Глава 11

Світ пливе віками плавно
По шляхах, що вже відомі,
За плечима доль прожитих,
За кінцем пісень затихлих.
Не вдивляючися строго,
В обрис днів, що настигають,
Підсвідомість креслить драму,
Чорной гущі де не мають.
Стільки ллється там печалі
Й надривів чуть сердечних,
Що тепер вони літають
На просторах тих безмежних...
Ні, ніяк не буде вісті,
Що відкриє хтось ту міру,
Як виміряти біль в сердці?
І чиюсь зрівняти віру.
У життя, як рух той світлий
Навіть мертвий - де потрібен
Дух, якого не посміє
Розкидати вітер стилий...
Де несуться хмари-роки,
Дивовижні так в польоті,
Зранку рано, на зорянні,
Такі студені при світлі
Вигасання сонця-друга...
Ніч підступна грубо ж топче
Пам'ять сном тяжким, глибоким,
А над нами світить голий
Місяць - тінню кращої долі...

Колеса тихо шелестіли дорогою. Лариса мовчала, відвернувшись до вікна. Корик, кремезний, добродушний вусатий гном, шумно зітхнув, швидко глянув на мене, очі його сяяли.
- Дякую тобі, Дарене. Я цього ще не чув. Буде нова збірка?
- Не знаю, друже. Щось дорога навіяла... Це кілька років тому написав, там багато такого... навряд чи буде збірка, тож вибач.
- За що? - здивувався Корик. - Я дуже ціную твою довіру. І мені дуже подобається, я поки що його тільки запам'ятаю, а потім, ввечері сяду біля каміна і відчую, як слід.
Продекламувавши вірш декілька разів, я сильно пошкодував, що взагалі про нього згадав. Хоча, як то кажуть, всьому свій час.
- Якби мене спитали, - Лариса заговорила тихим, напруженим голосом, - що головне я з'ясувала для себе останнім часом, я б відповіла: головне - говорити близьким людям, які вони вам дорогі. Вони повинні це почути від вас, тому що завтра можуть вже не почути. І залишиться всередині ця страшна впевненість у тому, що якби ви змогли, якби ви встигли, захотіли і знайшли можливість, вирвавшись із миттєвих справ і купи щоденної рутини, зупинитися, взяти за руку дорогу вам людину і сказати їй, що ви дійсно відчуваєте, то, можливо, не пропав би шанс сказати це наступного дня. А потім післязавтра... Відмахуючись від необхідності зробити це тут і зараз, вважаючи, що й так усе має бути зрозуміло, весь час чекаючи на "свято", яке обов'язково хтось комусь повинен зробити і, коли це станеться, ось тут вже й знайдеться слушна нагода; так от, чи не тоді ви цю слушну нагоду відсуваєте від себе, робите її все більш ефемерною і, врешті-решт, нереально далекою настільки, що й говорити виявляється вже нікому? І відчувши все це, ви мучитеся не тільки від почуття втрати, а й від розуміння, що ніхто так і не дізнався найважливішого. Найважливішого від близької людини. Від дружини, від чоловіка, від доньки, від сина, від онучки, від онука, від друга і подруги... Не почув від вас про те, наскільки важливим і цінним він вам був! А чув лише постійне роздратування дрібними шорсткостями життя... За цим гулом повсякденності, чи чуєте ви тих, хто поруч? Чи пам'ятаєте ви про них? Ви не уявляєте, як боляче, коли цей шум раптово зникає, а ти як не кричи, вже ніхто не відповість...
Лариса, відвернувшись і згорбившись, дивилася у вікно. Фейрі, здавалося, втратили дар мови. Вони взагалі дуже чутливі й уважні, і сильні емоції можуть неабияк на них впливати. Втім, вона мала рацію. Я теж мовчав і думав про це. І мучився усвідомленням вини. Так, мені теж потрібно говорити з близькими. Мені потрібно зробити все, щоб допомогти людині, яка через мене потрапила в біду. Хай не моя це вина, але все ж я був причиною появи Зюкіної тут. І раз я тут, значить, потрібно не ховати голову в пісок, а говорити, щось вирішувати для себе...
Добиралися ми дійсно не надто довго, напевно, десь близько двох годин. Маленьке, сонне селище, де жили як шахтарі, так і працівники кількох сусідніх підприємств, було практично безлюдне. Втім, воно було зовсім невелике, дізнавшись, де знаходиться сама шахта, ми покотили вздовж каналу і незабаром побачили серед поля невисокий насип і кілька будівель біля нього. Мої фейрі, побачивши цей насип, засудливо похитали головами, гірничі розробки для акуратистів фейрі були неприємною необхідністю. Хоча тут ніяких териконів влаштовувати не збиралися, породу потім повертали на місце, та й з водою справлялися майстерно. А старі шахти частенько використовувалися тими фейрі, яким до душі підземелля. Ні, не для пошуку скарбів гномів, а для різних культурно-розважальних заходів або як підземні грибні ферми.
Ми вийшли з мобіля і пішли до цих будівель, одна з яких, з високою кліттю, мабуть, і була самою шахтою, а друга, невелика двоповерхова, - управлінням. Але обидві виявилися зачиненими. На наш стукіт з'явився літній чоловік, охоронець.
- Доброго дня, панове. Що вам завгодно? - спитав він.
- Доброго дня. Ми хотіли б поговорити з керуючим.
- Його тут немає.
- А хтось замість нього?
- Добрі панове, від учорашнього дня шахта закрита і не працює. Працівників відпущено у відпустку.
Ми перезирнулися з Лоншером.
- А хто ж це розпорядився, ваша господиня?
Охоронець помовчав, почухав зашкарублою рукою щоку, подумав.
- Не знаю, чи варто мені вам казати...
Корик променисто посміхаючись дістав приготований магс.
- Тримай, приятелю. Не хвилюйся, лиха не буде. Я служитель Порядку, - блиснув він своїм жетоном.
Охоронець ледь розслабився і миттю сховав магс у свої штани.
- Ні. Господиню ми тут давно не бачили. А от управитель, пан Гольм був учора, так. Сказав, що хлопці добре попрацювали і за це господиня їх відпускає погуляти пару днів за її кошт.
- А що, багато роботи останнім часом було? - Корик був служителем Порядку в окрузі, щось на зразок шерифа й дільничного водночас. І був готовий надати нам допомогу й так, а вже за невелику плату й поготів.
- Та яка там на старій шахті велика робота. Одна вахта в день наколупає і добре. Нам що, хай би собі й працює.
- Керуючий де живе? При шахті? Чи тут тільки справами займається?
- Та яке там тут... Він шахтою з селища керує. Там і перебуває, туди й кличе, якщо що. А тут вахтові ночують з тих, хто далеко...
- А де він живе?
- У бік від каналу перед в'їздом повернете, третій по рахунку будинок, невеликий такий, але на два поверхи.
- Дякуємо вам, - Лоншер видав ще один магс охоронцю, і ми повернулися до мобіля.
- Що будемо робити? Спробуємо пробратися в управління? - тихо спитав Лоншер.
- Ні, - відповів я. - Якщо керуючий тут особливо не з'являється, то й документи тримає, скоріш за все, вдома.
- Тоді, до нього?
- Так.
Ми поїхали назад до селища. Звернувши, як сказав охоронець, ми знайшли третій будинок. Дійсно, на відміну від інших, він був вужчим, але при цьому й вищим за інші. Решта були цілком собі симпатичними одноповерховими будиночками з високими дахами. Але тут на наш стукіт ніхто не відгукнувся.
- Хвіртка не закрита, - сказав Корик, - Охоронні чари не реагують на знак.
- От так штука, - присвиснув я, - Виглядає, як запрошення зайти. Залишилось вирішити, приймемо ми його чи ні.
- Коли тобі було сильно потрібно кудись увійти, зазвичай нічого не зупиняло, - з єхидством у голосі зауважила Зюкіна.
- У нас тут і служитель Порядку, і повірений, і Хранитель, - кивнув я сам собі, - Правом даним мені, я дозволяю нам увійти... 
Дворик був невеликий і не надто доглянутий. Зате був високий підвал, куди вели похилі двері, одна зі стулок яких була розчинена.
- Корик, прошу, подивись навколо, - попросив я. Він, ні слова не кажучи (це вам не Зюкіна), мовчки обійшов будинок.
- Щось відчуваю... ледь помітно, - сказав він.
- Зюкіно, сховай пістолет! - страшним голосом сказав я, - Я постукаю. 
Ну, стукай не стукай, ніхто не відгукувався. Без дозволу лізти в чужий дім не надто правильно, звичайно. І законом не заохочується. А доведеться.
- Бачу в підвалі! - раптом сказав Корик, який продовжував ходити навколо будинку. Тепер він завмер біля відчинених дверей у підвал, голос його був напружений, і він намагався щось розгледіти внизу.
- Я запущу світлячка, - рвонув до нього Лоншер. 
Він витягнув руку, злегка махнув нею, вимовивши Слово. З'явився вогник світла, який швидко пірнув у підвал.
- Он там! - крикнув Корик, - Хтось лежить без руху. Поруч візок якись. Поунс, посвітіть, я спущусь туди.
- Ларисо, тримайся поруч, тепер діставай свій ствол. Ми приглянемо за вхідними дверима. 
От же ж гидота. У Лариски хоч травмат є, а в мене що? Ну, дечому мене навчили, звичайно.
- Вбитий тут. Задушили чимось. Розкидані речі, жіночі. Перевернутий візок, таким користуються люди, якщо не можуть ходити. У підвалі є кімната, де висять ланцюги. Тьху ти... Так, із заліза ланцюги з кайданами.
- Лоншере, схожий вбитий зовні на пані Гайдін? - крикнув я.
- Ви забули, що я її не бачив? — ворчливо озвався Поунс напруженим голосом, - Цей міцної статури, нижчий на зріст, на ньому робочий одяг, але чистий і з хорошого матеріалу.
- Керуючий?
- Можливо... 
Тут раптом ми почули далекий гул, під ногами злегка задрожала земля.
- Сили з нами... - Корик і Лоншер миттю вискочили з підвалу і разом зі мною дивилися в бік шахти, де зметнулася вгору темна хмара...