Глава 4

Фейрія зустріла нас пахощами свіжих трав і справжнім калейдоскопом барв. Її географія не збігалася з географією нашого світу, хоча деяка віддалена схожість була присутня. Цей чудовий Тут-і-Там доставив нас на лісову галявину. Після пронизливої погоди кінця зими – початку весни, тут було просто чудово. Замість туманної мряки з дощем – золоте сонце на пронизливо синьому небі, щебетливі птахи та яскрава весняна зелень, ще невисока трава та ледь розквітлі бруньки дерев. Чудове видовище після довгої зими. Але насолодитися ним мені не дали. Доки Зюкіна стояла роззявивши рота, Ветрас тихенько відвів мене вбік і пошепки повідомив:
- Послухай, я мушу вас покинути. Це мої особисті шляхи-доріжки, тож постарайся якомога швидше про них забути. Тим паче, що тобі й так є про що думати. Відбувається щось дивне з Хранителями. Вони всі наче опинилися в самій гущі всіляких подій. Здебільшого неприємних. Не надто трагічних, але неприємних. Хтось втягнутий у чергову тяганину, іншого звинувачено Сили знають у чому, є й прокляті, й лихоманкові. Вашого брата й так обмаль, це тільки Порядку все додається, а тут ще наче мор якийсь пройшов. Рівновагу порушено. Сили нестабільні.
- Який з мене Хранитель, одна назва...
- Мені тобі сльози витирати ніколи!
- Сльози? Дай-но я тобі зараз у цей костюмчик свій ніс видую!
- Немає мені часу тебе лупцювати, тому крокуй он туди, на схід, там буде примітний такий пагорб із парочкою дерев на самій вершині. Там побачите, куди далі йти. А мені вже час вас покинути. Он, дивись, твоя леді до тями приходить... 
Як і личить вихованому фейрі, Ветрас зник тихо, непомітно й не прощаючись - варто було лише відвернутися. Подивившись деякий час на кущі, за якими він зник, я приречено зітхнув і сказав:
- Ну що, нам вже пора... 
Лариска сплеснула руками.
- А я ж думала, що тепер подадуть килим-літачок... Або хоча б вийде посидіти спокійно та пожерти що-небудь. А ще краще випити. Не звикла, знаєш, до того, що тебе проковтне якесь дивне створіння. Де воно поділося, до речі?
- Ходімо, Ларисо. Тут зовсім недалеко до міста має бути.
- Хіба з тобою можна тепер бути в чомусь впевненою? 
Я знову зітхнув. У цих словах була чистісінька правда.
- Пропоную тобі найкращу вечерю! 
Підійшовши ближче, Зюкіна раптом спробувала штовхнути мене кулаком в живіт, але я ухилився.
- Краще скажи мені, як опинитися вдома! І як не збожеволіти від того, що відбувається навколо! 
Вона говорила щось іще, її волосся злегка розпатлалося, туш потекла, вигляд був до неможливості нещасний. Мені її було дуже шкода, але що я міг зробити?! В мене не було жодної можливості повернути її назад. Ціла низка несподіванок, і ось ми тут. А назад шляху поки що немає. З різних причин.
- І все-таки, ходімо.
- Розкажи мені... 
Я кивнув. Вона заспокоїлася, витерла сльози, пригладила волосся, струсила пил зі своїх штанів, потім витягла з-за пазухи й перевірила свій травмат та досить загрозливим тоном сказала:
- Наступного разу, якщо хтось на нас вискочить – стрілятиму. Набридли. Пішли. 
І ми пішли. Вздовж узлісся, у бік, вказаний Ветрасом, туди, де починалися поля, вже орані, але ще, здається, не засіяні. Я не дуже добре в цьому розуміюся. Та й не тільки в цьому. Попереду, на невеликому пагорбі височіли два дерева, на які я орієнтувався. Звідти ми мали вже побачити й дорогу.
- Ти взагалі хто? – раптом запитала мене Лариса.
- Що? Я? Людина. Звуть Богдан, прізвище Шеля. Живу в Одесі. І сховай свій пістолет, бо я тебе боюся.
- Я серйозно...
- Ех, – знову зітхнув я, – та й я серйозно. Розумієш, усе, що відбувається, не може змінити очевидних фактів. Так, усе це не дуже вписується у звичну тобі картину світу, але я не можу з цим нічого вдіяти. Наш світ набагато складніший, ніж ми думаємо. Складніший і простіший.
- Ти мені зуби не замовляй. Про світ поговоримо вдома, сидячи на дивані й за пляшкою коньяку. Як от тільки туди дістатися? 
Тутешній запах після затхлості Зворотки п’янив. Свіже повітря пахло якось дивовижно яскраво й чітко пряними травами, вогкою землею, мокрою деревною корою... Не хотілося ні про що думати, лише заритися з головою в траву й дивитися на це синє небо...
- Припускаю, що хтось зачаклував двері ліфта й відкрив Шлях до Зворотки. Це не так просто зробити, але, якщо володіти даром і достатньою силою... Або, після серйозної підготовки, втім, одне іншому не заважає. А Віктор став жертвою. Або платою... Образно кажучи, його кров стала каталізатором, а в результаті шляхи в цьому місті Зворотки виявилися розбурханими, а наші рідні краї зараз недоступні.
- Надовго?
- Я не знаю, чесне слово. До того ж, Зворотка – це не найкраще місце для дослідів. 
Лариса прикусила губу й задумалася.
- А що це взагалі?
- Зворотка? Це тінь нашого світу. Давнє місце проживання тих, кого називали різними назвами, втім можна просто сказати – тогосвіття.
- Потойбіччя?
- Ні, – скривився я, – це лише перехідний світ, деякою мірою. Там можна й застрягти, якщо душею прив’язаний до чогось, скажімо так, порожнього й марного.
- Чистилище?
- Послухай, якщо ти хочеш лекцію про Сузір’я світів, тоді зачекай, відведу, якщо вийде, до потрібного вчителя. 
Лариска якось стиснулася й почала переступати з ноги на ногу.
- А можна поки немає вчителя відпроситися по-маленькому? Сподіваюся, тут немає страховиськ якихось?
- Не можу сказати, що це курорт. Але тут поки що тихо, вдалий час, хоча й вечір наближається. Сховайся за кущ, я відвернуся. Тільки запам’ятай, тобі тут складно буде встигнути вистрілити, а якщо встигаєш, значить і стріляти не потрібно.
- Прикольно. Тільки ти давай, відвертайся й відходь. Я буду лякати ваших їжачків... 
Сонце хилилося до заходу. Весна вже вступила у свої права, але поки що лише встигла пробудити землю від зимового сну. Тут, у Фейрії, все це мало свій власний сенс. Зима, весна, літо, осінь... Земля й небо.
- А це вже не Зворотка, так? – вибралася з заростей Зюкіна. Якийсь птах обурено зацвірінькав поблизу.
- Це Фейрія, можна сказати, країна фей.
- А ми тут як? І феї? Літючі? З крилами? 
Усміхнувшись, я пішов далі, Лариса прилаштувалася поруч.
- Люди тут теж є. І чимало. А феї бувають різні. Феї, як люди. Люди, як феї. Маленькі й великі. Це ж, по суті, духи, образи, прояви. Точніше їх слід назвати проявленими силою Творця мислеобразами. Істотами, здатними змінювати й змінюватися. Чарівним народом. Називай як хочеш. 
Я ніби фізично відчув, як тутешній світ прислухається до моїх слів і якось для себе оцінює. Навряд чи це було так, але я все одно йому усміхався, як рідному.
- Це звичайний світ, у якому, можливо, й немає того, відомого з казок чарівництва, але є чарівне. Світ, де йде свій неспішний розвиток і свої проблеми. Де чарівну силу можна вловити й помацати, а головною гідністю всього життя буде створення поеми або викрійка однієї-єдиної сукні. 
Зюкіна розстебнула свою куртку й почала махати на себе долонькою.
- Тепло тут. Добре, після нашої сльоти, але вже задушливо. Ти мені ось що скажи, чарівнику, я дівчина геть не тонка, ваших високих матерій збагнути нездатна – як нам вибиратися? Ти ж не скажеш, що ми тут застрягли назавжди, правда? – запитала вона, дивлячись на мене зі звірячим виразом обличчя. 
Тільки залишалось розвести руками.
- Ти прямо бачиш корінь. Так не скажу. Але з Фейрії до нас потрапити складно. До того ж, твоя поява тут ускладнює завдання.
- То я готова швиденько повернутися, щоб не ускладнювати. Зачекай, але ти ж тут був! І повернувся. Що ти мені голову морочиш?! 
Ну так, був. Дивно було б заперечувати. Але от як же сказати...
- Був. Тільки разок не так пішов і повернувся на тридцять років пізніше.
- Як так? – оторопіла Лариса.
- Ех, Зюкіна. Я тисяча дев’ятсот сорок другого року народження. Час тут із земним ніяк не синхронізований. 
Лариса зупинилася, витріщивши очі й закривши руками рота. Вона раптом зрозуміла, що я їй щойно сказав і чим це загрожує...
- Як же там хлопчики... – її очі наповнилися сльозами.
- Ну от же дурна! Я ж сказав – не так пішов! Нам потрібно постаратися знайти шлях, щоб повернутися вчасно, саме тому й сказав, що непросто. Для мене так дуже непросто. Але є феї, які можуть нам допомогти. Якщо захочуть... 
Деякий час ішли мовчки. Лариса думала про щось своє, мені теж було над чим поміркувати. Те, що сказав Ветрас, може і до мене певним чином стосуватися. Навряд чи хтось заради розваги вбив Віктора й штовхнув мене до Зворотки - для того щоб відкрити Шлях, людська жертва не потрібна. І ось яка дивна річ виходить, зовсім неясно не тільки навіщо це зроблено, але й який був сенс виштовхувати нас разом. Зюкіна ж піднялася до Віктора, і, отже, до мене, зовсім випадково. Лише тому, що в мене розрядився телефон. Її ж ніхто не змушував. Треба буде тихенько поцікавитися, навіщо, все-таки, вона піднімалася за мною, а не залишилася чекати в машині. До того ж, а де була охорона? Питання, питання... Я також не впевнений, що перетворення Віктора на упиря, який іде по сліду, випадковість. Це разом дуже схоже на цілий ланцюжок подій, які видають чийсь невідомий задум. Може, і зі мною відбувається те, про що говорив Ветрас? Те саме, що й з іншими Хранителями? Якщо вже хтось задався метою... І яка роль у цьому самого Ветраса, адже я навіть не поцікавився в нього про це. Що він там робив, що шукав Вартовий? Як Лариса йде зі мною, так і я, схоже, бреду, підкоряючись чиїйсь волі. Дуже неприємне відчуття. Захотілося навіть плюнути, розвернутися й піти у зворотному напрямку кудись у невідомість. Але куди? Ні, можна подати знак деяким своїм знайомим і попросити, якщо не допомогу взагалі, то хоча б той самий килим-самоліт зокрема, та от тільки поводитися тихо й непомітно теж не найгірше рішення.
- Нам справді зможуть допомогти? Прилетить добра фея? – Зюкіна смикнула мене за рукав.
- Фея... Слухай, ось що я тебе попрошу. Запам’ятай дві речі. Перше – місцеві жителі мають певні відмінності, одні не зовсім люди, інші не дуже зрозумілі. Що люди, що не люди. 
Лариса фиркнула й хотіла щось сказати, але я її зупинив.
- Послухай! Перш за все, при знайомстві й у розмові намагайся не ставити зайвих питань. Феї допитливі, для них нове – це наче алкоголь. Якщо тобі є що розповісти, ти чудовий співрозмовник. Тебе слухатимуть, роззявивши рота. Тут не так, як у нас, коли кожен намагається виговоритися, не слухаючи оточуючих. Ні, так теж можуть, але у своїй компанії. Не став питань, це неввічливо. У всякому разі, при першому знайомстві, під час розмови з незнайомцями. Тут інформація – це дорогий товар. Абсолютно будь-яка, навіть про те, де знаходиться вбиральня. 
Зюкіна захихотіла, але нічого не сказала.
- Так-так! І за все плати відповідно. Заплатиш мало – скнара, а заплатиш більше – ще гірше, подумають, що хочеш зробити боржником. Намагаєшся дізнатися щось – запропонуй обмін. Це перше. А друге, не варто приховувати, що ти нічого не знаєш про Фейрію, але завжди говори, що тебе сюди привів його величність випадок і, напевно, зла воля. Запам’ятала? Тут вистачає всякого непотребу, феї бувають не тільки добрими, пам’ятаєш?
- А чому це мені допоможе?
- Тому що це змусить задуматися.
- Не всі вміють це робити. 
Я розвів руками й змусив себе посміхнутися.
- На цей випадок у тебе є пістолет.
- Слухай, може, ми просто швиденько зникнемо звідси? 
Ми практично дісталися вершини кам’янистого пагорба, порослого пожухлою бурою травою, крізь яку подекуди пробивалися молоді зелені весняні пагони. Біля його підніжжя росла ожина, чиїх ягід, зрозуміло, поки що не було, а от вище було більше заростей смарагдового від світла сонця ялівцю. Кам’яне кришиво хрустіло під ногами, ноги так і норовили з’їхати з мокрого моху, нам довелося навіть продиратися крізь справжнє переплетення чагарнику, який ще не зазеленів, але від цього не менш колючого й непрохідного.
- Як мені набрид вже цей похід, – бурчала Лариса, – Ідемо кудись і йдемо, а всі інші – фіть, і прибувають куди треба. Що за дурниці? Якщо ще й спати доведеться під кущем, то я за себе не ручаюся...
- Потерпи трохи. Думаю, Ветрас мав би ховати свого Тут-і-Тама подалі від цікавих очей. Ось і знайшов затишне містечко... а нам тепер звідси топати.
- Сам, мабуть, поскакав на ньому, а ми топай... 
На пологій вершині в обличчя війнуло вітром, сонце, що світило в спину, добре освітлювало околиці. Усе той самий кам’янистий ґрунт, зелене, синювато-сіре море лісу, що йшло вдалину, блискуча смужка річки чи каналу попереду, а за всім цим, схоже, якісь сади.
- Не зрозуміла... А де обіцяна дорога? 
Доріг у той бік справді не було видно. У всякому разі, тих, до яких ми звикли.
- Он вона.
- Де?
- Он блищить, – вказав я, – ходімо, нам ще доведеться чекати на попутний транспорт. 
Спуск униз виявився навіть трохи складнішим, ніж дорога нагору. Бурчала Зюкіна, ноги ковзали по каміннях, з цього боку й чагарник здавався густішим. Але крок за кроком ми наближалися до блискучої гладі місцевої дороги. Так, її роль відігравав тут не дуже широкий, усього-то метрів п’ять, штучний канал, який відділяв цей, наш бік, кам’янистий і дикий, від того боку, де губився в далекій далині досить симпатичний такий фруктовий сад. Навіть здалеку було помітно, що він був ярусним, не в тому сенсі, що було зведено кілька ярусів, на яких щось вирощувалося. Ні, просто досить близько розташовані ряди дерев росли разом із такими ж рядами якихось кущів, і просто на землі теж були помітні якісь посадки. Поки ми брели до річкового каналу, по ньому пропливли на великому такому човні кілька коротунів, які від цікавості навіть підвелися зі своїх місць і роздивлялися нас у всі очі. Я з посмішкою помахав їм рукою, і вони відповіли тим самим. Човен займав ледь не половину ширини каналу, був досить довгим і з надбудовами на носі й кормі, не каравела, звісно, але досить забавне суденце.
- Що за Джером і Джером? – пробурчала Зюкіна.
- Гарного дня! – гукнув я, – Ми прямуємо до міста. 
Коротуни підняли свої капелюхи, нестройно побажали нам багато всякого, потім один голосно крикнув, що скоро якийсь Арбідальд пропливатиме повз. Після чого вони неспішно попливли далі.
- На моторці вони, чи що? – примружилася Лариса.
- Ні. Ні на веслах, ні на вітрилі тут не плавають.
- Ех ти, одесит ядрена Матрена! Плаває відомо що! А морем ходять!
- Так це ж морем, – я знайшов близько до самого каналу великий плоский камінь, ніби спеціально пристосований для очікування й навіть завбачливо нагрітий сонцем, і жестом запропонував Зюкіній присісти, – ходять... І ходять теж. А тут плавають – це плавають.
- До речі, – зітхнувши, Лариса сіла на камінь, – скажи мені... цей, як його, який у Данте все показував...
- Тьху на тебе! Знайшла порівняння! Не пам’ятаю й не хочу згадувати. 
Кряхтячи й витягуючи ноги, Лариса влаштовувалася на камені. На моє задоволення, вона все більше ставала схожою на звичайну саму себе. Характер-то в неї був ще той. Кремінь, а не характер! Коня ще до скакання зупинить, і підпалити нічого не встигнеш!
- Ну, а все-таки, Потний Гаррі чи Гарний Потнець, відповіси мені ось що. Як так виходить, що не тільки ти, а й я розуміємо всіх цих стражів і незнайомих? І говорять вони не те щоб мовою середньовічних балад. 
Я теж сів на камінь і втомлено зітхнув.
- О, це прекрасна мова, спеціально створена для ледарів, таких як ми. Та сама чарівна мислемова, тільки чують не твої думки, а висловлені мислеформи, тобто слова. А ти чуєш адаптоване, близьке до твого розуміння. Якось так. Хотіла квенья повчити, як я розумію? 
Зюкіна штовхнула мене ліктем.
- Ти мені всяку хрінь не пропонуй!
- Це ж ельфійська мова в Толкієна! Ех ти! 
Лариска розвалилася на камені, розстебнула куртку й здавалася цілком задоволеною життям. Як мало людині треба, насправді!
- Толкієн, шмолкієн... все одно не розумію. Мислемова... Це як же виходить, якийсь онлайн-перекладач наживо з необмеженим запасом слів. І доступний кожному. Справді, чарівництво.
- Не кожному. Не скажу тобі точно, скільки там відсотків володіє цією можливістю, не рахував. Їх багато, але далеко не всі тебе зрозуміють, та й мови інші є в цьому світі, як і в нас. І якщо ти знаєш кілька мов, то й тут будеш у виграші. А як воно працює... Послухай, я ж не дослідник Фейрії, я не знаю всіх відповідей. Може, хтось буває на Землі, може, земляки є, вихід же був не миттєвий, а поступовий, протягом деякого часу й паралельно з різних країн.
- До речі, Дан. А хто ж ти тут? Що за Хранитель такий? І чому він тебе подарунком обізвав? 
Ну так, жіночу цікавість задовольнити практично неможливо. Будь-яка відповідь, як гідра, народжує нові питання.
- Досить складно відповісти однозначно. Я не просто Хранитель. Вони різні. Я... 
Довелося замовкнути, бо побачив, як з-за повороту з’явився довгий човен і заковзав по водній гладі до нас. Знову ж таки, ні весел, ні вітрила, а тільки буруни від нього розходилися трохи попереду носа так, що одразу було помітно, що йде гарним таким ходом. А на самому носі стояв такий собі імпозантний товариш у високих чоботях до середини стегна, довгій сорочці, на вигляд досить щільній, затягнутій ременем на поясі, й у ватянці. На голові в нього була хутряна шапка-вушанка, а в руках тримав довгу жердину, якою зрідка відштовхував човен від берега. Дочекавшись, поки він підпливе ближче, я підвівся з каменю й крикнув:
- Вдалого дня! Випадково опинилися у ваших місцях і хочемо дістатися до міста. 
Човняр сказав щось схоже на "тпру", і його човен сповільнився. Вправно орудуючи жердиною, він його зупинив поруч із нами.
- Арбідальд, до ваших послуг, – човняр підняв свою шапку-вушанку. Злегка кивнувши (знімати мені було нічого), я представився:
- Мене звуть Дан, а це мій партнер Лара. 
Арбідальд уважно нас розглядав, трохи посміхаючись. Жердина в нього в руках була дуже навіть непроста, зблизька було видно, що вона гарно оздоблена різьбленням і на обох кінцях окована. Усміхався човняр цілком добродушно, але розглядав дуже навіть уважно.
- Ви... Нечасті гості в наших краях.
- Нас привів просто випадок.
- Випадок... – Арбідальд усміхнувся, – Для нашої глухомані тим паче рідкісний товар. Мій човен до ваших послуг, пане.
- Довгий шлях, пам’ятаю, коштував півшеляга з кожного. 
На червоному, обвітреному обличчі Арбідальда посмішка розцвіла ще ширше, і він схилив голову.
- Хай буде так. Тому, хто міг самотужки повертатися до станції, нічого й вередувати. 
Півшеляг – то півшеляг, але у Фейрії була своєрідна грошова система. Тут наші гроші, навіть найвеселіші зелені, були, м’яко кажучи, не в ходу. Хіба що дорогоцінні метали, але й вони в товаристві відомих підземних старателів, які мали дивну звичку накопичувати їх ціліми горами, не мали звичної цінності. А от звичайні монетки наші, тим паче не срібні там чи золоті, цілком собі цінувалися. Потерті, старовинні, що побували в руках маси людей, які залишили на напівстертому металі, хай і миттєвий, відбиток своєї сутності. Не як засіб розрахунку, а як цінний подарунок. У мене в портмоне була якась дрібниця, але я відкрив потаємну кишеньку, де лежали спеціально відібрані парочка радянських копійчаних монет, німецька марка НДР, чиясь крона й ще пара монеток африканських країн. Нічого такого, що цінувалося б у нумізматів, я їх навіть під настрій роздаровував знайомим, щоб потім знову десь купувати на барахолках і за потреби залишати в деяких квартирах. Навмання дістав із кишеньки монетку, здається, трапилася крона, показав Арбідальду й тихенько кинув йому, добре він вже стояв однією ногою на березі. Човняр спритно її спіймав, здивовано подивився на мене, але нічого не сказав, лише похитав головою й почав пильно вивчати грошину.
- Мені казали, що для добрих сусідів це цілком може зійти за півшеляга, – сказав я. 
Лариска так розморилася на сонечку, що вставати з каменю не збиралася й завбачливо тримала рота на замку. Тільки погляд у неї був такий... багатозначний. З кожною хвилиною купа її питань, що на мене чекає, зростала до циклопічних розмірів і загрожувала обвалитися лавиною.
- Цікаво. Справді, цікаво. Пане, ви мені зобов’яжете, якщо у вас знайдеться ще така. Парочка зірвиголів у нашому Кутку будуть безмежно їм раді. 
Німецька марка полетіла слідом за кроною. Арбідальд оглянув її не з меншим інтересом.
- Вельми вдячний. Милостива пані, добрий пане, прошу вас! 
Зюкіна досить швидко підвелася, проходячи повз, процідила щось про те, що всяк тут норовить обзиватися, а якоюсь пані її ще ніхто не називав, і це вона запам’ятає. З сліпучою усмішкою фрейліни королівського двору на прогулянці, вона милостиво дозволила Арбідальду допомогти їй зайти на човен, і поки застрибував я, вже влаштувалася на одній із лавок. Лавок цих тут було аж три, човен був досить довгим, і вони займали лише малу частину простору.
- Там унизу є відповідні для подорожі в цю пору накидки, вони й від вогкості захистять, і зігріють, – Арбідальд був дуже привітний, на відміну від водія міської маршрутки, хоча й серед них трапляються досить ввічливі товариші, – А якщо ви голодні, можу запропонувати пироги з грибами... 
Все, герой нашого часу був знайдений. Зюкіна була щаслива. Вона вже й не цікавилася тим, як човен сам по собі поплив каналом, злегка скеровуваний Арбідальдом. І чому трохи попереду його носа вода немов вирувала. Ні, хтось почув про їжу, і ось вам, будь ласка! Був хомо сапієнс, а став хомо мандікатіоніс якийсь. Закутавшись у щільний шкіряний чохол, яким, очевидно, вкривали вантаж, діставшись до їжі, Зюкіна повідомляла про своє існування лише енергійним клацанням щелеп. А ми, набравши ходу, попрямували місцевою приміською дорогою до станції. Де я розраховував знайти або якесь відділення банку, так і, в разі його відсутності, відділення пошти. Адже одними старими монетами проживання у Фейрії не оплатиш. Так-так, усе це дорого коштує, нам, до того ж, потрібно було зробити пересадку на місцевий експрес, щоб дістатися до моєї тутешньої резиденції. При нагоді слід запитати Ветраса, якого такого біса йому знадобилося розмістити вихід із цієї кротової нори між Звороткою і Фейрією в такій глухомані. Міг би й у підвалі Доброслава залишити прив’язку, як усі нормальні... м-м, феї. А взагалі, Лариса мала рацію. Усе якось закрутилося несподівано й стрімко. І ось я опинився там, куди не дуже прагнув потрапити. Не тому, що не хотів. А тому, що навпаки. Давно хотів сюди повернутися й знову дихати цим чистим повітрям, захоплюючись тутешніми красотами. А головне, насолоджуючись тутешнім чарівництвом, кожне явище якого мені здавалося дивом як у дитинстві, так і тепер. Маленький водяний коник-елементаль, наприклад, хіба це не диво? Втім, обставини складаються так, що потрібно менше думати про сторонні справи, а причини, через які не мав повертатися зараз, були зовсім не важливі. Не про себе зараз потрібно подумати, адже мало того, що хтось здійснив певні дії, які привели нас сюди, так ще й Зюкіна зв’язувала мені руки. Не в прямому сенсі, звісно. Її потрібно було повернути додому, тим паче обіцяв. А її обов’язково помітять поруч зі мною. Цікавість фейрі велика, але частенько загрожує неприємностями. Перебування у Фейрії й так ніколи не минає без наслідків, справа тут не стільки в тому, що людина бачить щось для себе дивовижне або, можливо, змінюється її сприйняття дійсності. Ні, Фейрія здатна дати й здатна відібрати. І найчастіше з тобою тут відбувається і те, й інше. Якщо дари виявляються так собі, то втрати іноді вагомі...
- Добрий пане, можу запропонувати глечик збитню. Іншого в мене нічого немає, – Арбідальд зістрибнув на лавку поруч і, нахилившись, дістав зі скриньки під лавкою глиняну пляшку, – Добра пані, рекомендую медовий збитень моєї господарки, що відновлює сили й зігріває тіло. А з зігрітого тіла, як відомо, – підморгнув він мені, – невеселі думки самі собою вивітрюються.
- Збитень – то добре, – заявила Зюкіна. 
Та й мені захотілося спробувати медового напою фейрі. Заодно й покажу, що не маю лихих намірів. Доки пила Зюкіна й передавала мені глечик, річковий канал зробив плавний поворот, і ми перетнули справжнє перехрестя, яке Арбідальд привітав гучним криком:
- Поглядай! 
Зюкіна знову зобразила лемура з німим питанням у витріщених очах.
- Тут нечасто плавають, – сказав я більше їй, ніж Арбідальду, але відповів саме він.
- Зараз не так багато роботи, але вранці й увечері буває багато човнярів. 
Медовий збитень був дуже добрий. Легкий, пряний, зовсім не солодкий, а навіть із легкою гірчинкою. На березі біля каналу на сонечку було досить тепло, а от у човні, біля води, справді стало прохолодніше. До літа залишалося ще багато часу, земля ще не прогрілася, та й сам човен ішов на пристойній швидкості. Не моторний катер, але все-таки. Від збитню по тілу пішло тепло, навіть настрій злегка покращився. Втім, Зюкіна швидко його зіпсувала своїми витріщеними очима й тиканням пальцем кудись мені за спину. Там, за гілками дерев, вона побачила в далекій далині тріпотіння величезних райдужних крил, наче дивовижний метелик сів на невидимий за садом пагорб. Гарне видовище, не посперечаєшся. Але я знизав плечима, розповідати про склинчики при Арбідальді не хотілося, це все одно що кричати "самі ми не місцеві". Зрештою, він мало чим від звичайних вітряних електростанцій наших відрізняється, не маленька, могла б і здогадатися. Сівши на лавку, я подякував Арбідальду за збитень, повернув йому глечик і, прикривши очі, знову почав розмірковувати. Усе, що відбувалося, я прокручував у думках, крутив і так, і сяк. Повна нісенітниця виходила. Не варта жодної уваги фігура. Це я, маю на увазі. І цей "я" ось прямо настільки сильно знадобився, щоб таке вигадати? Адже для цієї "вигадки" потрібні були певні можливості там і тут. Або тут і там. У Фейрії та на Землі. Потрібно було мене точно перехопити у Віктора, зловити момент, коли я знову пішов до нього в квартиру, і, завдавши йому удару, притулити до дверей ліфта. Коли двері відчинилися, він був ще живий... А раптом би я не вийшов? Раптом поїхав би вниз? Стоп, як же я міг забути, що в ліфті двоє дверей і зачаклувати могли внутрішні, двері самої кабінки. Де б не вийшов, там і опинився б у Зворотці. Але навіщо? Щоб міг напасти кадавр Віктора? Його ж теж зачаклували, просто так вбитий упирем не стає. Ну, напав би. Думаю, що якби цей заклинач захотів, щоб мені реально щось загрожувало, можна було знайти простіший і надійніший, як цеглина по голові, варіант. А тут усе вийшло не так очевидно. Клац! І Віктор активує перехід. Бац! І ми у Зворотці. І шляхи закриті. Позаду кадавр, а попереду Вартовий. Дивний, самотній вартовий, який ставить запитання, погрожує, але зовсім не наполегливий. І Ветрас тут же. Той ще діяч, зі своїм Тягништовхаєм, який допоміг покинути Зворотку, але при цьому зробив шлях додому довшим і складнішим. Зрештою, можна ж було знайти у Зворотці джерело сили, щоб підтримати Ларису, поки відновиться Шлях. Ну, або кров’ю своєю її напоїти в крайньому разі, кажуть, допомагає. Майже як у метра Роджера. Повз пропливали плодові дерева. Цілі ліги саду, втім, дивного в цьому мало, феї дуже люблять фрукти й овочі. І тут вони дещо відрізняються від земних, усе-таки їх вирощують феї... Хто ж, усе-таки, зможе мені допомогти? Спробувати звернутися до Ешмунара? Він не тільки може створити шлях, ще й досить впливовий, щоб ми ним пройшли без додаткових розпитувань. Адже тут у чому складність, переходи ж між Фейрією та Землею трошки поза законом. Чесно кажучи, наша поява сюди через Зворотку незвичайна ще й тим, що вийшла завдяки рідкісному поєднанню обставин. Ну й біс із ними! Так, слід брати ситуацію під контроль. Банк, пошта. Повідомити мого дорогого Лоншера Поунса. І негайно шукати Ешмунара. Коли Зюкіна поруч, мені якось не по собі. Було б чудово, якби зараз, тільки я намалював собі чіткий план дій, ми б прибули на станцію, і все почало реалізовуватися. Але ж ні, нам довелося ще плисти й плисти, кланяючись зрідка зустрічним човнярам і пасажирам човнів, перетинаючи канали, пропливаючи під мостами та містками й вийшовши, нарешті, у велике, широке русло річки, одягнене в сірий камінь. Тут і сади закінчилися, й почали з’являтися маленькі будиночки в оточенні великих городів. Будиночків ставало все більше, при всій своїй одноповерховості й невеликих розмірах, вони, хоч і в невеликих деталях, але відрізнялися один від одного, різнокольорові, криті річковим очеретом і дивовижно симпатичні. Річка нарешті привела нас до невеликого, видовженого озерця з дивовижно прозорою водою, крізь яку було видно піщане дно, і в різні боки снували легкою тінню рибки. Подекуди траплялися порослі тванню жовтуваті камені, сонечко навзаході грало у воді мільйонами яскравих зайчиків. Це було дуже захопливе видовище, ми немов пливли величезним акваріумом. Незабаром сонце сховалося за горизонтом, уже в легких сутінках, наче з нізвідки, з’явилася станція – забудована будівлями в кілька поверхів пристань, звідки кам’яними сходами можна було піднятися вгору на набережну. Біля цієї пристані там і тут стояли маленькі човники, справжні шкаралупки. Щоправда, були й судна більші за наш човен, але їх було небагато. Одна будівля на пристані була помітно вищою за інші, вона була виконана у вигляді величезного дерева, у гілках якого висіли справжні повітряні кораблі, чимось схожі на дирижаблі. Це й був потрібний нам експрес. Навіть казковим феям знадобився громадський транспорт, що поробиш. Та й взагалі, після Виходу чарівництво фейрі стало іншим, трошки механістичним. Арбідальд вправно маневрував між плавучими засобами пересування й досить швидко пришвартував свій човен до кам’яних сходинок набережної.
- Ось і ми прибули! – сказав він, після чого ми, від душі йому подякувавши, вилізли на берег, причому Лариска навіть не впала у воду.
- Щасливої дороги! – попрощався я з човнярем і попрямував на пошуки відділення банку. 
Станція, по суті, була розташована в далекому передмісті Доброслава, це було щось на зразок приміського вокзалу, тож шукати банк довго не довелося. Як і там знаходитися. Відрахувавши рівно дюжину смарагдового кольору блискучих монет розміром зі старих п’ять копійок і додавши до цього туго набитий мішечок із перламутровими... ні, не ґудзиками, а лусочками, касир люб’язно повідомив, що експрес до Трифонтанної площі має незабаром відчалити. Зюкіна лютим шепотом вимагала хліба й видовищ, але я прийняв вольове рішення якомога швидше вирушати без усяких там придорожніх кафе. Втім, нам довелося зайти на пошту, адже потрібно було ще й листа написати моєму колезі-компаньйону. Не просто колезі, я його досі вважав своїм другом. Він, як мені здається, теж. І навіть більше того, весь його клан, невеликий такий клан маленьких чоловічків, називав мене своїм благодійником, і це іноді навіть виводило з себе, оскільки нічого такого я для них не зробив. Невиправні індивідуалісти, феї цілком задовольнялися поштою, справжньою такою чесною поштовою службою під покровительством відомої заповзятливої істоти, чиї сандалі з крильцями й стали їхнім гербом. За дуже навіть символічну плату мені надали можливість написати власноруч послання, яке чарівним чином з’явилося тут же на аркуші паперу в найближчому до одержувача поштовому відділенні, і вже звідти справжнісіньким листоношею буде незабаром доставлено за вказаною мною в листі адресою. Дуже схоже на забуту в нас сьогодні телеграму. Прямо з пошти ми вирушили до цього самого дерева-будівлі, де біля самого входу до неможливості люб’язний кондуктор вручив нам посадкові талони й направив угору сходами на посадкову палубу середнього класу. На верхній посадковій платформі було ще двоє службовців, один з яких провів нас по трапу на палубу летючого експреса й показав вільну каюту. Наш середній клас являв собою кілька таких приміщень, у яких був стіл, велика скриня для речей і м’який диван, на якому могло б розміститися троє або четверо. Кожна з кают зачинялася дверима. Розташувавшись на м’якому дивані й нарешті витягнувши ноги, я полегшено видихнув. Втім, хіба Зюкіна залишила б мене в спокої, тим паче що в каюті ми були зовсім одні, тут купували не місця в каютах, а саму каюту цілком. Тому втомлена, все ще голодна й невдоволена Лариска могла не стримувати весь приголомшливий вихор своїх питань.
- Послухай, давай ти не будеш перетворювати мене на суміш пошуковика й вікіпедії! - не витримав я, - Я просто не встигаю тобі все розповідати й не зможу, мабуть, це зробити в принципі! Які гроші, а чому блищать... Тебе дуже турбує, що тут не в ходу золото чи папірці? Або чому тут літаючі експреси... та тому! Нам зараз потрібно тихо й спокійно дістатися до мого будинку... Так, стоп! Звідки він у мене – неважливо! Важливо, що він є.
- Знаєш, - задумливо сказала Зюкіна, - твої пояснення все одно розпливчасті й неоднозначні. Та й усе це, - Лариса обвела рукою каюту, - здається трохи лубочним і несправжнім. Якийсь дивний потойбічний світ виходить.
- Це не потойбічний світ. Сюди необов’язково потрапляють душі померлих, тут немає раю й пекла...
- Але бог є? 
Я втомлено зітхнув.
- Усе навколо і є бог. Усе ним створено. Тільки це, так би мовити, абсолют. По суті, несуперечлива нашій науці даність. Усе ним створено із себе. Прямо як матерія нашого Всесвіту з великого вибуху. 
Лариска скривилася.
- Слухай, я не дуже добре в усьому цьому розуміюся. Ти мені скажи ось що, я бачила, що сталося з Віктором, і виходить, що душа все-таки існує? І є це саме життя вічне?
- Ох, Зюкіна! Не знаю, що там із вічним життям, але душа, звісно, є. Тут і боги є. Справжнісінькі. Люди так вправно їх уміють вигадувати, що прояви Сили трапляються часто. Загалом-то, богом можна як народитися, так і стати. Ось тільки все має свою ціну, повір. Могутня Сила втрачає свою індивідуальність, а без міцної волі взагалі виходить з-під контролю.
- Не розумію... Сили, Боги... 
Я заліз із ногами на диван і зручно на ньому розлігся.
- Ларисо, не переймайся! Я не буду тобі читати лекції з історії Фейрії, хоча тут є що розповідати. І тому, що не знаю прямо всього, та й ліньки. Просто знай, що світ влаштований зовсім не так, як ми звикли. Чарівні істоти, що колись жили з нами, не просто існували, може й зараз ще в невеликій кількості перебувають на Землі, але вони колись зуміли піти за межі нашого світу. І вели їх ті, кого називали богами. Не всі. Хтось залишився, хтось забутий, хтось творив цей світ собою. Як якийсь Німір. Розумієш, у ці вищі сфери краще взагалі не суватися. І відповідей на багато питань у мене просто немає. Чи є рай? Чи пекло? Не знаю... Їх могли й самі люди собі придумати, як то кажуть, не було біди, а тепер сиди. Якщо віриш, якщо віра сильна... Можеш вважати цей світ паралельним земному, де живуть не зовсім такі самі, але загалом схожі істоти. Так, у них не двісті мов, проте самі вони дуже відрізняються, і тут зовсім не три раси. Може, тому й тримаються за щось, що їх об’єднує. Як мова. Як закон. Хочеш, не називай тутешніх правителів богами, хай вони будуть сильними магами й чаклунами, а світ таким, де поширене чарівництво. Не таке, як у Замежжі, але й більше, ніж на Землі. Може, Земля просто старіший світ, а десь є ще старіший і ще... Повір, тут у бібліотеках ти знайдеш не менше теорій, ніж у нас. І не тільки теорій, але й самовпевнених тверджень про повне й вірне пізнання світу. Та історії про різні світи. На жаль, з відповідними прокльонами тим, хто сумнівається й не вірить, що навіть дуже сильно заважає, так би мовити, припадати до цих джерел знань. 
Зюкіна забилася в протилежний від мене куток, але просто витягнула ноги, а не стала, як я, ставити їх на стіл.
- А сам-то ти як сюди потрапив, Дане?
- Як-як... - зітхнувши, я заплющив очі й притулився до стінки каюти. 
За тихим потріскуванням дерева й легким похитуванням зрозумів, що ми вже піднялися в повітря. Земле, прощавай. Щасливої дороги. Тихо й непомітно для пасажирів. Нам би такий експрес замість маршруток і нескінченних заторів...
- Як? А ось так. Не знаю, Ларисо. 
Можна було навіть не дивитися на неї, щоб дізнатися, як вона єхидно усміхається.
- Не смійся! Це правда. Я просто не пам’ятаю.
- Як таке може бути? Що значить не пам’ятаю? – здивувалася вона.
- Малий був. Років п’ять-шість. Знайшли мене в лісі, здійняли галас.
- Що так?
- Та порушив їм важливе дійство, цілий обряд. Був би дорослий - взагалі не знаю... Могли б і вбити. А так просто пошуміли.
- Ти пам’ятаєш усе це?
- А ти добре пам’ятаєш себе у шість років, га? От і я не дуже. Потім розповідали, більше зі слів знаю.
- Хто розповідав?
- Та тітки мої тут знайшлися. 
Зюкіна аж присіла на диванчику й смикнула мене за рукав.
- Які тітки? 
У каюті було досить тепло, тож я зняв своє пальто й поклав під голову. За вікном наставала ніч, ми тихенько неслися над землею трохи вище верхівок дерев. Втім, усе одно тут були спеціальні лінії, вздовж яких ці експреси курсували, наче монорейкові потяги, тільки без рейок і менших розмірів. Краще б Зюкіна краєвиди розглядала. Тим паче що ми вже були в місті, але її, мабуть, маленькі будиночки й зелень навколо них не сильно вразили.
- Так звідки тітки? – смикала вона мене.
- Та був я одягнений у вишиванку, і шолом у мене був. Не будьоннівський, а справжній, залізний і з крилами.
- І що?
- Ну так, по вишивці й тканині впізнали одні, а по шолому – інші. 
Лариска невдоволено підібгала губи.
- Ну що ти за людина, Дане?! Слова з тебе наче кліщами витягуй, та ще й незрозуміло нічого...
- Багато тіток у мене виявилося. Ледь не побилися навіть. Правда, більшості з них я більше ніколи й не бачив і не пам’ятаю, але є ті, що мені дорогі. Загалом, вишивка в мене була непроста. Таку, заговорену, тільки берегиня може вишити. А шолом був валькірії.
- І що? І що?
- Та нічого. Обидві ці речі були мені віддані добровільно з материнським наговором. Тітки ці по сто разів перевіряли якось. 
Зюкіна сиділа, роззявивши рота.
- Це як же... 
Я знизав плечима.
- Та ось так. По речах, начебто мали впізнати за свого, але як людина я їх не сильно вразив. Тому тіток до біса й вийшло, а по факту пшик, вони одна тільки назва. Втім, гріх скаржитися, було кому про мене подбати.
- Але як же це, мати ж одна!
- Одна... Сам не розумію. Ім’я ж своє я знав. А більше нічого не пам’ятаю. Потім вже, коли мені вдалося повернутися, я порився в архівах. Знайшов Івана Остаповича Шелю, 1905 року народження. Село Феліціалівка, Бородянського району, Київської області.
- Це твій батько?
- Ну так. У мене ж у штанах папірець ще вирваний був. З червоноармійської книжки. Якраз на його ім’я.
- А він...
- Він зник безвісти. Мобілізували до Червоної армії в червні сорок першого. І в першому ж бою зник безвісти. Було їх троє друзів, двоє зникло, один усю війну пройшов. Отакі справи. І малим я був абсолютно впевнений, що мені шість років і народився я в сорок другому. 
Зюкіна схопилася й підсіла ближче.
- Почекай, але виходить, що ці твої тітки мали знати, чия ти дитина!
- Так я тобі про що й кажу! Не впізнали. Хоча точно мені невідомо. Їх же багато, по-перше. А, по-друге, мені ніхто нічого не казав, не розповідав. Більшість взагалі якось не шукає спілкування. Настільки не шукає, що говорити зі мною взагалі не бажає. Не можу ж я їх змусити. Сам же все ніяк не зібрався знову поїхати туди, до батька в село. Я там бував кілька разів, але тут інша справа, якщо пошуками займатися.