я проведу. З того боку можна сховатися від нескромних поглядів. А ви, Дарене?
- Ми знайомі? - здивувався я, - Прошу вибачити великодушно, але з моєї дірявої голови зовсім вилетіло, як вас звати.
- Я Соліс - новий управитель пана Лапе. Ми незнайомі, але пан розповідав мені про вас.
- А, радий зустрічі з вами.
- Ви будете з пані? 
Я на секунду задумався, потім похитав головою й сказав:
- Лариско, я не буду тебе бентежити, давай сама. Вода тут непроста, дуже корисна для здоров'я, тому не відмовляйся. Ця добра пані тобі допоможе, тим паче, там так влаштоване освітлення, що нічого не видно. Зате можна милуватися морем.
- Ти вже купався?
- Так. І не хвилюйся, ми будемо недалеко. Буде відносити в море, занадто голосно не кричи. 
Соліс захихотіла.
- Пан Дарен жартує. У нас нікого не відносить.
- Ти впевнений? - несміливо промовила Зюкіна, все ще сумніваючись.
- Соліс, прошу вас, пригляньте за Ларисою. І принесіть їй щось випити. Їй не завадить розслабитися. 
Фея кивнула мені, взяла Зюкіну за руку й повела її плавати в басейні. Джерело в Лапе було й справді непросте. Залишившись на самоті, я постояв, милуючись зоряним небом. Притулився до злегка теплої, шорсткої пальми й чекав сходу Селени. Її м'яке, жовтувате світло завжди відгукувалося в мені передчуттям чогось прекрасного. Нерозбірливі голоси, легкий плескіт води, стрекіт цвіркунів, усе це створювало дивовижну атмосферу, яку прикрашав неголосний перебір струн. Повітря п'янило не гірше за вино, легкий запах водоростей змішувався з пряним запахом степових трав, він залишав на губах легкий присмак солі й аромат запеченого м'яса. Так, я знову тут... Потім звучала музика Лапе. Він сидів вже не на камені, а валявся на подушках, димлячи своєю люлькою. Під бочком у нього затишно влаштувалася Соліс. Лариска, залишивши десь своє вбрання, була закутана в легкий одяг феї. Ешмунар гарно співав своїм глибоким, сильним голосом. Потім до нас приєдналася Берегиня Традицій Реста, струнка, чорноволоса й білошкіра фея, чимось схожа на Лариску. Колись у Рести з Ешем були досить близькі стосунки, зараз, як виявилося, вони залишилися друзями. З'явилися решітки з палаючими жаринами, що зробили вечір теплішим, рікою лилося вино, з'явилися гарячі й одурманююче пахучі коржі та ціла розсип різних сирів. Я й сам зіграв одну пісеньку, що зумів згадати. Виконав спеціально для Лапе. Голосно зізнався в глибоких почуттях до Селени, називаючи її Місяцем, викликавши сміх і застереження. Як завжди, Еш і Лапе знайшли про що посперечатися, цього разу йшлося про семет і шашки, точніше, про їхнє походження, після чого вони очікувано перейшли до обговорення тонкощів традицій цивілізованого світу в період битви при Кадеші. Розпатланий Лапе стрибав навколо Еша, тикаючи в нього пальцем.
- Лапе, та вгамуйся! - хихотіла Реста.
- Так він же їх читає! А брешуть, брешуть вони всі! Переплутали всі тексти ці людишки.
- Ну дякую, друже!
- Тут він правий...
- І тобі, Еше, хай не чхається!
- Та взяти хоч Таліпіну, Таліпіну знаєте? 
Усі сказали щось навперебій, тільки Зюкіна голосно крикнула:
- Ні!
- А-а-а! Ось вони, люди! - Лапе помчав кудись у темряву, перекидаючи кошики, келихи й порожні пляшки, але не встигли ми підняти цілі келихи, що залишилися, й випити, як він повернувся, розмахуючи якоюсь книжкою.
- Ось! Хеттське царство...
- І так сказав тоді Телепінус, - раптом звучним голосом почав декламувати Ешмунар, - Я розгнівався, але я тут ліг відпочити. Навіщо ж мене сплячого підняли? Навіщо ж мене розгніваного змусили говорити? Телепінус ще дужче розлютився і в гніві він висушував джерела, він відводив убік потоки, що текли, і відокремив їх від старих русел. Міста він змітав і будинки він змітав... Прямо як наш Лапе зараз! Ми засміялися, справді, схожий.
- Та читав я теж цю нісенітницю. Усі вони переплутали...
- Лапе, ну з чого ти це взяв? - спитав я.
- Знаю, - відрізав приятель.
- Звідки?
- От вчепився в мене, як кліщ... Знаю, бо це історія моїх предків. Тобі взагалі вона знайома? А вам? Так, давайте я вам дещо процитую... 
Лапе почав зім'ято зачитувати короткий опис міфу про Тіліпіну. Про те, як цей бог раптово зник. Через це в людей пропав вогонь, погіршилося самопочуття й навіть на полях більше нічого не достигало. Інші боги намагалися його розшукати, але всі їхні старання були марні. Але потім мати богів послала на пошуки бджолу, яка знайшла сплячого Телепіну, і та, недовго думаючи, вжалила його, щоб розбудити. Зрозуміло, що розбуджений був вельми незадоволений і в поганому настрої наробив різних бід. І тоді викликали якусь чарівницю Камрусепу на допомогу, а вона якось очистила Телепіну від поганого настрою. Він повернувся, куди – незрозуміло, і земля знову стала родючою.
- Ну, як вам?
- Так, бджоли – це серйозно... пам'ятаю, якось вкусила мене бджола... - почав було я, але не встиг договорити.
- Яка бджола? Який укус? - заволав Лапе й жбурнув у мене книжкою - Просто Таліпіну знайшов приємну в усіх відношеннях дівчину, Камрусепу, а та вирішила насолодити його слух грою на тіліглу. Проявити себе, так би мовити, у всій красі. Але грати не вміла, так пиликала, так дзижчала, що він не витримав і втік. І сильно при цьому засмутився, оскільки тіліглу в неї був непростий, і на його звуки якраз зліталися всякі, що дзижчали. Але Камрусепа не здалася, змогла навчитися добре грати й таки зіграла Таліпіну.
- Знаємо ми ці ігри! - розлігся гучний сміх.
- Ага, то ти, виходить, із хеттів? - спитав я, розглядаючи книжку.
- Гадюки ви безмозкі! От сам ти з арійців? З готів? Чи хозарів? Це з тих-то часів залишилося? Тьху, дурнику!
- Сядь вже, бешене, - тягнули його за руки, саджаючи на подушки. 
Усі сміялися й, перебиваючи один одного, щось розповідали, а я впав у якесь заціпеніння, бо побачив, що книжка була видана на Землі, значно пізніше 2005 року. Я ошелешено глянув на Лапе, він продовжував весело балакати з усіма, але потім метнув на мене швидкий, чіпкий і уважний погляд. Здається, настав час пірнути в його басейн. Холодний і прісний.