Глава 5

Лариса замислено дивилася у вікно й мовчала. Хоча мені завжди здавалося, що її цікавість — невичерпне джерело запитань, зараз вона виглядала втомленою. І недаремно. За всією її експресією, за образом дещо нахабної, трохи цинічної дами, ховалося не те щоб вразливе серце, а, образно кажучи, справді велике серце. У неї була чудова родина з міцними, довірливими стосунками, турботою одне про одного і постійною увагою. Родина велика, не така, як це заведено зараз — лише батьки й діти, і навіть не просто бабусі й дідусі. Ні, родина Лариски була справжнім, у хорошому сенсі цього слова, кланом. Двоюрідні були мов рідні, троюрідні — як найближчі. Завжди якісь спільні справи, інтереси, завжди хтось поруч, тільки руку простягни. Зараз вона скидалася на викинуту на берег рибу. Хоча, мабуть, це перебільшення, та все ж вона була вирвана зі звичного плину життя, і мені раптом подумалося, що їй найбільше не вистачає саме цього — відчуття ліктя, бракує родини, близькості дорогих серцю людей. 
Самому стало трохи сумно. Але вже за себе — адже мені ні похвалитися родиною, ні, мабуть, такими почуттями не судилося. Бо дружня прихильність — це дещо інше, не родина. Стало ще більше жаль понурену Зюкіну — за весь час знайомства я такою її ще не бачив. Допомогти їй міг тільки я — у всій Фейрії. І допомогти єдиним способом: повернувши додому. Думка про те, що зробити це буде вкрай складно дуже дратувала. Хоча повністю розірвати зв'язок між Землею й Фейрією було неможливо, та його суттєво ускладнили, поставили під контроль і обмежили регламентами. Головне — місцева влада зовсім не прагнула до контактів. І на те були різні причини. Іронія полягала ще й у тому, що я сам був набагато вільніший і міг без особливих проблем повернутися. Але як? Кинути її тут? Прийти до Зюкіних і розповісти все як є? Мовляв, так і так, закинуло у казковий світ, а Ларису лишив квіти збирати, не хвилюйтеся... Авжеж, заспокоїв би...
Тож Зюкіна дивилася у вікно й тяжко журилася, а я поглядав на неї й почувався винним. Щоправда, недовго. Немає кращого способу позбутися важких думок, ніж діяти. Найкраще мені думається під час ходьби. У невеличкій каюті не надто походиш, але, на щастя, експрес прибув на кінцеву станцію — до Трифонтанної площі, а звідти нам, до речі, ще належало пройти всю Водопровідну аж до сто дванадцятого номера.
Вже спустилася ніч, темно-синє небо загадково мерехтіло розсипом зірок, численні ліхтарі й ліхтарики, переливаючись сріблястим і золотистим світлом, яскраво освітлювали площу з центральним шпилем станції та вулиці, що розходилися від неї, якими поспішали перехожі. Поклонившись кондукторам, ми влилися в цей потік.
Цей район міста був забудований не надто щільно, не був фешенебельним, не належав Володарям. Та й прибуткових будинків тут не було — тільки невеликі особняки й симпатичні будиночки. Ближче до площі вони стояли щільно, а далі, коли ми відійшли, дворики ставали більшими, будинки відступали від вулиці й вже не тулилися один до одного. Деякі з них мали затишні садочки, огороджені кованими ґратами чи зеленою огорожею, з кам'яними доріжками, що губилися в темряві.
Йшли ми мовчки. Коротка поїздка експресом дала трохи перепочити, хоча хвилювань за день було більш ніж достатньо й вони добряче втомили. Лариса довго йшла зі мною під руку, а потім вже не трималася, а спиралася на неї, механічно переставляючи ноги. Вона втомилася, це було видно. Та й мені хотілося якнайшвидше побачити старий добрий дім на Водопровідній. Ще здалеку я відчув його зростаюче здивування, а потім — несподівану радість. Так-так, на відстані! Старий, добрий дім, що став мені колись по-справжньому рідним. Почуваючи себе трохи винним, я щиро зрадів його віддаленої присутності як старому другу. Та його попереджувальне «тсс» пролунало дещо несподівано. Попередження? Дому було чимало років, і навіть за мірками Фейрії він був трохи незвичним. Довго стояв без мешканців через свій норовистий характер. Але він мав і деякі свої можливості. Хтось блукав поблизу будинку, це його занепокоїло, і тепер він мене попереджав. І це були не просто перехожі... Що ж, нам однаково нема куди дітися — доведеться ризикувати. Але була можливість спробувати не лізти напролом, адже нормальні герої так не чинять. Хоча... нормальні. Ми звернули в провулок — точніше, я знову потяг за собою Зюкіну. Планував зробити гак, обійти будинок і з'явитися з іншого боку. Мій дім стояв другим від провулка, місячне світло було тьмяним, а ліхтар на розі, наскільки я встиг розгледіти, не горів. Це грало мені на руку, бо від провулка до мого дому вів бічний прохід повз чужу ділянку — через непомітну хвіртку, яка з вулиці здавалася сусідською. Я часто користувався нею в юності: стоячи на вулиці, розгледіти, хто саме виходить із дому, було неможливо. Раніше у нас були такі сусіди, що повз них не пройдеш, поки все не вислухаєш...
У провулку, куди ми звернули, виявилося навіть людніше, ніж на самій Водопровідній: біля одного з дворів сиділи на лавках і неквапливо розмовляли мешканці, привітно нам киваючи. Ми ввічливо їх привітали, швидко пройшли повз, вийшли на паралельну вулицю, трохи пройшли й звернули куди треба. Мій будинок був чудовий тим, що можна було обійтися без ключів: щойно ми підійшли до хвіртки, як вона тихо відчинилася. Вузька доріжка вся заросла кущами, але місця для проходу вистачало. Все було б чудово, якби саме в цей момент Лариса не підвернула ногу та голосно не зойкнула.
— Негайно зупиніться! — закричав хтось, як мені здалося, вже у самому дворі. Як він сюди потрапив, через паркан стрибнув чи що? Ще хтось гупав вулицею до нас у темряві.
— Лоншер! — голосно вигукнув я, поспішаючи до входу з кульгаючею Зюкіной.
І тут він з'явився. Непроглядну темряву прорізало яскраве світло від розчинених дверей... Почувся голос... Я прийду до вас зі сходу з першими променями сонця... Ах, ні, це не те. Труб і литавр, на жаль, теж не було. З-за різьблених, могутніх дубових дверей заввишки майже у два моїх зрости, зі світлового потоку на ґанок вийшов він! Маленький коротун мені по пояс, незважаючи на вечірню пору, вдягнений так, ніби прямував на королівський прийом. Навіть капелюха тримав у руці. І тростину. Біліли панчохи, м’яким світлом виблискували пряжки на його туфлях. Злегка розплатлане волосся, гачкуватий ніс, на кінчику якого непохитно сиділи темні окуляри, коротка борідка й зухвало закручені вуса. Навіть дивлячись проти світла і не бачачи дрібних деталей, я одразу впізнав його. Мого дорогого, доброго пана Лоншера Поунса, особисто. Ми всі завмерли у ролі викритих чиновників перед ревізором, чиє несподіване з'явлення вразило навіть тих типів, які намагалися нас наздогнати. Дехто з них, як мені здалося, навіть витягнувся перед ним струнко, але стверджувати цього не беруся.
Уважно оглянувши усіх та усе своїм орлиним поглядом, коротун посміхнувся.
— Який чудовий вечір, друзі мої! Ви з нами! — промовив Поунс із глибоким відчуттям у голосі.
Ті двоє, що встигли пролізти за нами на подвір’я, переглянулися й, знявши капелюхи, вклонилися.
— Благоденства цьому дому й його господареві! — сказав один.
— Просимо вибачення, що увійшли без дозволу, але ми виконували свій обов'язок.
Лоншер підійшов із таким виглядом, ніби до нас зійшов сам принц чи якись там герцог. Ввічливий, але холоднуватий. Як він, будучи маленького зросту, примудрявся дивитися на всіх так, що людина мимоволі схилялася до нього, уявити важко.
— Сьогодні чудовий вечір, в мене такі гості, а я маю прекрасне витримане виноградне вино, мед багаторічної витримки та свіже пиво!
Та парочка знов переглянулися, зітхнули, і один з них похитав головою.
— Ще раз перепрошуємо вас, добрий пане, ми на службі. І змушені не лише відмовитися від вашої щедрої пропозиції, а й запропонувати вашим гостям приєднатися до нас.
Лоншер підійшов до мене, міцно потис мені руки в ліктях, як тут було прийнято, вклонився Ларисці й знову звернув увагу на стражників.
— Зізнаюся, говорив я не з вами, але вам відповім... Не бачу підстав для цього! — твердо запевнив він.
— Ми маємо доставити їх до Наглядача Порядку за його розпорядженням.
— Хм... значить, за розпорядженням. Для видачі такого розпорядження мала бути вказана причина.
— Це невстановлені істоти...
Лоншер різким жестом руки перебив стражника. Я ж кажу — в ньому було справжнє величчя, коли він займався улюбленою справою.
— Пусте! Ви б могли спитати моїх друзів, і все б вирішилося. Втім, я й сам знаю, хто вони. Як добропорядний городянин можу повністю засвідчити їх особу.
Стражники рушили до нас. Ті, що залишилися за парканом і прислухалися, також намірилися заходити, але Поунс раптом гримнув:
— Прошу всіх залишатися на своїх місцях! Це чесний дім, і тут не вітають порушників Закону!
— Наш обов'язок велить нам...
— Відповідно до Великої Хартії прав і свобод Фейрії, ніхто не може бути безпідставно обмежений у своїй свободі!
— Кажу вам, добрий пане, у нас є розпорядження охоронного виконавця. У ньому вказано прикмети цих істот і міститься вимога про їх доставку. Крім того, ми підозрюємо їх у скоєнні злочину...
Лоншер навіть якось виріс, випроставшись на весь свій невеликий зріст.
— Стражнику! Ви повинні при виконанні перш за все повідомляти своє ім'я та надавати належним чином оформлений ордер! А ваші підозри без відповідних доказів — це хитрощі, присягаюсь Силою порядку! Ніхто не може бути обмежений у свободі або ув'язнений інакше, ніж за вироком суду рівних або за явною волею вищої Сили!
Лариска тихо пирхнула за моєю спиною. Здається, у Лоншера з’явився ще один шанувальник.
— Та що тут розмовляти... — один зі стражників рішуче ступив уперед, але ворота голосно захлопнулися, а дерево, що росло поруч, загрозливо заскрипіло й вигнулося над нами.
Другий стражник схопив першого за руку й швидко сказав:
— У нас є ордер! Прошу ознайомитися.
— Лоншер Поунс, до ваших послуг.
— Ваші друзі можуть ознайомитися з цим документом, — страж простягнув згорнутий у трубочку лист.
— Вони обов'язково це зроблять. Але після мене.
— А чому я маю щось показувати саме вам?
Поунс розгойднувся з п’ятки на носок, засунувши руки в кишені свого довгополого піджака — чи, краще сказати, сюртука.
— Я повірений у справах цього міста, мій дорогий стражнику! До того ж ви перебуваєте на приватній території без дозволу. А я тут мешкаю й маю переважне право. Отож, надайте ордер або залиште це місце.
Приголомшений відсіччю страж мовчки простягнув папірець. Лоншер дістав руки з кишень, взяв його, поправив темні окуляри й заходився уважно вивчати документ. Справжній адвокат за роботою. Через кілька довгих хвилин він раптом зняв окуляри, поклав їх у кишеню й оголосив:
— Згідно з Уложенням про судочинство, ордер має бути оформлений належним чином: з чітко вказаною причиною — посиланням на пункт Судебника. А тут я бачу три різні звинувачення одночасно. Це — порушення! Є звинувачення у порушенні кордонів, у приховуванні невстановленої особи і... що за нісенітниця — недозволене чаклунство?! Втім, гаразд. Вважаю ордер недійсним. Можете його виправити, якщо хочете, — Поунс повернув ордер.
Стражники зашепотілися, порадившись. Поки вони шепотілися, Лоншер обернувся до мене й пошепки сказав:
— Ви молодці, мої дорогенькі, так і мовчіть!
Нарешті вони, здається, щось вирішили, бо один із них знову простягнув документ:
— Ці особи звинувачуються у порушенні кордонів...
Лоншер навіть не взяв паперу до рук:
— Доблесні Стражі! Згідно із Судебником Краю, Хранителі мають особливі права, включно з правом самостійного пошуку доказів. І це право є безумовним. Мій друг є Хранителем! І ваш ордер недійсний! Більше того — виправлений документ і зовсім нікчемний. Прошу залишити ці володіння!
Вартові немовби загарчали, здається. Почали загрозливо хапати за свої кийки, один ще й вигукнув:
- Силою Порядку! 
Короткі металеві жезли ледве помітно засвітилися м'яким приглушеним світлом, хоча збентежений вигляд вартових свідчив, мабуть, про дещо неочікуваний результат. Бачивши все це, Лоншер єхидно посміхався.
- Мушу нагадати, що я можу подати скаргу на перевищення вами повноважень, на яке чітко вказує недостатній прояв Сили. Ще нагадаю вам, неввічливі порушники приватної території, що ви перебуваєте в законослухняному Доброславі, де права та свободи чесних містян дуже вагомі. Підозрювати у скоєнні злочину ви можете будь-кого і скільки завгодно, а для застосування сили потрібні виключно докази. За наявності таких потрудіться отримати належно складений документ. Ще хочу вам зауважити, доки ви тут, що сам Регламент вартових Порядку вимагає обов'язково надавати Випробування порушникові.
- Ваш мовчазний друг вже не пройшов випробування, він втік від вартового, - крикнув хтось із-за паркану.
- Дозвольте в цьому засумніватися, о мій чуйний перехожий, - махнув рукою Поунс, кинувши на мене короткий погляд, у відповідь на який я просто розвів руками, - надання Випробування неможливе без вручення ордера. А де і ким його було вручено? Кому? Що, в такому разі, мені зараз пред'явили ці пани? Мовчите? От і мовчіть! Прошу негайно залишити цей будинок і всі свої підозри висловлювати в установлений законами цієї землі спосіб! 
Гілки дерева недвозначно почали змикатися перед вартовими, підштовхуючи їх до виходу. Втім, вони й так збентежено вийшли з подвір'я у завбачливо відчинені ворота. Лоншер провів їх поглядом, потім узяв нас за руки й, замислено повів за собою до будинку.
Лоншер завів нас до будинку, замкнув двері, і кинувся мене обіймати, вигукуючи:
– Мій дорогий друже! Як я радий!
Я теж був радий бачити це кудлате волосся, ніс гачком і незмінний темно-зелений костюм. І, звісно, його гостроносі черевики, навіть якщо він наступав мені ними на ноги.
– О! Пробачте, добра пані, – спалах емоцій був, насправді, не дуже типовим для цього бюрократа.
Він трохи зніяковів, швидко замінив темні скельця окулярів на прозорі й, повернувши собі звичний пихато-діловий вигляд, почав чемно вклонятися Ларисі.
– Був би радий бачити всіх моїх дорогих друзів, – озирнувся я, бо здивувався, що, крім Поунса, у будинку більше нікого не побачив. Потім провів рукою по павутинному шовку шпалер, і стіна навіть трохи завібрувала.
– Хтось же має доглядати за цими стражами! – повернувся до мене Лоншер. – Та й як Лоума могла б не подбати про бенкет на честь приїзду хазяіна?
– Хазяіна? – пробурмотіла Зюкіна, і Лоншер її почув.
– Добра пані, хай вважатимуть мене нечемним, хоча мушу зауважити, що своєю нечемністю я змушений прикривати огріхи деяких присутніх тут, тож дозвольте представитися: Лоншер Поунс, до ваших послуг, пані!
Я всміхнувся. У цьому домі мені завжди було так добре, що радість аж розпирала мене.
– Ех, друже мій. Ви ж прекрасно знаєте, з ким вас звели шляхи. Розумію ваше обурення моїми манерами, але врахуйте мою байдужість до них! І радий представити вам ще одного мого друга. Перед вами Лариса Віталіївна Зюкіна. Вона, певною мірою, ваша колега, хоча наразі відійшла від правознавства.
Лоншер чемно вклонився, а Зюкіна нервово посміхнулася й розгублено подивилася на мене. Я поспішив додати:
– І вихована вона краще за мене! Хоча у нас дещо різні правила поведінки в товаристві, ви це швидко помітите.
Лоншер хитро посміхнувся.
- Навряд чи людина зможе здивувати своїми манерами фейрі. Моя люба, - він узяв Ларису за руку й повів до вітальні, - ваше ім'я, ви знаєте, що воно означає?
- Моє ім'я? - здивувалася Лариска, - Мені казали, що це з латини - чайка.
- Та ну ж бо! - вигукнув я, - Ти ж мусиш пам'ятати, що ми тоді знайшли. Ти в нас приємна або солодка, ось! 
Я демонстративно плямкнув губами.
- Сам ти... солоденький!
- Не зважайте, шановна госте, він просто радий опинитися вдома, - докірливо глянув на мене Лоншер. - Але я погоджуся, навряд чи дітей називали б цим птахом, ви їх бачили? Галасливі хижачки... Ні, воно точно давніше, але у вас так багато народів кануло в Лету, що ви, звісно, їхніх мов не пам'ятаєте... Та й що вам німфи Посейдона, правда ж? 
Зюкіна озирнулася на мене з деякою розгубленістю.
- Втім, Приємна - чудове ім'я, і воно вдало переплітається з вашим другим ім'ям, родове воно чи батьківське не має значення, головне його суть - життя. Життя прекрасне й приємне, тож нехай воно таким для вас і буде. Але от я не зовсім розумію... Зукіна, Зюкіна... що б це могло означати?
- Ви знаєте, я й сама його не розумію. Тим паче, що це прізвище чоловіка.
- Дуже все правильно виходить. Лариска - це приємне життя Зюкіних, усе вірно...
Ми пройшли до вітальні, де стояли чудові високі крісла біля каміна. За міцними ґратами ледь тлів вогонь, але було тепло і затишно. На камінній полиці стояв знайомий мені красивий годинник із темного дерева, що виблискував золотими гранями.
– Влаштовуйтеся, друзі мої. Почувайтеся як удома. Ах, я жахливий бовдур! Хтось тут і має почуватися вдома! Не ризикну запропонувати вам щось перекусити, інакше Лоума страшенно засмутиться. Вона собі вирішила, що ви обов'язково маєте скуштувати все, що вона зуміє приготувати. Як ви знаєте, Дарене, якщо ця вперта взяла щось до голови – її вже не переконаєш. Говорив їй, що вам негайно ласощі не потрібні, але марно. Забрала з собою Шіґі й подалася тривожити зеленщика.
– Я б радо побачив і всіх інших.
– Цей ледар Шого наразі доглядає за стражами, а Місі з Аглою приводять до ладу ваші кімнати.
– Можна подумати, тітонька Лоума допустила б там безлад, – засміявся я. – Нізащо не повірю.
– Дякую вам, хазяіне, – з боку чорного ходу у вітальню влетів вихор – це була Лоума з великою корзиною всякої смакоти. – Але ми швидко виправимо наші недогляди, просто вас так довго не було...
– Тітонько Лоума, – я скочив із крісла, підбіг до моєї милої домоправительки й зворушено обійняв її, чим привів фейрі в легке замішання, – Дуже радий бачити вас здоровою!
Хтось мигцем з’явився у дверях і зник – мені здалося, що це була скромниця Місі. І помітив її не лише я.
– Господарю, ми негайно вирушимо з Місі на кухню. Прошу вас поставитись з розумінням: вечеря буде простою, але я даю вам слово...
– Пробачте, тітонько Лоума, – перебив я її, – нам зараз досить буде шматка хліба з ма... з тими червоними овочами, яких я великий шанувальник, але забув, як вони називаються...
– Соїс, господарю, – виглянуло й знову зникло хитре личко Місі.
– Нехай буде соїс. Хоча нічим від м’яса не відрізняється... І легкий салат. Правда ж, Ларисо? Пробачте, – згадав я про ввічливість, – хочу представити вам мого друга, колегу, якій випало бути моїм супутником у цій подорожі. Її звуть Лариса. Лариса Зюкіна.
– Рада вітати вас, дорога! – сказала Лоума. – Сподіваюся, ваше перебування в Ретлоусі буде приємним.
– Добридень! – підвелася з місця Лариса. – Я б цього дуже хотіла. Тільки ще не знаю, що це. Адже місто називається Доброслав, правильно?
– Правильно, пані, – Лоншер підвівся й підійшов до каміна. – Ретлоус – це дім, де ми живемо.
Свічки на люстрі спалахнули, а кришталеві підвіски задзвеніли ніжним мелодійним передзвоном, змусивши Зюкіну здригнутися.
– І він завжди радий друзям, – заспокоїв я її.
- Господарю! Мені здається, чи ваше пальто трохи забруднене? – закрутилася біля мене Лоума. – Агла швидко все почистить.
- Боюсь, – похмуро відповів я, – ці плями буде непросто вивести. До речі, я ще й краватку загубив...
- Агла впорається. Ваша стара куртка в повному порядку, а гардероб завтра можна буде оновити.
- І не лише мені, – згодився я і зняв браслет із руки, – сподіваюся, цього вистачить.
- Але ж ти казав, що тут золото не в пошані! – все пам’ятає ця Зюкіна.
Лоншер підвів брови, Лоума також зупинилася й подивилася на нас.
- Не всяке золото блищить однаково, люба пташко, – всміхнувся мій повірений, ховаючи мій браслет у кишеню, – але річ Хранителя вже точно варта не одного костюма.
- Безперечно, і для гості ми підберемо все необхідне, – безапеляційно заявила Лоума, а я подумав, що дарма викинув запонки — Фейрія і Зюкіна можуть обійтися надто дорого.
Лоума стійко витримала нашу відмову брати участь у грандіозній обжиралівці, яку вона намагалася влаштувати, але зазнала невдачі. Без найменшого обурення вона повела Ларису нагору, до однієї з гостьових спалень. Місі також побігла слідом за ними, тож ми залишилися самі. Хоча, навіть за відсутності Шиги і Шого не можна бути впевненим, що вони не ховаються десь поруч. Ці пройди вміють залізти куди завгодно і залишатися непомітними. Якщо тільки не доручити їм якесь важливе завдання — тоді все йде шкереберть. Втім, Лоншер знайшов їм заняття: видав пляшку якоїсь настоянки на честь мого приїзду і кошик яблук, а самі вони відправилися стежити за обстановкою навколо дому. Тож була надія, що хоча б тимчасово ми зможемо спокійно поговорити біля каміна без їхніх допитливих вух.
Поунс з усіх напоїв найбільше цінував гіркий темний ель, справжній стаут, та ірландський віскі. Перший обов’язково місцевого виробництва, а от віскі йому частіше привозив я. Це був мій постійний подарунок. Щоправда, останнім часом таке траплялося рідко, тож, мабуть, віскі у нього вже не залишилося. Він знаходив щось особливе також у місцевому аналогу "Джеймса Джемісона" або "Падді". Ірландією тут навіть і не пахло, але ж віскі обов’язково мало бути, нехай і під іншою назвою. Лоншер зручно вмостився в кріслі біля каміна, повільно попиваючи пиво з високого дерев’яного кухля. Такий кухоль звався "кутилою" і вміщував цілу пляшку.
- Дарен! Дещо здалося мені особливо важливим. Ці стражі... вони не місцеві! У них інші знаки на формі, та й жезл із срібною насічкою не такий, як у наших, ви помітили?
Пиво Лоншера мені теж припало до смаку, тому я взяв одну з його пляшок, відкрутив корок і налив собі кухоль. Приємний, злегка гіркуватий хмільний смак освіжав. Усівшись у крісло навпроти, я з насолодою витяг ноги й із роздратуванням відзначив, що втомився. Останнім часом занадто багато сидячої роботи — мабуть, тому навіть звичайна прогулянка стала такою виснажливою.
- Може, існує спеціальна група для таких випадків. Щоб знаходити порушників...
- Знаходити! – з глибини крісла на мене націлився гачкуватий палець, – а не чекати! А ці, здається, не шукали, а саме чекали вас.
І справді, чекали. Цікаво, як їм вдалося дізнатися, куди ми прямуємо? Я висловив цю думку вголос.
- Більше того, вони не повідомили наших бовдурів, адже ми не побачили жодного знайомого обличчя. Наші б точно впізнали адресу — мені не вперше з ними стикатися, та й вам, Дарене. А кого ми побачили? Купку службовців Порядку, які прибули невідомо звідки й намагаються вручити мені... мені! Якусь жалюгідну папірчину! Над якою навіть школяр Порядку сміявся б!
- Гості міста, які знають, куди я прямую... цікаво, — це й справді було дивним, бо ми нікому не повідомляли про місце призначення, а в дорозі нас ніхто...
- Ветрас!
- Що? – Лоншер нахилився вперед, ставши схожим на скуйовдженого птаха, який визирнув зі шпаківні, – Він тут до чого?
- Він допоміг нам вибратися із Зворотки, – я почав коротко розповідати про все, що сталося.
Поунс уважно слухав, пронизуючи мене своїми оченятами, а потім відкинувся на спинку крісла й продовжив насолоджуватися пивом.
- Лише він міг мене впізнати. Більше нікому.
- То навіщо йому було повідомляти охоронців? Хоча, досить незвично, що хтось блукає Звороткою, бачить старого знайомого у скруті, але не бере на себе відповідальність за його перехід через Браму, а використовує обхідний шлях. І виводить не у свій особистий маєток, де нікому немає діла до гостей, а за межі міста, звідки його приятель дістається... Скільки ви йшли?
- Кілька годин.
- Чи не могли б ви, любий друже, назвати точніший час, витрачений на дорогу?
Я знизав плечима. Ми йшли, чекали, пливли, летіли...
- Думаю, між трьома і чотирма годинами.
- Цілком достатньо, щоб повідомити охоронців, оформити документи і вислати стражів, чи не так?
Мене охопило неспокійне передчуття. Бо знав Ветраса ще з дитинства.
- Це ваша підозрілість, Лоншер...
- Ми не можемо повністю виключати й інші можливості, любий друже. Хтось влаштував вам пастку не без причини. І не тільки Ветрас, але й я сказав би: відтепер у Краї Хранителю, якщо він не з Порядку, варто бути обачним. А пам’ятаючи, що про Хранителя Правди взагалі… мало кому відомо, я можу зробити одне дуже неприємне для вас припущення. Хтось зовсім не випадково розпочав полювання на Хранителів! Можливо, з метою знайти саме вас. Недарма ж Ретлоус останні місяці відчував якесь дивне зацікавлення. 
— Мене знайти? Навіщо? — здивувався я. 
— Причина, припускаю, у ваших можливостях. Що може Хранитель Правди? 
Я взяв ще кілька пляшок і налив пива Поунсу та собі. 
— Ви ж знаєте, Лоншере, що немає у нас ніяких особливих можливостей. Правда — це не Життя і не Порядок. Правда — це Правда. Не сила влади... 
Із глибини крісла почувся глузливий смішок. 
— Хі-хі... а влада сили, так? — осмілився заперечити мій дорогий друг, — Стверджую: сила у Правді є, інакше не було б її проявів, хіба не так? Ви ще молодий, і попереду у вас довгий шлях. 
У каміні потріскували дрова, розпалені на честь дорогого гостя, який насправді господар. Було тепло, та спокійно аж ніяк не було. 
— Ви сказали, хтось полює на Хранителів. Чому ви так вирішили? 
Лоншер трохи помовчав, потім поставив на стіл порожню кутилу. 
— Дивні події. Неочікувані позови. Якщо пам’ять мені не зраджує, були й напади, — із глибини крісла знов виринула його розпатлана голова, — Зізнаюся, усе здавалося дріб’язковим, поки раптом у судах не почали пропонувати Хранителям братися одразу за кілька справ! Уявляєте загальне здивування й обурення, коли намагалися позбутися черг до Хранителів таким огидним способом! 
А ось наші судді здатні вести справи десятками. Але ж роками... 
— Як би там не було, — зітхнув я, насолоджуючись тишею й затишком дому, теплом каміну і приємним смаком пива настільки, що мене вже почало хилити на сон, — якщо припустити, що ви маєте рацію, Лоншере, то виходить, що хтось знає про мої можливості дещо більше, ніж я сам. 
— А це, своєю чергою, наводить невтішний висновок: неприємності ще далеко не закінчились. Можливо, просто зараз вам знову спробують вручити ордер. 
Сон миттєво залишив мене, навіть не попрощавшись. Утім, відпочинку мені й так не світило найближчим часом. 
— Навіщо я їм… Адже звинувачення все одно смішні. 
Лоншер підняв руку, зупиняючи мене. Він підвівся з крісла, підкинув дрова у камін і почав повільно ходити кімнатою. За ним тягнулася велика розмита тінь, яка інколи кумедно махала мені рукою. 
— Ви знаєте, у чому вас звинувачують? У чаклунстві, мій друже! У чаклунстві. Давно я такого не чув. Для такого обвинувачення потрібні вагомі докази, щоб судовий розпорядник розпочав справу. 
— Гадаю, у них на руках кадавр. 
— Безперечно, це варто врахувати. Виглядає так, що саме для цього його й створили. 
— Для чого саме? — здивувався я. 
Лоншер зупинився і потряс перед моїм обличчям довгим пальцем. 
— Можу списати ваше небажання думати лише на втому, Дарене! Скажіть самі, навіщо було влаштовувати вам подорож у Зворотку, та ще й не наодинці?! Хоча навряд чи ваша супутниця була частиною плану, але відкидати це не варто. Отже, скоюючи вбивство задля розхитування Шляху, хтось, назвемо його Ах... 
— Чому саме Ах? 
— …подбав ще й про створення кадавра. Навіщо? Не просто ж так, мій друже. Подумайте: ви у Зворотці, за спиною кадавр, попереду вся тамтешня мерзота. І Шляхи закриті, крім Брами. Що вам залишається? 
— Або бігти до Брами від цієї потвори, або розвіяти її. 
— Розвіяти... Ви мали можливість це зробити? 
Я замислився, потім похитав головою. 
— Отже, ви біжите до Брами, а що бачать вартові? Людину, яка тікає від темного створіння, можливо ще й усю в крові... Кров же була, так? Ви перевіряли свій одяг? 
Я мовчки кивнув. Справді, кров Русакова бризнула на мене, і лише завдяки тому, що він затис рану руками, на моєму одязі її було не так багато. 
— Тож скажіть, добрий пане, хто може бігати Звороткою із кров’ю іншої істоти на руках і кадавром за спиною? Правильно: темний його творець, що не зміг взяти свою тварюку під повний контроль. Якщо не буде звинувачення на місці, буде розслідування. А щоб упокоїти її, треба проявити силу. Ви казали, що був там тільки один вартовий. Чому тільки сам? Чим не потенційна жертва? Захоче вас притягнути до відповідальності, а ви втечете. Або, що ще гірше, нападете з переляку. Як вам мої роздуми? 
Я сидів, занурений у ці доводи. Багато з цього і сам підозрював, але коли Лоншер усе виклав, усе стало ще ясніше. 
— Найцікавіший момент у всій цій історії знаєте який? 
— Нічого цікавого тут не бачу. 
— Ох, перепрошую, дорогий друже, — Лоншер підійшов і поплескав мене по плечу, — Треба було сказати: неприємний і загадковий. 
— Що саме? 
— Оці стражи. Те, як цей Ах ними керує. 
— Може, просто збіг? І чому все ж Ах? 
— Назвіть його Ох або Ух, якщо хочете. Але на збіг тут не схоже. Я бачу в усіх цих подіях велику хитру пастку. Справжню інтригу. І я пишаюсь, мій друже. Так, пишаюсь, що ви нарешті в неї втягнуті. Ви ростете, мій хлопче. 
— Н-да, Париж ще дізнається про гасконця д'Артаньяна, — пробурчав я. 
— Незадоволені? А-а, так! Ви ж мріяли про тихий садочок і полуденний сон? 
Тінь Лоншера на стіні почала танцювати якийсь дивний танок, тикаючи в мене своїми тіньовими пальцями. 
— Мене зараз хвилює інше. Садок — добре, але мені треба повернути мою супутницю додому. 
— Боюсь, що Ах цього не дозволить. Згадайте, вас також звинувачують у порушенні кордонів. Йдеться про неї, вашу супутницю, бо вас нема за що звинувачувати. Хоча... стривайте! Чи не в цьому ще одна пастка? Одна справа — Дарен Веселін, людина, відзначена Владикою Сили, інша — Дарен Хранитель Правди. Ховаєте свою сутність Хранителя? Тепер доведеться розкрити, інакше не поясните появу супутниці. А їй точно доведеться визначити свій статус у суспільстві. Ні, пастку тут споруджено майстерно, видно досвідчену руку — і вам є чим пишатися. 
Я обхопив голову руками і тихенько застогнав. Скільки проблем виникло буквально на порожньому місці. От би мені зараз цього містера Ах… 
— Лоншере, ви ж знавець законів, невже не можна щось придумати? 
Поунс завмер, засунув руки до кишень жилетки і почав гойдатися з носків на п’яти. Його гачкуватий ніс майже торкався підлоги, а вигляд у нього був вельми похмурий. 
— Поки що не можу сказати нічого втішного. Можна вивчити деякі положення, маю певні думки щодо цього, але на це потрібно час, а саме його нам і бракує. 
— Лариса потрапила сюди зовсім випадково, може... 
— Ні! — різко перебив Поунс. — Про "випадково" навіть не згадуйте! Категорично, Дарене! І ще раз — ні! Варто тільки натякнути на випадковість — вас одразу звинуватять у компрометації Сили. Ми не на Землі. Тут у Фейрії кожна подія має мати ім’я. Невизначеність тут небезпечна, мій друже. Таке заявлення тільки погіршить усе — Порядок розлютиться. 
— Тоді її вела чиясь зла воля — і це правда! 
— От знову Правда... 
Я махнув рукою. 
— Не бачу способу й далі приховувати себе. Я повинен витягти Ларису звідси, бо її можуть викликати свідком обвинувачення, привести до присяги і посадити на Камінь правосуддя. А там будь-яке різке слово — і звинувачення в неповазі до суду з негайним ув'язненням. Я хочу отримати вимогу залишити Фейрію. 
— Чи буде тоді точний розрахунок Шляху? 
— Ох, ні! — я схопився за голову, — Справді, ще й розрахунок… Її можуть просто випхнути — і все. Ні часу, ні місця відправлення. Господи! Справжній кошмар! 
Лоншер продовжував розгойдуватися, його черевики скрипіли, і цей скрип нагадував звук коника, що скрипить десь уночі. Нервував трохи. 
— От що я вам скажу, Дарене, — нарешті промовив він, — чим явніше ви проявите турботу про її долю, тим гірше буде! А будь-яке судове покарання небезпечне. Тому я й кажу — нам потрібно буде отримати вашому Приємному Життю статус. Я зараз напишу запит до Колегії щодо прав Хранителів при виконанні доручень.